Одіссей із Кривого Рогу: як батько-одинак поєднує війну і виховання сина
Війна намагається зачерствити його, але він залишається чуйним. Юрій мусить таким бути не заради себе, а заради свого сина. Чоловік самотужки виховує Кирила: мама пішла від них багато років тому. Коли сину виповнилося шість, у свою «одісею» пішов і тато. Згодом Кирило зрозумів, чому навіть після ампутації батько знову й знову повертається на фронт. Усвідомити це спробували й репортери Frontliner.
Куди би його не занесла війна – на Курщину, Донеччину чи в Запоріжжя, – Юрій Юрченко щонайменше раз у місяць повертається до Кривого Рогу. Нині він служить в 153-й окремій механізованій бригаді командиром відділення ударних дронів.
Чоловік навідується додому на вихідні, бо має вагому причину – він самотужки виховує сина Кирила. Щоб надолужити втрачений час разом, у них є всього два дні. Але дещо повернути все ж неможливо.
Юрій помічає, як подорослішав Кирило по їхньому рукостисканню: пальці стали довшими, а долоня – ширшою. На початку повномасштабного вторгнення сину було всього шість, після того чоловік не пояснював малому, що таке війна і чому росіяни напали на українців. Та прийшов час, і Кирило запитав у нього сам: «Тато, нащо тобі ця війна?». Довелось відповідати по-дорослому – хлопцю тоді було вже вісім.
Кирило кивав головою. Невідомо, чи зрозумів він бодай щось, особливо те – про «мать городов русских», але попросив тата повернутися з війни неушкодженим. Юрій нічого не обіцяв, бо хто ж знає, що чекає на нього під час цієї воєнної «одіссеї». Вони обійнялись і розпочали програму вихідного дня: пообідали у фастфуді, оновились у магазині та сходили в кіно.
– Я хочу, щоб ти завжди залишався людиною, яку можна здивувати. Та у цей час мені доводиться виховувати тебе по-іншому, – пояснював батько.
Надзадача – не втратити тепло
Відколи колишня дружина пішла з родини, Юрій змушений бути для сина не лише татом, а й мамою – усю ніжність Кирило отримує від нього. Вони сумують один за одним і не соромляться про це говорити, багато обіймаються. Юрій хвалить сина за дрібниці, завжди питає: «Як ти себе почуваєш?», але водночас каже: «Хлопчик не повинен плакати», ходить з Кирилом в спортзал та навчає його самостійному життю.
Якось чоловік приїхав додому й жахнувся – зачіска малого потребувала негайного втручання фахівців. Бабуся, з якою живе Кирило, поки тато воює, планувала відвести хлопця підстригтися пізніше. Тоді Юрій зрозумів – треба навчити сина ходити до перукарні самостійно.
Вони гортали фотографії дитячих зачісок в інтернеті – Кирило обрав одну з них. Чоловік простягнув йому 500 гривень, показав на карті перукарню і сказав: «Вперед!». Малий повернувся за годину, охайний і стильний.
– Оце, Кирюха, називається комунікація – спілкуйся з людьми, – говорить Юрій.
Хлопець розуміє для чого тато навчає його стільком речам – колись він може не приїхати з війни. Йому не треба нічого пояснювати – Кирило усе бачить сам.
Юрій завжди бере сина із собою на могили полеглих побратимів. Не брати – не може. Бо як інакше малий зрозуміє, хто є ворогом? Проте чоловік також не хоче породжувати у ньому ненависть – ані до росіян, ані до людей загалом.
Він так і не збагнув, як говорити з сином про злість, що грезе його зсередини. Тож Юрій оберігає хлопця від цього лихого почуття. Натомість є важливіше питання, на яке колись доведеться відповісти Кирилові: хто він і що робить у суспільстві. Батько намагається закласти синові цю думку, а сам не думає ні про що, окрім щирої ненависті до росіян.
Будеш хрещеним малого?
Не завжди вистачає часу, щоб навідатися на могилу до кожного побратима в різних куточках України. Але до кума у Вознесенськ заїжджають постійно. Кирило добре його пам’ятає: він катався в машині хрещеного, ходив із ним на риболовлю. Хлопець навіть повісив у кімнаті татів орден «За мужність» на синьо-жовтий прапор, бо хотів, аби було «як у хрещеного».
Юрій познайомився з Василем на початку повномасштабного вторгнення у 129-й окремій важкій механізованій бригаді. Вони обидва були піхотинцями, воювали пліч о пліч й навіть не здогадувалися, що стануть духовними родичами.
З часом побратимство переросло в дружбу. Ще ніколи в Юрія не було настільки відповідального і вірного друга.
Був 2023 рік. На Запорізькому напрямку тривав контрнаступ. Побратими Юрія потрапили в засідку й просили про підмогу. Під час виконання цього завдання Юрій з побратимом наступили на міну і втратив ногу.
