У глухому куті: як війна вдарила по людях з порушеннями слуху
Звук під час війни маркує небезпеку. Сирена, «свист» ракети, дзижчання дрона змушують людину реагувати в моменті – шукати укриття або падати на землю. Проте для людей з втратою слуху приліт – це лише вібрація, від якої чомусь хитається будинок. У надзвичайних ситуаціях нечуючі люди часто почуваються невидимими, поки всі навколо швидко обмінюються інформацією, вони змушені розгублено спостерігати. Про те, як люди з порушеннями слуху пристосовуються до небезпеки та борються за право бути почутими, розповідає Frontliner.
Володимир Неткач з дитинства мав порушення слуху й з віком перестав чути без слухового апарату. Навчившись жити та спілкуватися як із нечуючими людьми, так і з чуючими, він перетворив власний досвід на місію: з 2014 року перекладає та пояснює новини для людей з порушеннями слуху на своєму ютуб-каналі.
Багато глухих роками думали,
що вони поза політикою.
«Часом мене питають, чи це хобі. Ні. Справа в тому, що багато глухих роками думали, що вони поза цим, поза політикою. Тому я пояснюю, що відбувається, що ми причетні до війни. Ми причетні до всього», – каже Володимир.
В окупації: досвід людини з порушенням слуху
Повномасштабне вторгнення Володимир Неткач зустрів у Бучі. З новин розумів, що Росія до чогось готується, але передбачити масштаби та окупацію міста не міг.
Подруга геть не чує, тільки відчувала сильні прильоти,
тому що будинок хитався.
Володимир залишився у місті зі старшим сином і двома нечуючими жінками – дружиною та подругою родини.
«Дружина в мене чує лише високі частоти і то, коли звук поруч, а низькі частоти як від прильоту – ні. Лише вібрацію. Тому я старався пояснити, що відбувається так, щоб їй не страшно було. А подруга геть не чує, тільки відчувала сильні прильоти, тому що будинок хитався. Ті, хто не мають слуху можуть відчувати вібрацію і це для них незрозуміле. Саме цього вони лякаються», – пояснює Володимир.
Поки працювали магазини, він все ж таки зміг закупити продукти тривалого зберігання. Пригадує, що в ті дні майже постійно носив слуховий апарат і навіть спав із ним «в одне око», бо відчував відповідальність за дружину та подругу. Росіяни обстрілювали місто наче за розкладом – чоловік будив жінок і відводив від вікон у коридор або підвал.
На початку березня російська БМП вистрілила у квартиру на п’ятому поверсі будинку Володимира. Удар зруйнував два помешкання, почалася пожежа. Після цього зникли електрика, зв’язок і вода. У Володимира був невеликий мангал. На ньому разом із сусідами готували їжу. Доводилося постійно шукати дрова та носити воду з криниці. Будь-який вихід на вулицю був ризикованим: росіяни розстрілювали людей просто на вулицях.
Я йому показую, що не чую. Та йому було байдуже,
він пересмикнув затвор автомата.
«Треба було йти по дрова. А дружина з подругою стали наполягати, що підуть зі мною. Зрештою я погодився. Ну і от виходжу вже я з тим брусом, бачу – стоїть російський військовий з автоматом. Дівчата його навіть не помітили спочатку. Стоїть, кричить щось. Я йому показую, що не чую. Та йому було байдуже, він пересмикнув затвор автомата. Я це зрозумів, кинув ті дрова й бігом за дівчат, і тікати. Тільки вже потім вони запитали, що він хотів», – розповідає Володимир.
11 березня 2022 року Володимир з родиною зміг виїхати до Києва. Повернулися вони вже через місяць після деокупації.
Життя нечуючої родини на початку повномасштабного вторгненн
Зінаїда Козаченко, не чує з народження. На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну найбільшим викликом для жінки став дефіцит інформації. Вона з донькою жила у квартирі сестри на Виноградарі у Києві. Пригадує, що про початок війни дізналася з повідомлення по телебаченню. Проте всі подальші дії узгоджувала із сусідами: у будинку живуть ще близько двадцяти людей із порушеннями слуху.
