Життя повне любові: ветеранка Ольга Бенда розповіла як після ампутації наважилася стати мамою вдруге
Життя з протезом може бути повним – про це свідчить історія ветеранки Ольги Бенди. Сьогодні вона перша капітанка жіночої збірної України з ампфутболу, адміністраторка у сфері спорту та мама двох синів. Ольга втратила ногу на фронті ще у 2017 році – задовго до повномасштабного вторгнення. Але каже: зараз її найбільше хвилюють не складнощі життя з протезом, а відчуття, що ветеранів почали ділити залежно від того, коли саме вони пішли на війну. Детальніше – у матеріалі репортерок Frontliner.
Зараз Ольга відновлюється після чергових хірургічних втручань на нозі. Нещодавно ветеранка перенесла дві операції – лікарі видаляли нитку, забуту в куксі ще вісім років тому, а також невроми, що роками завдавали болю. Через це довелося поставити тренування на паузу і повернутися до реабілітації.
Я змагалася проти чоловіків,
бо дівчат у моїй категорії просто не було.
Спорт завжди був важливою частиною життя, розповідає Ольга. У школі вона займалася легкою атлетикою, згодом додався кросфіт. Уже після ампутації жінка вирішила не відмовлятися від активності й спробувала себе у відборі до «Ігор нескорених».
Тоді це була одна з небагатьох можливостей для ветеранів спробувати себе у змаганнях на міжнародному рівні. Ольга пройшла підготовку, однак зіткнулася з відсутністю гендерного розділення в оцінюванні.
Це означало, що навіть при хороших особистих результатах жінки автоматично програвали в загальному заліку. У підсумку, Ольга не потрапила до команди. Після цього вона вирішила більше не повертатися до відборів. Для неї важливим був не лише сам спорт, а й рівні умови.
Згодом правила у «Іграх нескорених» змінили – гендерний фактор почали враховувати. Проте ветеранка вже зробила для себе висновки і не захотіла повертатися до цього формату.
Натомість вона знайшла себе в ампфутболі. Саме там, за її словами, вона вперше відчула не лише конкуренцію, а команду і підтримку. З часом Ольга стала першою капітанкою жіночої збірної України з ампфутболу.
«На той момент я не була готова до цього морально та емоційно. Коли оголосили, що я капітанка, це було поєднання гордості та величезної ваги відповідальності», – зізнається вона.
Ольга – єдина ветеранка у команді, решта – цивільні дівчата. Їм важче, бо вони не мають тієї підтримки, яку отримують військові, вважає капітанка. Тому допомагає дівчатам адаптуватися.
«Для мене дуже важлива команда. В ній має бути підтримка і рівні можливості. Якщо цього немає – сенс участі втрачається», – каже жінка.
Було важливо знайти жінку,
яка вже пройшла через вагітність на протезі,
Як бути мамою з ампутацією
Активностей в життя Ольги додає не лише спорт. У 2019 році, перед другою вагітністю, жінка почала цілеспрямовано дізнаватися, як це – бути мамою, маючи ампутацію. Жінка наголошує, що ніколи не бачила і не бачить проблеми в тому, щоб завагітніти, будучи на протезі. Та на той момент вона була чи не єдиною публічною ветеранкою з таким досвідом.
Проте досвід тих небагатьох жінок, з якими ветеранці вдалося поспілкуватися, вона не хотіла наслідувати. Більшість розповідали, що на останніх місяцях вагітності через навантаження доводилося пересідати у колісне крісло або використовувати милиці. Ольга у цьому питанні була принциповою:
«Я ж молода, сильна і незалежна. Кажу: «Хочу відходити всю вагітність на двох ногах, на протезі». Хоч це і дуже важко було, бо треба було щодня пішки підніматися на 6-й поверх».
Приставляє собі кубик лего до ноги і каже:
«У мене теж є протез!»
У 2020 році вона народила молодшого сина Марка. Сьогодні її діти сприймають протез природно – для них мама не людина з інвалідністю, а людина, яка постійно рухається і все встигає.
Як любов стала опорою
Пройти період реабілітації після поранення, а згодом – адаптуватися до материнства на протезі їй допоміг чоловік Олексій Бенда. Він узяв на себе частину побуту і став для Ольги головною підтримкою.
«Ніхто нікому нічого не обіцяв. Я подзвонила йому з лікарні, сказала, що ноги немає. А він відповів: «Я знаю, я вже їду», – згадує Ольга.
Поки жінка лежала в госпіталі Покровська, її чоловік уже шукав контакти фондів у США, вивчав типи стоп і можливості протезування, що надає держава. Впевненість чоловіка стала для Ольги головним заспокійливим. Жінка наголошує, що ампутація фактично ніяк не вплинула на подружні стосунки:
«Я зрозуміла, що людина мене не покидає. Тобто він кохає мене не за щось, а просто як людину. Справа ж не в тілі, для нього я залишилася такою самою, як і була. Просто тепер замість ноги у мене протез».
