«Ти їм як друг, як брат»: чим допомагають ветеранам у релокованій з Луганщини лікарні
Замість стерильних кабінетів – порожні орендовані стіни, ганчірки та відра з водою. У свій перший день в Українці команда Сіверськодонецької лікарні власноруч прибирала занедбане приміщення, щоб якнайшвидше почати роботу. Поступово тут з’явилися діагностика, стаціонар та реабілітація. Коли ж потік поранених військових зріс, стало зрозуміло: ветеранам потрібна допомога не лише з травмами, а й із документами та пошуком фахівців. Щоб зняти ці клопоти з їхніх плечей, у закладі облаштували «Простір турботи про ветерана». Як він працює – бачили журналісти Frontliner.
Засукали рукава, взялися за ганчірки і почали мити стіни. Так команда релокованої Сіверськодонецької лікарні облаштовувала нове місце роботи в Українці на Київщині. Готового приміщення, куди можна було б просто зайти й приймати пацієнтів, не було.
«Ми приїхали і жахнулися. Нічого не було. Але всі, хто приїхав – переодягнулися і почали власноруч мити стіни, вікна, двері», – згадує виконувачка обов’язків директора лікарні Оксана Андрейків-Морозова.
До повномасштабного вторгнення це був один із найбільших багатопрофільних медичних закладів Луганщини. Після релокації у 2023 році команді довелося облаштовувати лікарню на новому місці на Київщині фактично з нуля – шукати кошти на ремонт та обладнання, пристосовувати орендоване приміщення до роботи медичного закладу й поступово відновлювати послуги для пацієнтів.
Релокація відчутно змінила склад колективу. Частина фахівців не змогла продовжити роботу в Українці: хтось залишився в інших регіонах, знайшовши там житло та роботу. Для тих, хто рушив слідом за лікарнею, квартирне питання досі залишається найгострішим.
«Ми всі внутрішньо переміщені особи, власного житла не маємо. Орендувати тут досить дорого. Люди часто залишаються там, де дешевше, або в громадах, які надають житло безкоштовно», – пояснює керівниця лікарні.
Через це закладу складно залучати нових фахівців. Хоча потік пацієнтів лише зростає – передусім тих, хто потребує відновлення після бойових поранень і травм. Тому заклад посилює реабілітаційну ланку – шукає фахівців із відновлення, ерготерапевтів та психотерапевтів.
Розширюватися доводиться на орендованих квадратних метрах: будівлю заклад винаймає за символічну плату, проте не може вільно нею розпоряджатися чи проводити масштабну реконструкцію. Попри це, завдяки підтримці Сіверськодонецької МВА, тут вже повноцінно працюють. уже повноцінно працюють лабораторія, кабінети УЗД, офтальмології, рентген-діагностики, комп’ютерної томографії, а також стоматологія, стаціонарне відділення та реабілітація.
Місце, де ветерану не треба блукати кабінетами
Серед пацієнтів лікарні – військові та ветерани. Щоденний контакт із пораненими показав команді закладу: їм потрібні не лише медичні процедури, а й простір, де можна отримати необхідну допомогу без зайвої бюрократії.
Так у лікарні з’явився «Простір турботи про ветерана». Проєкт утілили завдяки спільній ініціативі Міністерства у справах ветеранів, Міністерства охорони здоров’я та ПриватБанку, який виступив головним донором і повністю оплатив облаштування локації. Партнерами також стали ГО «Міцні 300» та Міжнародний фонд «Відродження».
До створення простору долучилася й Українська міська рада. Однією з трьох координаторок проєкту була депутатка Свіверськодонецько міськради та голова комісії з питань освіти, охорони здоров’я та ветеранської політики Алевтина Шмагель. Головний задум проєкту – зібрати все необхідне для ветеранів під одним дахом, щоб людина після важких травм не блукала коридорами у пошуках потрібних лікарів, послуг та кабінетів.
«На початку нас було задіяно три людини: керівниця лікарні, технічна спеціалістка, і я, яка координувала процес обміну документами», – розповідає Алевтина.
