«Не хочу, щоб діти бачили мої сльози»: історії переселенців із Херсонщини та Донеччини
Модульні містечка у Київській області залишаються одним із небагатьох варіантів безкоштовного житла для людей, які виїхали з прифронтових і тимчасово окупованих територій. Побут у таких шелтерах часто обмежується простором однієї кімнати на кілька людей, спільними кухнями та щоденною проблемою пошуку заробітку й медикаментів. Водночас гуманітарна допомога з часом скорочується, і забезпечувати базові потреби евакуйованим стає дедалі важче. Історії евакуйованих – у матеріалі Frontliner.
Поліна Ларіонова разом з синами виїхала з селища Черешеньки, що на Херсонщині, ще чотири роки тому – одразу після деокупації. Вона рахує час, прожитий під ворожим контролем не місяцями, а годинами. Дев’ять місяців, шість днів і три години. Каже це швидко, без паузи, ніби відповідь давно вивчена напам’ять.
Жінка згадує, що після приходу російських військових життя повністю змінилося. Селище опинилося в ізоляції, люди боялися виходити на вулицю, а будь-яка поїздка через блокпости могла закінчитися побиттям або зникненням.
Поліна каже, що найбільше тоді боялися за дітей та жінок. Ті, хто мали власні машини чи достатньо грошей, змогли виїхати ще на початку окупації. Інші залишилися. Вона теж кілька разів намагалася евакуюватися разом із дітьми через «зелені коридори», але російські військові постійно затримували колони або завертали людей назад.
Нашу колону почали обстрілювати.
Ми вижили тільки тому, що доповзли через посадку,
«У машині були діти. І нашу колону почали обстрілювати. Ми вижили тільки тому, що доповзли через посадку. Поле поруч було заміноване. Одному чоловікові відірвало ногу. Ми накладали йому турнікет просто там. Після того я вже зрозуміла, що ми могли взагалі не вижити», – згадує жінка.
Після цього родина повернулася назад у село і продовжила жити в окупації. Поліна каже, що люди тоді постійно шукали їжу, ліки й зв’язок. Вона щодня їздила велосипедом десятки кілометрів до Білозерки, щоб купити продукти та додзвонитися до рідних.
У нас не працювали українські банківські картки.
Росіяни трощили банкомати, грабували магазини.
«Щоб хоча б подзвонити комусь, ми вставляли російські SIM-карти. Але якщо на блокпосту бачили українську картку чи український телефон, то могли забрати телефон або розбити його», – каже жінка.
У селі, говорить Поліна, люди намагалися чинити спротив окупантам, наскільки могли. Після цього ті влаштовували показовий терор.
«Ми вночі їм «коктейлі Молотова» накидали. А росіяни вранці все село зібрали разом – усіх, і дітей теж. Сказали: ще одна така «шутка» – розстріляємо всіх. Вони реально могли це зробити», – згадує вона.
У пам’яті жінки залишилися й інші епізоди: як російські військові змушували місцевого тракториста закопувати тіла своїх солдатів, як на очах у людей застрелили чоловіка, як по селах роздавали гуманітарні пакунки з російськими прапорами в обмін на інтерв’ю про те, як добре жити в окупації.
Після деокупації Херсонщини Поліна ще деякий час залишалася вдома. Каже, що дуже не хотіла виїжджати. Але зрозуміла, що дітям потрібно ходити до школи й садочка, а в селі нормального життя вже не було. Роботи теж не залишилося.
Тепер вона живе в шелтері на Київщині разом із двома молодшими синами – чотирнадцятирічним Олександром і шестирічним Дмитром.
Жінка не поспішає дякувати за умови, в яких проживає. Каже, між мешканцями постійно виникають конфлікти, а допомоги дедалі менше. Раніше гуманітарні організації привозили продуктові набори, постіль, посуд. Зараз більшість нових мешканців отримують лише місце для проживання.
«Двоярусних два ліжка, дві шафи, два столи – і все. Тут не ступи, там не ступи», – каже вона.