З початком повномасштабного вторгнення чоловік Ольги знову пішов служити. У січні 2023 року після боїв під Бахмутом зв’язок обірвався – Олексій зник безвісти. Ольга каже, для неї це стало початком важкої депресії:
«Емоційно мені було надзвичайно важко. Мені не хотілося ні з ким спілкуватися. Якось все так беземоційно стало».
Тоді новою точкою опори для неї став маленький Марк. Дитина майже не пам’ятає тата – Марку був лише рік і місяць, коли почалася велика війна. Сьогодні він знає батька тільки за фотографіями і розуміє, що його шукають.
Я вперше посміхнулася лише через дев’ять місяців
після того, як чоловік зник,
Чи стріляли по українських військових у 2017-му?
Старшому сину Дмитру було лише півтора року, коли Ольга зазнала поранення. Вона служила від 2016 року служила кухарем у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Каже, рішення піти до війська було інтуїтивним:
«Багато хто питає, як я могла залишити дитину. Але тоді здавалося: якщо кожен докладе зусиль, то все швидко закінчиться», – згадує жінка.
14 травня 2017 року під Авдіївкою почався обстріл. Ольга спала, коли ворожий снаряд розірвався поруч із будинком, де жили військові. Вибуховою хвилею вибило вікна і двері, а дівчину відкинуло на підлогу. Снаряд увійшов у землю за двадцять сантиметрів від її ноги.
«Це було страшно і водночас якось нереально красиво. Земля піднімалася, ніби в уповільненій зйомці», – описує Ольга момент другого вибуху, після якого знепритомніла.
Коли прийшла до тями, побратими вже були поруч і накладали турнікет. Проте не могли зробити це швидко – поранення Ольги шокувало чоловіків.
«Я була єдиною дівчиною в підрозділі, тож вони звикли бачити мене на кухні, а не в калюжі крові», – каже жінка.
Поки Ольга чекала на евакуацію, побратими намагалися приховати від неї масштаби травми. Вони відверталися, аби вона не побачила в їхніх очах переляк чи розчарування від того, що з нею сталося. Ольга ж, дивлячись на свої закривавлені штани, до останнього вірила, що це легке поранення. Реальність наздогнала її лише в евакуаційному авто.
«Коли мене клали в медевак, у мене ліва стопа була вся в крові, гаряча, мені було дуже жарко. Я попросила медсестру поправити ногу, бо я боюсь нею шевелити. Вона підходить, демонстративно відкидає ковдру і каже:
Яку ногу? В тебе немає ноги,
У 2017 році людей із протезами на вулицях не так часто можна було побачити. Тож ветеранка ніколи і не замислювалася над тим, що буде з нею далі.
Ветерани АТО/ООС отримують менше допомоги
Сьогодні Ольга каже: найбільше її хвилюють не складнощі життя з протезом, а відчуття розділення між ветеранами. За її словами, тих, хто отримав поранення за часів АТО/ООС і після 2022-го року – сприймають по-різному.
«Іноді запитують: «А що, тоді стріляли?», або «Чого ви туди пішли, вас же ніхто не посилав?». Це бісить. Я пішла за власною волею, щоб країна була єдиною», – каже Ольга.
Це розділення відчутне і на рівні державної допомоги та благодійних фондів. Ольга наводить приклад, коли фонд відмовив їй у реабілітації лише тому, що її поранення датоване 2017 роком, а не часом повномасштабного вторгнення. Існує також різниця у фінансуванні: для цивільних і ветеранів АТО держава виділяє менший бюджет на протезування порівняно з новими програмами для поранених зараз.
«Мене це ображає. Не потрібно знецінювати те, що ми йшли тоді, коли війна ще не прийшла в кожен дім», – наголошує ветеранка.
Також чула закиди, каже Ольга, що військові в АТО йшли «за хорошою зарплатою». Вона змушена була виправдовуватися, що на той момент це були невеликі суми – у 2017-му вона отримувала 3000 гривень на місяць.
Ветеранка Ольга Бенда наголошує, що не змінила б свій вибір долучитися до служби у 2016 році. Саме тоді вона зустріла свого майбутнього чоловіка і людей, які стали для неї другою родиною.
***
Привіт! Це Руслана та Анна, авторки цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
Історія Ольги Бенди руйнує стереотип про те, що життя з протезом ставить життя «на паузу». Вона показує не лише саму травму, а й шлях адаптації – через спорт, материнство, реабілітацію та повернення до звичного ритму життя. Такі історії допомагають змінювати уявлення про людей із протезами та показують, що після ампутації людина не втрачає себе, своїх цілей і можливостей.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