-
Алевтина Шмагель, Данило Федосєєнко та Григорій Андрієнко спілкуються у «Просторі турботи про ветерана» при Сіверськодонецькій багатопрофільній лікарні, Українка, Україна, 27 серпня 2026 року. Анна Зубенко / Frontliner
-
Данило Федосєєнко, Григорій Андрієнко та Алевтина Шмагель спілкуються у «Просторі турботи про ветерана» при Сіверськодонецькій багатопрофільній лікарні, Українка, Україна, 27 серпня 2026 року. Анна Зубенко / Frontliner
За її словами, під час створення простору враховували не лише адміністративні чи медичні потреби ветеранів. Важливо було дати їм місце, де вони могли б спокійно зустрічатися з рідними та спілкуватися між собою.
Раніше ветеранам доводилося виходити на вулицю,
стояти під сонцем, під дощем, і спілкуватися. Довго так не поспілкуєшся,
це некомфортно, ти не можеш розслабитися, не зможеш усе проговорити,
У просторі можна отримати консультації щодо лікування, розібратися з реабілітаційними програмами та звернутися за психологічною підтримкою. Тут є робоче місце фахівця із супроводу ветеранів, окремий кабінет психолога, зона відпочинку з Wi-Fi, кавою та чаєм, проектор та інклюзивний стіл для тенісу.
Простір також розрахований на спільне проведення часу. Тут можуть організовувати групові заняття та майстер-класи, дивитися фільми чи футбольні трансляції. Є навіть інклюзивний душ – наразі єдиний у лікарні.
Ветерани приходять приблизно як до себе додому на кухню:
зайшли, зробили собі чай, каву. Тобто вони імплементовані
в такий процес, трішки побутовий. Це теж є певний плюс,
ПриватБанк: не лише облаштувати простір, а бути поруч
Проте потреби ветеранів та військових не вичерпуються медичними процедурами. Після важких поранень чи повернення зі служби доводиться відновлювати документи, оформлювати пільги й вирішувати банківські справи. З частиною цих питань тепер можуть допомогти у «Просторі турботи».
Для ПриватБанку такі ініціативи – складова довгострокової програми з безбар’єрності та ветеранської політики. Цього року фінустанова визначила стратегічною метою відкриття до десяти таких «Просторів турботи про ветерана» у різних областях України, каже директор Північного МРУ ПриватБанку Едуард Фільчаков.
Локації обирають, зважаючи на навантаження медичного закладу, географічну доступність і готовність самої команди. Логіка відкриття осередків саме при лікарнях суто практична: людина проходить тут стаціонарне лікування чи реабілітацію і може отримати сервіс на місці, без виснажливих поїздок містом.
«Ми як банк намагаємося дізнатися, що саме потрібно конкретній лікарні. Якщо є запит від Міністерства охорони здоров’я або самого закладу, дивимося, що буде приносити найбільшу користь і лікарні, і людям», – пояснює представник банку.
Окремий напрям цієї роботи – фізична доступність фінансових послуг для тих, кому через травми чи ампутації важко самостійно дістатися до відділення. Представника банку можна викликати прямо до «Простору турботи». Фахівець приїжджає до лікарні й допомагає ветерану вирішити фінансові питання: від відкриття чи перевипуску карток до консультацій щодо державних програм і виплат.
Крім того, на території закладу встановили інклюзивний банкомат, спроєктований спеціально для людей на кріслах колісних. Панель керування, екран і клавіатура розташовані значно нижче стандартного рівня, що дозволяє користуватися ним без сторонньої допомоги.
Ми як найбільший банк у країні відчуваємо себе відповідальними.
Хочемо бути максимально попереду, щоб врахувати всі можливі аспекти
обслуговування клієнтів. Тому постійно відстежуємо
потреби ветеранів та маломобільних груп,
З медиками лікарні Фільчаков був знайомий давно – ще до повномасштабної війни. Коли у 2016-му він повернувся з Києва до Сіверськодонецька, то взяв під опіку саме цей заклад як персональний менеджер.
