Історія кіно в руїнах: що втратрачено через удар росіян по кіностудії Довженка
Чергова російська атака знищила найбільший і найстаріший костюмований цех на території кіностудії Довженка. Удар став болісним не лише для кіноіндустрії країни, а й для людей, для котрих робота в цеху була справою всього життя. Команда Frontliner побувала на кіностудії, дізналася, в чому цінність та унікальність знищеного культурного надбання, а також, що вціліло.
Її називали «Українським Голівудом». Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка починалася у 1927 році як Київська кінофабрика, і стала найбільшою не лише в Україні, а і в колишньому Союзі. За майже сторіччя існування, надбання костюмованого цеху сягало майже ста тисяч костюмів і понад три мільйони одиниць одягу, взуття та реквізиту.
-
Костюмований цех Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, Київ, Україна, 8 жовтня 2025. Юрій Бочан / Frontliner
-
-
«Все згоріло»
Начальник костюмерно-пошивочної дільниці Анатолій Дідківський працював у цеху зі своїх 18 років до 69-ти. При спробі домовитись про розмову телефоном чоловік заплакав і признався, що ще не прийшов до тями, аби давати коментарі. Однак наступного дня уже безпосередньо на студії розповів – у цеху зберігалися костюми до таких культових картин, як «Тіні забутих предків», «Захар Беркут», «Княгиня Ольга», «В бій ідуть лише старі», «За двома зайцями», «Богдан Хмельницький», «Мазепа» та інші:
«Всі ті картини, які знімалися на кіностудії. Всі костюми здавалися на наш склад. І от за 100 років ми їх стільки назбирали. Там такі деталі були, як погони, фурнітура. Все згоріло, просто все! Декілька костюмів збереглися, які у нас по костюмерним кімнатам, але це небагато».
За його словами, багато художників по костюмах, із якими цех співпрацював раніше, телефонують і пропонують віддавати свої костюми, аби потроху відновлювати втрачену колекцію. А «Нафтогаз» обіцяє допомогти з коштами на нове приміщення. Однак навіть із такою підтримкою відновити масштаби втраченого буде нелегко.
«Що сказати? – бідкається чоловік. – Слів вже немає. Ніби шукають приміщення, сказали, що будуть відновлювати (цех), і вже дуже багато звертаються, що хочуть костюми нам віддати. З-за кордону дзвонили, щось обіцяли віддати… Це, я хочу сказати, це катастрофа…» – на цьому його голос зривається, Дідківський йде.
Це не перша атака на кіностудію за 2026 рік. На початку червня на територію Довженка впала бойова частина балістичної ракети «Іскандер». Внаслідок цього в асфальті утворилася вирва, було пошкоджено тепломережу та каналізацію. В будівлях повибивало скло. Неподалік від цієї вирви група молоді намагається потрапити у приміщення. Чоловік, який сидить в авто поряд, сварить їх за необачність, мовляв, ніхто не знає, де та ракета впала, і чи її знешкоджено, а ви тут ходите натовпом. Ті у відповідь жартують, мовляв, розосередження особового складу.
Ефектні костюми стали ключем успіху
Гурт людей – це волонтери проєкту «Ніч в університеті». На кіностудії їхня гримерка, а більшість костюмів для своїх вистав-екскурсій вони брали в цеху, який знищила Росія. Сама гримерка постраждала мінімально, ще під час падіння «Іскандера».
Олександра Іванова, співкерівниця творчого об’єднання «Ніч в університеті», розказує – лише вибило вікна:
«В чоботах може бути скло, нічого страшного. А костюмерний цех – його більше немає. Костюми ХХ століття можна знайти. Костюми часів козацтва теж, хоча тут їх була найбільша кількість. А для нас найбільша втрата – в костюмах XIX століття, тому що це імперський спадок. Ми часто говоримо про імперський спадок. Не в плані восхваляння, але тому, що треба цю історію показувати».
Проєкт існує вже 10 років, починався з студентів істфаку університету Шевченка. Перші костюми активісти шукали «по бабусиних скринях». Але проєкт розвивався, і з 2018 року почалася співпраця з костюмерним цехом кіностудії Довженка. Керівник проєкту Олексій Руденко згадує, як показували часи гетьмана Павла Скоропадського:
«У Скоропадського був великий пієтет до старовини і козаччини, і треба було знайти ці костюми. І ряси, бо ми про автокефалію розповідали. У нас практично нічого не було».
І саме з підготовки цієї екскурсії почалася дружба з костюмованим цехом. Перші роки костюми дозволяли брати безкоштовно, адже вся команда була ще студентами. Та згодом у проєкту з’явилися спонсори, тож костюми почали орендувати. Олександра згадує – значною мірою саме завдяки костюмам, які відповідали епосі, проєкт отримував безліч позитивних відгуків:
«Дуже красиво, коли Пилип Орлик виходить в красивезній свиті, коли Іван Мазепа виходить!»