Поліна постійно підпрацьовує: прибирає приміщення ринку та вивозить сміття. Каже, знайти постійну роботу важко через дітей. Під час тривог треба забирати молодшого сина із садочка, а залишити його ні з ким.
«Я ввечері йду на базар, по три-чотири години працюю. П’ятсот гривень платять. Потім ще на вихідних підробляю. Інакше не вижити. Телефон чи планшет дитині купити я не можу. Ледве вистачає на їжу й ліки», – каже Поліна.
Її середній син досі не звик до Києва. У школі має лише одного друга. На його думку, деякі місцеві ставляться до переселенців як до чужих.
«ВПО тут часто сприймають як «понаїхали». Дитина це відчуває. Він каже: «Мені з ними не цікаво». Додому хоче», – говорить вона.
Додому хоче й сама Поліна. У Черешеньках у неї залишився будинок без даху, постійні нальоти дронів та обстріли. Проте навіть це для неї – звичне життя, яке війна поставила на паузу.
У нас там тепло. Поля. Тиша була. Всі всіх знали. Тут я так і не звикла.
Це не моє життя.
Я тільки тримаюсь через дітей. Не хочу, щоб вони бачили мої сльози,
«Я чекала сина до останнього»
У квітні 2026-го до шелтера приїхала сестра Поліни – Марина Ларіонова. До цього вона жила у Білозерці, яка постійно перебуває під російськими обстрілами. Каже, що виїжджати не хотіла до останнього. Залишалася вдома, чекала сина з фронту і намагалася триматися за звичне життя.
«Третій тиждень пішов, як я тут. Мене військові евакуювали. Там уже майже людей не лишилося. Спочатку вивозили дітей, інвалідів, пенсіонерів. А я все чекала сина», – говорить Марина.
Її син Едуард Ларіонов долучився до тероборони ще на початку повномасштабного вторгнення. Йому зараз 23 роки. Марина каже, що під час окупації Херсона її син допомагав виводити українських військових і цивільних із оточення.
«Він хлопців через річку виводив. Через комиші. Вони стояли у воді по груди. Добу не виходив на зв’язок. Ми думали, що вже все. А потім він вийшов із пораненими хлопцями», – згадує вона.
Під час служби Едуард отримав поранення в руку. За словами матері, права рука досі нормально не працює, але після ВЛК його знову відправили на службу.
«Він каже, що якщо вдягає бронежилет, йому дуже тяжко. Але його все одно перекидали з бригади в бригаду. Я хочу тільки одного, – щоб йому дали нормально пройти лікування», – говорить жінка.
Під час окупації Марина майже весь час жила у підвалі. Каже, що російські військові постійно перевіряли людей, змушували оформлювати російські документи, проводили обшуки в будинках і шукали тих, хто мав родичів у ЗСУ.
Вони мене шукали.Побили, зуби повибивали.
Допитували, шукали докази,
«У мене син був у теробороні. Через це я була у них у «красній папці». Вони мене шукали. Мене два дні тримали в Білозерській поліції. Побили, зуби повибивали. Допитували, шукали докази, перевертали весь будинок», – розповідає Марина.
Вона каже, що врятувало її лише те, що одна зі знайомих жінок у сільраді допомогла зробити довідку, нібито її син волонтер, а не військовий. Інакше, впевнена Марина, її могли не випустити або заарештувати.
Проте навіть після деокупації життя на Херсонщині ставало дедалі небезпечнішим – російські дрони літали просто над будинками.
Після Нового року дрони почали літати дуже сильно.
Виходиш на поріг – а він уже над тобою висить.
Ми ховалися під деревами, поки листя було. Потім сиділи у підвалі.
Світла не було постійно,
Попри це, вона до останнього не хотіла виїжджати. Її примусово евакуювали військові. Спочатку відвезли до Миколаєва, а вже звідти сестра допомогла переїхати на Київщину.
Щоб мати хоч якісь гроші, жінка одразу пішла працювати. Зараз вона – пакувальниця. Майже всю зарплату пересилає рідним на Херсонщину. Там досі залишаються її син, племінник і невістка. Марина каже, що зараз у прифронтових селах людям дедалі важче отримати допомогу.