«Я обслуговував і бухгалтерію, і людей, які отримують зарплату у ПриватБанку, і керівництво лікарні. Тобто нас вже пов’язувала дуже тісна співпраця», – згадує він.
Навіть коли кар’єра вела далі, людський контакт із командою залишався. Після повномасштабного вторгнення він бачив, як знайомий колектив був змушений полишити рідне місто й наново обживатися на Київщині. Тож партнерство з цією лікарнею для нього – спосіб підтримати знайомих людей і водночас виконати громадянський обов’язок.
«Ми маємо показати людям, які повертаються, що є куди повертатися. Що ми тут також за них і для них», – каже Едуард.
Рівний рівному: особливості роботи фахівця із супроводу ветеранів
Та затишні кімнати й сучасне обладнання мало що варті без людини, яка зустрічає на порозі. У «Просторі турботи» в Українці це Данило Федосєєнко – фахівець із супроводу ветеранів і той, хто сам пройшов шлях від служби до реабілітації після поранення.
Він підписав контракт зі Збройними силами України ще у 2019 році. З початком повномасштабної війни знову став у стрій, двічі діставав поранення й щоразу після лікування повертався на передову. У січні 2024 року був звільнений у запас за станом здоров’я.
«Коли я сам проходив лікування, таких фахівців із супроводу не було. Усе доводилося вирішувати самому. Тому я знаю, як воно, коли немає підтримки», – згадує він.
Його робочий день починається не за столом перед монітором. Спершу він іде до палат: вітається з ветеранами, розпитує про самопочуття та дізнається, що кому потрібно. І лише після цієї ранкової переклички береться за телефон та папери.
Завдання щодня різні: відновити довідку про обставини травми, розібратися з нарахуваннями виплат, сконтактувати з частиною чи знайти вузькопрофільного лікаря. Частину таких питань він вирішує сам, а якщо не знає відповіді – шукає того, хто її має.
«Банально, хлопець каже: мені там приїхали ліки або одяг, ти можеш забрати з пошти? Я ні разу нікому не відмовив у допомозі. Або просто сходити за сигаретами, купити води, бо багато хто ще фізично не може далеко поїхати і треба супровід. Елементарні потреби, але це теж треба робити», – говорить Данило.
Перед початком роботи він пройшов відбір та навчання з психологічної допомоги й законодавства, що стосується роботи з ветеранами. Та особливість його посади – бути поруч у різних ситуаціях, а не лише тоді, коли виникає офіційне питання. Для ветеранів важливо мати людину, до якої можна звернутися без пояснення всього контексту свого досвіду.
«Якщо людині потрібна навіть не фахова допомога, а просто треба виговоритися – ми спілкуємося на рівні «рівний рівному». Я їм як друг, як брат», – каже фахівець із супроводу ветеранів.
Данило додає, що з часом ця робота стала для нього особисто важливою. Він продовжує підтримувати ветеранів і поза межами формального робочого дня, якщо розуміє, що без його допомоги людині зараз складно.
«Були такі випадки, коли я приїжджав навіть у свої вихідні. Є робота, яку просто треба робити і гроші заробляти, а є робота за покликом душі. І в мене це другий варіант», – говорить чоловік.
«Тут ти говориш із тим, хто тебе розуміє»
Одним із тих, кого Данило підтримує під час лікування та реабілітації, став морський піхотинець та ветеран Павло Литвин. Для нього «Простір турботи» – це можливість вийти за межі лікарняної палати та поговорити з людьми, які мають схожий життєвий досвід.
Його військовий шлях розпочався ще у 2014 році – з Військово-морського ліцею в Одесі. Він мріяв стати військовим, вважав це своїм покликанням, тож згодом долучився до служби у 501-му окремому батальйоні морської піхоти. У квітні 2022-го оборонці отримали наказ здаватися в полон. Для Павла почалися роки утримання в російських місцях неволі – Сартані, Оленівці, Таганрозі, Кашині та колонії в Мордовії.
«Там буквально придушували всі людські потреби. Туалет по команді або взагалі не виводили. Постійно змушували стояти, ноги пухли від безсилля. Елементарний поворот голови карався побиттям усіх. Узимку в північній частині Росії морози сягали 30-40 градусів. Опалення не було, а вікно тримали відчиненим», – згадує Павло.