Того разу Василю пощастило: він залишився неушкодженим і був єдиним, хто міг побігти за машиною та вивезти Юрія з побратимом. «Хлопці, я вас не кину», – зацепенів Василь, та врешті Юрій заспокоїв кума та наполіг піти.
Після цього вчинку, Юрій запропонував Василю стати кумом, бо на нього можна покластися.
Хлопчики плачуть
Кирило плакав, коли дізнався, що тато втратив ногу. Але чоловік був готовий до розмови із ним.
— Я живий і можу цілувати, торкатися й захищати тебе, – говорив чоловік. – За пів року й не помічатимеш цих змін.
Заспокоївшись, Кирило засипав тата питаннями. Він прослухав усю історію від початку до кінця й трохи насварив батька. «І, справді, як це я не помітив тієї міни», – дорікав собі Юрій.
Реабілітація тривала близько року. Вдома Кирило масажував татові культю, йому подобалось жмакати задубілі мʼязи. Хлопець не боявся, не гидував – бо це ж татова нога.
Юрій протезувався і згодом повернувся на фронт водієм екіпажу дронщицків. Він доставляв побратимів на позиції, перевозив обладнання і дрони. Тоді Юрій і отримав звістку, що загинув кум – Василь закрив собою двох людей від FPV. У цій «одіссеї» чоловік втратив хрещеного Кирила. Відтоді у нього знову немає друга, на якого можна покластися.
Після загибелі кума Юрій вдягнув його броню й продовжує носити її. Він з сином часто згадують хрещеного. Попри те, що «хлопчики не повинні плакати», стримати сльози вони не можуть. Кирило вперше зіткнувся зі втратою близької людини, але не востаннє. У 2025 році в будинок його друга прилетіла ракета, і він загинув з усією родиною.
Коли російський шахед вкотре кудись влучає, Кирило одразу телефонує татові:
– Тато, знайди тих, хто їх запускає.
– Добре, малий, ми помстимося.
Троянди з Донеччини
У нього свербіли руки покерувати дроном – Юрію було нудно працювати тільки водієм. Він просив хлопців з екіпажу спробувати політати. Ті ж відмовляли, мовляв: «Спробуєш на полігоні, а не під час бойового завдання», але зрештою не витримали надокучання й таки дали йому пульт керування.
Після того Юрій з головою занурився у світ дронів. На Курський напрямок він поїхав у складі екіпажу важкого ударного дрона-бомбардувальника Vampire.
Куди би його не занесла війна – усе було схоже на те, що він уже неодноразово бачив: окопи, поля та лісосмуги. Ледь не з кожного місця, де служить Юрій, він привозить квіти – свої спогади з фронту.
Ще малим він із бабцею вирощував квіти. Коли подорослішав і заробив грошей, купив занедбану дачу. Його цікавили не шашлики по вихідних – Юрій хотів щось вирощувати в землі, хоч і зовсім не тямив у цьому.
Тепер, коли він бачить на позиціях красиву квітку, викопує її та ховає у вологу ганчірку. Доки рослина не опиниться на дачі, чоловік доглядає за нею.
Після Курського напрямку 129-у бригаду перевели на Донеччину. У Юриному саду ростуть троянди з Костянтинівки, Покровська, Великої Новосілки та Словʼянська. З останнього міста привіз ще й сосну.
Юрій виліз на крейдяну гору, над якою вже кружляли ворожі FPV, накидав у пакет крейди – щоби сосна прижилась у Кривому Розі, й викопав дерево. Він часто дзвонить мамі й просить фотографії саду – сосна вже пустила нові паростки.
– Кирюха, у людини має бути емоційна складова, – повчав Юрій. – Не просто увіткнув у землю, у садівництві має бути творчість.
Вони пораються в землі разом. Малий допомагає татові, а паралельно розказує про стосунки з однокласниками. Юрію важливо знати, у кого син вкладає свій час. Але кількох днів не вистачає, щоб дізнатись про це сповна.
З кожним разом їхати з дому важче. Юрій хоче залишитись із сином і бути з ним у моментах, яких не повернути. Коли він повертається на фронт, його розпирає не сум, а злість, яка триває тижні два. У цей час він не вилазить із позицій, бо хоче запустити якнайбільше дронів по росіянах. Якщо хтось із його побратимів байдикує або не викладається на повну, Юрій не стримується:
– Коли ви забиваєте хе*, хлопці, мене вдома чекає дитина.
З родиною в біді
Усе навколо нагадувало про загиблих побратимів. Юрій вирішив перевестися з 129-ї до 153-ї бригади. Йому здавалося, що так він зможе позбутися навʼязливих думок.
– Мені байдуже в якій бригаді служити, якщо в ній є мої однодумці, – каже Юрій.
Взимку 2026-го, в 153-й бригаді було лише два екіпажі FPV і один екіпаж Mavic. За цей короткий час озброєння бригади стало різноманітнішим: тепер у її арсеналі є ще й «Дартси» та «Вампіри». Юрія призначили командиром відділення. У його підпорядкуванні – два екіпажі.