«Раніше гуманітарку возили постійно. Хліб привозили. А зараз усе менше. Маленькі села майже забуті. Люди виживають як можуть», – каже вона.
Попри все пережите, вона досі постійно думає про дім. Каже, що не може звикнути до життя в Києві й хоче лише, щоб син залишився живим і щоб можна було повернутися додому.
«Я хочу, щоб моя дитина не бігала по тих бойових. Щоб його нормально вилікували. І щоб ми могли повернутися додому», – говорить жінка.
Життя після втрати дому у Бахмуті
Серед мешканців – також люди, які втратили дім через бойові дії на Донеччині. Один із них – Олександр Бондаренко, переселенець із села поблизу Бахмута.
До повномасштабної війни він жив звичним сільським життям: працював разом із батьком в агрогосподарстві, тримав господарство, займався пасікою. Але з 2022 року його життя перетворилося на безперервні переїзди та евакуації.
«Евакуювалися ми на початку війни. Я був із малим сином, і ми тоді опинилися в Краматорську. Пам’ятаю той удар по вокзалу: я після цього два дні майже нічого не бачив, тільки силуети. Це дуже сильно вдарило по мені», – згадує Олександр.
Їхній будинок згодом був зруйнований. Чоловік розповідає, що родина намагалася облаштувати життя наново – орендували квартиру поблизу Миколаївки, купували речі, сподівалися, що бойові дії не дійдуть до нового місця проживання. Але згодом обстріли посилилися і там.
Квартали Миколаївки, де ми жили останнім часом,
росіяни почали знищувати керованими авіабомбами.
Багатоповерхівки руйнувалися просто на очах,
тож треба було знову евакуюватися,
До Києва чоловік приїхав у березні 2026 року. Зараз мешкає у шелтері сам – майже весь час проводить у кімнаті. Слухає новини, дивиться YouTube, іноді їздить електричкою до брата. Його діти живуть окремо. Старший син працює у Польщі, молодший навчається та підпрацьовує.
Сам Олександр має першу групу інвалідності – майже не бачить. Через це знайти роботу не може. Живе на пенсію та виплати для переселенців, але зізнається, що грошей ледве вистачає навіть на їжу.
Я ось три дні був голодний.
Вчора переселенські отримав – хліба з чаєм поїв.
Що зараз ті п’ять тисяч?
У шелтері чоловік має лише найнеобхідніше – кілька пакетів із речами, які встиг взяти під час евакуації. Каже, що все, що вони наживали останні роки після першого виїзду з дому, знову залишилося під обстрілами.
Попри труднощі, Олександр не впадає у відчай, – він чекає на компенсацію за зруйноване житло. Якщо отримає виплати, хоче купити невеликий будинок у селі на Київщині та знову повернутися до спокійного життя ближче до землі й господарства.
У кімнатах шелтера майже немає особистих речей – кілька пакетів із одягом, дитячі зошити, ліки та телефони, через які люди щодня дзвонять додому. Туди, де зараз літають російські дрони й стоять розбиті будинки.
Більшість мешканців шелтера не називають Київщину своїм новим домом. Вони продовжують говорити про Херсонщину чи Донеччину теперішньому часі – з надією повернутися до рідного дому.
***
Привіт! Це Руслана та Данило, автори цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
Модульне містечко стало тимчасовим домом для людей, які були змушені покинути свої оселі через війну. Попри велике бажання залишатися вдома, багато родин переїхали на відносно безпечні території, рятуючись від бойових дій та постійної загрози для життя.
Історії мешканців містечка показують, що після евакуації починається новий, часто не менш складний етап. На новому місці люди змушені будувати життя заново, шукати роботу та житло, адаптуватися до незнайомих умов і водночас турбуватися про рідних, які залишилися поблизу фронту. Для багатьох переселенців цей шлях супроводжується невизначеністю, втратою звичного середовища та необхідністю починати все з нуля.
Важливо привертати увагу до потреб внутрішньо переміщених осіб, адже багато з них досі потребують гуманітарної, фінансової та психологічної підтримки.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
