Після евакуації: як у Харкові допомагають людям, які залишили домівки через війну
Люди залишають домівки, господарства й домашніх тварин, рятуючись від російських обстрілів та дронів. Дехто виїжджає з волонтерами, іншим доводиться самотужки долати небезпечні кілометри. У харківському транзитному центрі евакуйованим допомагають оформити документи, отримати необхідні речі та знайти тимчасовий прихисток. Frontliner побував у центрі й поспілкувався з людьми, які залишили свої домівки, та волонтерами, що допомагають їм дістатися безпечніших місць.
Перед входом до будівлі Координаційного гуманітарного центру Коов Харкові зупиняється мікроавтобус. З нього виходить Лідія Єріна – 67-річна жінка з Миронівки, що за 20 кілометрів від кордону. Вона шкутильгає, на ногах – капці. Лідія збиралася поспіхом, тож не встигла навіть перевзутися. Вдома залишилася її паличка, без якої важко ходити, і люба кішка Лізочка, якій у майбутній оселі немає місця.
Жінка виїхала з Миронівки о сьомій ранку й близько десятої прибула до центру. Через загрозу дронів довелося швидко збирати речі й залишати дім, у якому вона прожила багато років. Тепер Лідія стоїть перед транзитним центром без звичної опори.
У холі кілька десятків евакуйованих чекають на допомогу. Щойно прибулих із небезпечних територій приймають поза чергою. Працівники допомагають Лідії заповнити документи, розпитують про її потреби й видають талончик, за яким вона зможе пройти до потрібних фахівців.
У шкільних коридорах стукають клавіатури комп’ютерів. Працівники перевіряють документи, а школярі пробігають повз до кабінету інформатики. Хтось із евакуйованих сидить із сумками, хтось плаче, хтось намагається з’ясувати, де отримати необхідне. Інколи виникають суперечки, коли люди намагаються пройти без черги.
Лідія сідає на диван перепочити. Вона говорить швидко, перескакує з однієї теми на іншу. Раз по раз переривається на плач, згадуючи слова онуки: «Бабусю, ти сильна». Розповідає про доньку, до якої збирається переїхати на харківську Олексіївку, та про село, яке не хотіла залишати.
Сорок років Лідія пропрацювала санітаркою в лікарні Золочівського району. Вона довго трималася за рідний дім, але дрони, які, за її словами, від ранку до вечора літають над Миронівкою, зрештою змусили її виїхати. Жінка з теплом згадує ставок, річку та ліс, який дуже любила. Каже, що з липня 2026 року ситуація змінилася: тепер із цього лісу вилітають дрони й атакують автомобілі та будинки.
Особливо важко Лідії говорити про кішку Лізочку, яка звикла спати в неї на грудях. Донька, до якої жінка поїде після транзитного центру, не готова забрати додому тварину, що звикла до вулиці. Що тепер буде з Лізочкою, жінка не знає.
Талончик – початок наступного етапу
Харківський транзитний центр працює з 10 травня 2024 року. Його відкрили в приміщенні школи, де евакуйовані можуть отримати гуманітарну, юридичну та психологічну допомогу, а за потреби – знайти тимчасове житло.
Сергій Мусієнко координує роботу Центру від перших днів його відкриття. Щодня тут працюють близько тридцяти представників п’ятнадцяти організацій. Вони допомагають людям оформити документи, отримати грошову допомогу, продукти, засоби гігієни та речі першої необхідності.
Потреби евакуйованих різняться. Одні приїжджають із кількома сумками й уже знають, куди вирушать далі. Інші залишили вдома майже все й не мають місця, де могли б зупинитися. За словами Сергія, більшість людей не затримуються в центрі надовго: їдуть до родичів, знайомих або в житло, яке знайшли самостійно. Тим, кому нікуди податися, працівники допомагають знайти місце для проживання та організовують переїзд.
Зазвичай у центрі можна перебувати до трьох днів, у складніших випадках – до семи. За словами координатора, нині тут реєструють близько 160 людей на день, або 800–900 на тиждень. Під час масових евакуацій кількість новоприбулих сягала трьохсот за день.
«Найважливіше – людське життя. Не варто чекати до останнього, коли вже неможливо буде дістатися до вас», – наголошує Сергій.
До центру людей привозять евакуаційні команди. Однак із наближенням бойових дій та поширенням загрози дронів дістатися до деяких населених пунктів стає дедалі складніше. Тому виїзд із небезпечних територій часто починається задовго до того, як людина опиниться в шкільному коридорі з талончиком у руках.
Евакуація під загрозою дронів
Лідію Єріну до транзитного центру привіз Максим Мельник – волонтер евакуаційної команди. Він долучився до неї два роки тому, коли знайомий запропонував допомагати з гуманітарною роботою.