26 червня 2026 року він повернувся з російського полону. Та нелюдські умови утримання суттєво підірвали його здоров’я. Після операції в київському шпиталі морпіха перевели на реабілітацію до Українки. Тут у нього з’явилося місце, де можна змінити обстановку та побути серед тих, хто його розуміє.
Мені одразу сказали, що в лікарні є «Простір турботи».
Тут можна отримати психологічну підтримку, вирішити юридичні питання
з фахівцем або просто спокійно провести час із тими, хто теж служив,
Павло багато читає, вчиться слухати себе і поступово визначає, як будувати своє життя далі. Важливою частиною цього періоду для нього стало спілкування з Данилом. Обидва мають військовий досвід, тому деякі речі між ними не потребують пояснень.
«Намагаюся по-новому усвідомити себе – хто я є зараз і наскільки змінився. Хочеться заповнити ту внутрішню пустку, яка утворилася за роки війни і полону. Коли з тобою працює ветеран, взаєморозуміння виникає миттєво. Скільки б книжок людина не прочитала, поки сама цього не пройде – не збагне повністю», – говорить Павло.
Турбота не закінчується за дверима Простору
Підтримка ветеранів у громаді не закінчується на «Просторі турботи». Для них організовують активності за межами медзакладу, зокрема, поїздки до пекарні у Витачеві. Там ветерани самі готують тісто й печуть хліб, гуляють Витачівськими кручами, а після майстер-класу можуть забрати випічку із собою. Такі поїздки планують проводити регулярно.
Також за ініціативою Ради ветеранів в Українці почали облаштовувати інклюзивний спуск до Дніпра, однак роботи ще не завершили. Загалом безбар’єрність залишається однією з найбільших проблем міста – доступними мають бути не лише медичні заклади, а й дороги, входи до будівель, спуски та інші елементи міського простору.
Над розвитком самої лікарні команда працює поки що далеко від дому. Та попри те, що заклад відновлює роботу в Українці, його працівники не полишають думки про повернення до Сіверськодонецька, говорить директорка лікарні Оксана Андрейків-Морозова:
«Звісно, ми чекаємо на повернення. Тому що хто, як не ми, зможе там підняти все до того ж самого рівня. Я вважаю, що багато хто з нас готовий буде піднятися і одразу їхати. Ми хочемо повернутися на рідну Луганщину».
Але поки повернення неможливе, одним із головних завдань для лікарні залишається розвиток реабілітаційного відділення. Для цього потрібні ремонт та адаптація приміщень, говорить Алевтина Шмагель:
«Обладнання майже все є. Фахівці є. Стоїть сучасне обладнання, але пошарпані стіни, підлога, двері, які не дозволяють проїхати на колісному кріслі. Плюс є нормативи, які змінюються. Вони стають більш жорсткими, і їм треба відповідати», – пояснює депутатка.
Щоб вирішити ці та інші питання, у лікарні шукають можливості, зокрема, для додаткового фінансування. Зокрема, хочуть залучити у якості меценатів великий бізнес.
«Докладаємо зусиль, щоб знайти велике підприємство-благодійника, яке б допомагало з конкретними речами, наприклад, з ремонтом реабілітаційного відділення або вхідної групи, чи із закупівлею інклюзивного авто для лікарні. ПриватБанк продемонстрував гарний приклад такої соціальної відповідальності, за що безмежна вдячність всьому колективу та всім дотичним», – говорить Алевтина.
За її словами, підтримка ветеранів не має закінчуватися на лікуванні чи відкритті окремого простору. Після повернення зі служби люди стикаються з цілком практичними питаннями: де жити, де працювати, як пересуватися містом і проходити реабілітацію. І вирішувати їх мають держава, медичні заклади та бізнес, переконана депутатка:
«Мій брат на війні, мої друзі на війні, мої сусіди на війні. Є ті, хто поранені, повернулися, відновлюються. Є ті, хто вже не повернеться. Це мінімум, який ми можемо зараз робити».