«Ніякої інформації – ні куди бігти, ні що робити – не було. От тільки сусіди допомагали і водили, як собачку. Моя дитина взагалі не розуміла, що сталось, що це зараз війна», – розповідає Зінаїда.
Жінка каже, що оскільки на той момент донці було лише 11 років без допомоги впоратись було би дуже важко. Саме згуртованість сусідів дала можливість пережити перший місяць вторгнення: хтось вистоював в чергах й купував продукти й на Зінаїду, хтось повідомляв про небезпеку. Сусіди навіть приходили ночувати разом. Жінка пригадує, як спускались до підвалу, щоб сховатись від небезпеки і лишались там добу, бо не було зрозуміло чи скінчилась тривога. Її донька Рита , пригадує, що орієнтувалась спостерігаючи за реакцією мами:
«Я дивилась, як моя мама: якщо в неї все нормально і вона сидить пʼє чай, а воно летить й бахкає, то я терпіла і думала, що так і треба», – пригадує Рита.
Зінаїда пригадує, що приблизно через місяць після початку повномасштабного вторгнення інформацію жестовою мовою почали дублювати на телебаченні. До того вони з донькою орієнтувалися за повідомленнями в телеграм-каналах, зокрема й від Українського товариства глухих, де працівники центрального управління намагалися оперативно інформувати про основні новини.
Як нечуюча людина може впоратися з наслідками прильоту
Труднощі з отриманням важливої для безпеки інформації Зінаїда відчувлала не лише в перші місяці війни. Восени 2025-го росіяни вдарили по її будинку. Жінка була з донькою на дачі, а про влучання в будинок дізналася з інтернету. Коли вони приїхали, побачили величезну діру у стіні та пожежу в під’їзді. Дівчата постояли біля будинку, після чого поїхали до квартири сестри матері. На місці не було перекладача жестової мови, тому жінка не знала, як діяти.
Зінаїді допомогли працівники сервісу УТОГ, коли почалися труднощі з оформленням документів. Правоохоронці відмовилися складати акт про пошкодження квартири, натомість ЖЕК визнав будівлю непридатною для проживання. З цим рішенням жінка зверталася до державних установ, однак там вимагали акт, якого вона не отримала, та заявили, що вона звернулася по допомогу запізно. Проте завдяки перекладачу жестової мови Зінаїда змогла пояснити ситуацію, і зрештою її документи прийняли.
Ну а ми що? Нам же ніхто нічого не сказав, не попередив.
Чуючі люди – вони ж швидко, раз-раз, передали інформацію один одному.
А ми стоїмо в ступорі вдвох із дитиною, дивимось,
Син був її голосом: втрата, яка змінила життя
Ірина Лісова з донькою евакуювались з Краматорська у квітні 2022 року. Вони переїхали до Києва, де жив старший син Ірини, який підтримував її як фінансово, так і морально. Жінка розповідає, що мала з ним дуже теплі стосунки й пригадує, що він завжди про неї піклувався. Ірина виховувала сина самостійно, адже її чоловік помер, коли хлопчикові було лише два роки. За словами жінки, син із дитинства був її перекладачем: навіть супроводжував на візитах до лікаря та допомагав пояснювати скарги на здоров’я.
«Він був чудовою людиною. Всі казали: “Ой, у тебе мама глуха”. А він ніколи цього не соромився, навпаки – пишався мною», – пригадує Ірина.
Поступово жінка почала освоюватися на новому місці: оформила виплати ВПО на себе та доньку, завдяки допомозі УТОГ влаштувалася на роботу до супермаркету. Згодом Ірина змогла винайняти окреме житло й відправити доньку до школи. Син тим часом став батьком, а у 2025 році його мобілізували.