Знищення цеху дається взнаки на етапі підготовки чергової екскурсії. Олександра пояснює – буде йтися про французьких військових часів Першої світової, і відповідних костюмів немає:
«Ми обтелефонували всіх знайомих реконструкторів, різні костюмерні цехи, ні в кого немає такої форми. А костюмерний цех кіностудії був повний такого одягу», – зазначає вона.
Олександра визнає, що до цього моменту не усвідомлювала цінності цієї будівлі:
«Ти туди приходиш – там пилючно, не можна нічого знайти, всі сорочки в плямах, і ти кожен раз матюкаєшся, злишся на костюмерний цех. А потім його знищують, і ти розумієш, що ці речі більше ніде не можна взяти».
Що вціліло у костюмерному цеху
У швейному цеху рахують збитки і те, що вціліло. Деякі з безцінних костюмів вціліли тому, що опинилися у інших костюмерних кімнатах, але наразі доступ туди заблокований, адже ключі від приміщень знаходились у тому таки знищеному цеху, і треба чекати, поки виламають замки.
Анатолій Дідківський строчить на швейній машинці. Він розповідає – починав свою кар’єру як кравець – шив костюми, потім пішов в армію, потім працював костюмером, а згодом дійшов і до начальника по костюмах. За його словами, кіностудія являла собою державу в держдаві. На її території було все, навіть поліклініка і лікарня. Працювало дві з половиною тисячі людей.
Працівники цеху перераховують втрати: сукні княгині Ольги, корони, шаблі тощо. Їм закидають, чому не вивезли безцінну колекцію у безпечне місце. Але ж ці костюми працювали, їх постійно орендували, навіть для зйомок музичних кліпів. Для кінозйомок їх брали поляки, італійці.
Кравчиня Валентина Ладоня працює в цеху на п’ять років довше за Анатолія. Жінка проводить імпровізовану екскурсію по кімнатах, де шили більшість знищених костюмів. От машинка, що прошивала виключно низи трикотажних речей, а ось петельна машина, на якій зручно обробляти блузки:
«А от та машина, котра стоїть біля вікна, це трикотажна, котра і шиє, і одразу оверлочить», – каже Валентина.
Цех знав кращі часи. Раніше тут стояло 25 швейних машин і працювала велика команда. Зараз із кравців лишилися тільки Валентина й Анатолій. Більша кімната швейного цеху перетворилася на склад – приміщення не опалюється, тож кравці перемістилися в маленьку кімнату. На стінах висять ескізи костюмів. Вони працювали з художниками по костюмах, котрі досконало розумілися на історичному вбранні. Валентина показує «старовинні» капелюхи, що вціліли:
«От таких капелюшків пропало дуже багато. Дуже багато циліндрів пропало. По “Богдану Хмельницькому” дуже були красиві і капелюхи, і костюми. Мало того, що ми шили ці костюми, ми ще й вишивали. Я, наприклад, шнуром вишивала по “Богдану” на Ольгу Сумську жупанчик. Передати не можна цю красу костюма! Шкода, звісно, дуже, дуже» – майстриня не стримує сліз.
На Довженка ще підраховують збитки
Після удару на кіностудії зникла електрика. Працівники знищеного цеху разом із волонтерами «Ночі в університеті» ходять коридорами, підсвічуючи телефонами, зазирають у невеликі гримерки й склади та радіють знахідкам костюмів, які вціліли, бо опинилися не в цеху. Знаходять костюм Богдана Хмельницького.
«Слава Богу! – радіє Дідківський. – Оце головний убір по “Мазепі”. Це те, що лишилося. В нас таких костюмів були тисячі. На шведів, на Російську імперію. Якби ви бачили, скільки в нас було прикрас! Були справжні корали!»
За кілька днів після удару волонтери, здебільшого студенти, приходять на кіностудію на толоку.
Окрім прибирання битого скла і цегли була потреба у евакуації в сховище кіноархіву, що досі частково зберігається лише на плівках. Процес відцифрування триває, однак він складний і повільний.
Те, що збирали, шили, декорували впродовж сотні років, було знищено в одну мить. Працівники кіностудії і ті, хто орендував тут приміщення, оговтуються, осмислюють збитки і рахують те, що вдалося врятувати. Кияни об’єднуються на різних рівнях – від бізнесів, що пропонують фінансову підтримку, музеїв і костюмерних, що пропонують костюми, до студентів-волонтерів, що допомагають розбирати завали. Втрачений костюмований цех не повернути, однак спільними зусиллями на його місці з’явиться нова колекція.
