«Старлінк» – не панацея та які існують альтернативи, з якими викликами стикаються зв'язківці та як загалом працює цей надскладний механізм. Про це репортерка Frontliner дізналася, відвідавши вузол зв'язку 148 ОАБр на Курахівському напрямку.
Чота «Карпатська січ» виникла в 2014-му як добровольче об’єднання. Тоді Ігор активно волонтерив, забезпечуючи підрозділ. Сьогодні це 49 ОШБ «Карпатська Січ», а Ігор має псевдо «Білий Джек», посаду заступника командира розвідувальної роти і симпатичний суржик. Зараз штурмовики виконують завдання у Торецьку та його околицях, непідйомні для більшості звичайних підрозділів. Frontliner з’їздив із «Білим Джеком» у рейд відвідати розвідників, механіків та водіїв. Поспілкувалися про ситуацію в регіоні, сподівання, «таксі на нуль» та досвід війни.
Нічний виїзд бадьорить краще за каву. За прифронтовою Костянтинівкою починаються бездоріжжя. Морозу немає, натомість є гливке болото під колесами, на якому корч носить, ніби надувну кульку в гірському потоці. Водій на ім'я Андрій щосили стискає кермо, вирівнюючи транспорт. Ціна сходження з маршруту висока – обабіч болота заміновані поля. «Зараз буде ще більш весело!» – обіцяє він, вимикає фари, і дорога перетворюється на «веселі гірки». За деякий час атракціон закінчується. З посадки виходить чоловік і підсвічує червоним ліхтариком. Проводить у бліндаж. Чути «виходи» танку – працюють сусіди. За кілька кілометрів – Торецьк.
Репортерці Frontliner вдалося потрапити на стабілізаційний пункт, на Донеччині, за відсутності чергової хвилі поранених. Тож з’явилася нагода розпитати медиків про особливі випадки у їхній роботі. Ті не стали приховувати подробиць.
Мощун латає стріхи і стіни, розміновує ліс, ставить меморіали полеглим, лікує рани, а ще – живе волонтерством. У центрі – скромна ялинка і серце з назвою села. Тут без малого три роки тому провалилася операція «Київ за 3 дні», хоча подекуди противник був на відстані витягнутої руки від Києва. Мощун став одним із форпостів, маленьким камінцем у чоботі, що змусив зашпортатись російське військо. Ціна була висока: не залишилося жодної цілої будівлі і жодної родини, яка б не постраждала.
Вже третій рік Україна проходить у повномасштабній війні з Росією. 2024-й був особливо важким та виснажливим для армії, для суспільства, для економіки. Щодня 100-200 бойових зіткнень вздовж тисячокілометрової лінії фронту. Сотні дронів та ракет на міста та села в глибині країни. Перевага армії РФ у ресурсі людей та зброї дається взнаки втратами територій та виснаженням людей в українській армії. Ситуація стає критичною. Але суспільство наче звикло до життя у війні. Втома моральна, економічна та від невизначеності майбутнього наче засліплюють і приховують від нас основну і незмінну мету РФ – знищення України назавжди. 2025 рік може стати у цій війні вирішальним…
1000 днів тому українці прокинулись від вибухів. Війна на той момент тривала вже 8 років, цнотливо прикрита фіговими листочками абривіатур АТО і ООС. Однак давалася взнаки вона військовим, їхнім родинам, волонтерам та ще ветеранам, які зализували фізичні та ментальні рани і намагалися інтегруватися у цивільний світ. Значна частина українського суспільства просто «жила життя». Повномасштабне вторгнення змусило прокинутись усіх. Як змінилися українці за 1000 днів після третьої точки неповернення?
На тій стороні проти нього воють батько і дядько. Побратими кажуть про нього поза очі: більш відданого і професійного воїна важко знайти. Військовослужбовець Центру управління польотами батальйону «Свобода» НГУ з позивним «Паладін» колись вірив російській пропаганді, а тепер свідомо боронить Україну.
Пікап несеться через Костянтинівку, що спалахує від КАБів, і далі, нічним бездоріжжям у бік каналу, того самого, котрий стримує наступ ворога з боку Часового Яру.
Водія, який везе нас, кличуть “Сьома”. Ми зустрічалися з ним раніше. Він запам’ятався хрипким голосом та усмішкою з металевими зубами. Але, в першу чергу, звісно, манерою їзди. Навіжений у доброму сенсі перевізник, чиє авто летить так, ніби під колесами німецький автобан, а не ями й горби фронтової Донеччини. Якби не каски, ми певно отримали би […]