«Він служив у 71-й окремій єгерській бригаді Десантно-штурмових військ ЗСУ. Спочатку пройшов навчання, а потім були бойові виїзди: перший, другий, третій. А на четвертому він загинув на Покровському напрямку», – розповідає Ірина.
Після загибелі сина жінці довелося займатися оформленням посмертних документів. Ірина каже, що не надто добре володіє письмовою мовою, що ускладнювало спілкування з моргом і ТЦК щодо загиблого сина. За її словами, більшість заяв, документів і клопотань допомагали оформлювати працівники УТОГ. Крім того, організація забезпечувала її послугами перекладача жестової мови.
Ірина мріє повернутись у Краматорськ і жити у власній квартирі, без страху, що будинок «складеться від прильоту» або ж що її виженуть з орендованого помешкання.
Як спільнота нечуючих людей бореться за безбарʼєрність
Нині про загрози обстрілів спільнота людей із порушеннями слуху дізнається, здебільшого, через текстові повідомлення, офіційні сповіщення та телевізійні трансляції з субтитрами. Часто підтримують чуючі родичі або повідомлення в соцмережах від локальних спільнот, створених Українським товариством глухих.
Виконувачка обовʼязків голови Київської організації УТОГ Тетяна Корнієнко пояснює, що в кризових ситуаціях текстових інструкцій недостатньо. Люди, які не чують з дитинства, розуміють окремі слова, але загальний зміст великих та заплутаних текстів їм осягнути складно. Основна мова для більшості людей з повною втратою слуху – жестова. Вона відрізняється від усної української лексикою, синтаксисом, граматикою та способом передачі та сприйняття інформації.
Щоб полегшити спілкування між чуючими та нечуючими, Українське товариство глухих створило сервіс, за допомогою якого людина може цілодобово звʼязатись із перекладачем по відео й попросити допомоги. Проте Тетяна Корнієнко зауважує, що про ці можливості знають не всі: деякі нечуючі люди свідомо не співпрацюють зі спільнотою й ведуть закритий спосіб життя, а дехто через поважний вік просто не має навичок користування сучасними технічними пристроями. Втім новітні цифрові рішення не можуть повністю закрити потребу в супроводі, а тим паче у живому спілкуванні. Ще менше надій на електронні пристрої під час блекаутів.
В екстрених ситуаціях нечуючій людині потрібні чіткі інструкції жестовою мовою – як діяти, куди бігти і де шукати допомогу. Коли навколо паніка й стрес, важливо, щоб поруч був хтось, хто відповість на запитання тут і зараз. Або просто підтримає, адже іноді треба виговоритись і поділитися емоціями. У такі хвилини перекладач поруч – це комунікаційний місток та підтримка. Крім того, живий супровід потрібен під час судових процесів, вирішення нотаріальних та юридичних питань. А також там, де людина має право на банальну приватність та незалежність від чуючого родича чи друга – як-от у кабінеті лікаря.
Тетяна Корнієнко каже, що перекладачів у сервісі УТОГ мало – на весь Київ їх зараз лише троє. А в області живого супроводу в громадах майже немає, там він доступний тільки онлайн. Спільнота людей з порушеннями слуху потребує комплексних рішень та державної підтримки – як у фінансуванні, так і в підготовці нових перекладачів.
***
Привіт! Це Олександра, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
Одного разу через те, що я була в навушниках, не почула ані тривогу, ані звук вибуху. Зрозуміла, що сталося, лише відчувши вібрацію, яка йшла по землі. Цей випадок заскочив мене зненацька й змусив розгубитися — я не зреагувала вчасно. Оговтавшись, подумала, що зовсім не розумію, як орієнтуються в умовах війни люди з порушеннями слуху, адже звук — це реальний маркер небезпеки. Та, поспілкувавшись із представниками спільноти, зрозуміла, що їхній досвід війни набагато ширший і складніший, ніж я могла уявити.
Долучіться до спільноти Frontliner, щоб ми продовжували розповідати важливі історії про про військовий конфлікт та гібридну війну РФ проти України.
***