Знімаючи бронежилет, Максим розповідає, що кожен евакуаційний виїзд планують з огляду на ситуацію в конкретному населеному пункті. Якщо дорога надто небезпечна, волонтери не можуть гарантувати, що дістануться до людей. Через загрозу дронів ризикованими стали навіть поїздки до населених пунктів за 15–20 кілометрів від лінії фронту.
Команда намагається об’єднувати кілька заявок в один маршрут, щоб за поїздку вивезти якомога більше людей. Однак навіть коротка дорога може розтягнутися на цілий день. Волонтерам доводиться ховатися від дронів, перечікувати небезпеку та змінювати маршрут. Після повернення на них уже чекають нові заявки.
За словами Максима, для цієї роботи замало вміти добре керувати автомобілем. Потрібні знання тактичної медицини, фізична витривалість і здатність швидко реагувати на небезпеку. Іноді людей, які не можуть самостійно пересуватися, доводиться переносити до автомобіля. Волонтери часто недосипають, а кожен виїзд вимагає постійної уваги до ситуації навколо.
«Тут працюють ті, хто відданий цій справі», – каже Максим.
Одну з найважчих ситуацій волонтер пережив 10 березня 2026 року в Слов’янську. Під час евакуаційного виїзду команда опинилася поблизу місця обстрілу автобуса. Волонтери кинулися допомагати пораненим. Серед них була жінка з тяжким ушкодженням ноги. Їй наклали турнікет, поклали на м’які ноші та доправили до медичного закладу.
Максим пояснює, що діяти в таких ситуаціях команді допомагають навички, які волонтери регулярно відпрацьовують на заняттях із тактичної медицини. Під час навчань вони також тренуються діяти в умовах загрози дронів.
П’ятнадцять кілометрів до безпеки
Не всі евакуйовані потрапляють до транзитного центру з волонтерськими командами. Дехто самостійно дістається Харкова й лише тоді звертається до центру.
Координатор Центру Сергій Мусієнко розповідає, що багато хто з евакуйованих приходить саме по одноразову грошову допомогу – 12300 гривень. Її можна отримати протягом 45 днів після виїзду з населеного пункту, де оголошено евакуацію. Центр надає допомогу усім, хто має довідку ВПО. Інший метод отримати гроші – пройти верифікацію через громаду, з якої виїхали. Для цього працівники Центру телефонують відповідальному від громади та підтверджують, що ця людина там проживала та виїхала.
62-річний Володимир Наришков прийшов сюди насамперед по гроші. Він виїхав із Макарового – села в Золочівській громаді, приблизно за шість кілометрів від сірої зони. За словами чоловіка, організована евакуація до них уже не могла дістатися. Тому разом з іншими мешканцями він пройшов пішки близько п’ятнадцяти кілометрів, а далі добирався попутним транспортом. Дорогою доводилося ховатися від дронів.
До повномасштабного вторгнення в Макаровому жили понад сто людей. Тепер, за словами Володимира, залишилося близько восьми. Чоловік згадує, що на початку повномасштабного вторгнення село перебувало під російською окупацією близько півроку. Людям бракувало їжі, проте, каже він, знущань із боку російських військових вони не зазнали.
Нині частина Макарового зруйнована, електрики немає. Володимир прожив там близько сорока років, мав господарство, худобу й землю. Усе це довелося залишити.
Чоловік хоче повернутися додому. Та найбільше він чекає на звістку про сина-військового, який зник безвісти в серпні 2022 року.
«У мене одна задача – мені треба дочекатися сина. А інше мене, чесно кажучи, не хвилює», – говорить Володимир про свої плани на майбутнє.
Поки чоловік чекає на звістку, намагається владнати те, що може. Зокрема, оформити грошову допомогу. Після консультації він звертається до працівниці, яка надає психологічну підтримку. Вона уважно слухає Володимира, пояснює, що звертатися по допомогу не соромно, і радить якнайшвидше розпочати терапію.
Одноразова грошова допомога – одна з причин, через які евакуйовані звертаються до транзитного центру. Тут їм допомагають з’ясувати умови отримання виплат, перевірити документи та пройти необхідні процедури. Для тих, хто залишив удома господарство й майже все нажите, це можливість отримати кошти на першочергові потреби.
Нова паличка для Лідії
За кілька годин у транзитному центрі змінюються обличчя. Одні люди завершують оформлення документів і вирушають далі, на їхнє місце приходять інші. За 9 жовтня 2026 року сюди звернулися 182 людини.
Лідія Єріна вже пройшла необхідні процедури й отримала допомогу. Тепер вона сидить на ґанку центру. Поруч стоять її речі, а в руках – паличка, яку їй тут видали. З нею жінці буде легше ходити.
Попереду – переїзд до доньки на харківську Олексіївку. У Миронівці залишилася рідна оселя, знайомі з дитинства місця та кішка, яка звикла спати в Лідії на грудях. Як далі бути з кішкою, так і не вирішено.