Чоловіки з якими служить Юрій, стали пілотами й інженерами після того, як отримали поранення в піхоті, тому однодумців йому вистачає. Але міцної дружби він навмисно уникає – Юрій вже знає, що прив’язуватися на війні небезпечно. Є хіба одне виключення, з яким чоловік нічого не може вдіяти.
На карті в його телефоні є дві позначки: сердечко і прапорець. Якщо навігатор не бреше, відстань між ними – близько години машиною. Там, де сердечко, – орендована квартира його дружини, з якою Юрій одружився два роки тому, у 2024-му. Там, де прапорець, – будинок, у якому живе він з іншими військовими.
Його дружина також літає на дронах. Щоправда, її пташки мають більші крила і здатні пролетіти дві тисячі кілометрів. Одружилися вони нашвидкоруч: кожен зі свого напрямку приїхав до РАГСу. Розписалися і втомлені лягли спати. У них не було часу на медовий місяць, тому наступного дня молодята роз’їхалися по своїх напрямках.
Коли Юрій отримав поранення, дружина виривалася до нього всіма правдами й неправдами та була поруч.
Вперше за чотири роки війни вони опинились в одному місті – у Запоріжжі. Їм здавалося, що тепер житимуть, як звичайна родина: ввечері повертатимуться додому, гулятимуть із собакою, а вранці – їхатимуть на роботу. Хотілося такого буденного та нудного життя. Натомість реальність виявилася інакшою: часто їхні графіки не збігаються, а вся романтика звузилася до кави на заправці о 4-й ранку.
Війна для Юрія – справа сімейна. Його батько служить, а пів року тому, коли він переводився до нової бригади, Юрій покликав із собою дядька, який тоді служив у 17-й окремій танковій бригаді.
Кирило вже неодноразово казав Юрію, що треба закінчувати воювати. Чоловік, авжеж, думав про це – у нього є можливість списатися. Утім, щоразу його думки спотикалися об уявний діалог із родиною:
– Сьогодні літали на Мелітополь, – сказала б дружина. – Багато кацапів йдуть у наш бік.
– Будь обережна, – відповів би Юрій. – А я пішов, маю багато справ, саджаю полуницю на дачі.
Він каже, що обовʼязково покінчить з війною. Просто зараз не може – його родина у війську, відтак Юрій мусить бути поруч. Коли чоловіки з екіпажу стануть тиграми і Юрій помітить, що більше їм не потрібний, – ось й тоді він піде. А нині Юрій передає побратимам власний досвід, який накопичився у нього за чотири роки війни.
– Після себе треба залишити стінку, – говорить Юрій.
Спокій на глибині
Він вже запустив сотні дронів, а в нього дотепер пітніють долоні під час бойового вильоту. На його плечах – велика відповідальність, тому й хвилюється.
Чоловік не цілодобово працює на позиціях. Перед бойовою роботою Юрій з побратимами налаштовують дрони у майстерні: встановлюють програмне забезпечення, перевіряють антени й наземні станції. За день вони можуть зібрати до 16 бортів.
Увечері Юрій повертається до будинку, в якому тимчасово мешкає з іншими чоловіками. На подвір’ї сушиться риба в блакитній сітці, а позаду хати стоїть вулик, що залишився від попередніх мешканців. Може здатися, що війна звідси далеко, але це відчуття оманливе. За 15 кілометрів від житла Юрія починається сіра зона.
Щоб охолонути і випустити пар після важкого дня, Юрій з дядьком беруть підводну рушницю, гідрокостюм, ласти, спеціальні вантажі та їдуть на річку займатися фрідайвінгом.
Їхня пристрасть до занурення на глибину не згасає вже десятки років. Усе почалося з дядька. Чоловік навчався на водолаза-підривника в Академії військово-морських сил імені Павла Нахімова в Севастополі.
Якось він узяв із собою на рибалку малого Юрка. Хлопець нудьгував на березі річки Інгулець, але щойно з води визирала дядькова голова, він кричав із надією: «Впіймав? Ні?». Хлопець довго чекав, аж раптом дядько випірнув із великим сомом, якого вполював на 15-метровій глибині.
Тепер вони помінялися місцями: Юрій пірнає, а дядько чекає його на березі – занурюватись на такі глибини, як раніше, йому вже не вистачає здоровʼя.
На горизонті бовваніє похмурий міст Преображенського. Юрій знімає хрестик та обливається мильною водою – щоби легше натягнути костюм, – потім повільно заходить у річку, і вже за мить пірнає.
Камінчик. Водорості. Рибка. На глибині чоловік знаходить спокій – голова ніби перезавантажується. У воді все змивається, які б проблеми не були. Юрій почав пірнати з дядьком, коли йому виповнилось 12 років. Тож прийшов час вчити й Кирила.
Війна – не привід ставити батьківство на паузу. Принаймні не для Юрія. Він залишився батьком й на відстані.
Куди б Одіссея не занесла війна, він завжди повертається додому.
