Мій сусід Стус
Війна проходить катком по людях – незалежно від роду діяльності, світогляду чи рівня пасіонарності. Кожна втрата – це загибель чийогось світу. Однак смерті діячів культури більш відчутні на національному рівні, особливо у довготривалій перспективі. Коли вбивають митців, націю позбавляють голосу. Україну позбавляли голосу впродовж багатьох поколінь. І сьогоднішня російсько-українська війна продовжує вбивати талановитих поетів, письменників, артистів, режисерів. Репортерка Frontliner ділиться роздумами про втрати попередньої епохи та сьогодення.
На сусідньому від мого будинку відкрили погруддя на честь того, що у домі жив поет і дисидент Василь Стус.
Так сталося, що я змалку пишу вірші і прозу, іноді публікуються у різних видавництвах, активно стежу за літературним процесом. А отже, більше чи менше, знаю майже всіх письменників-сучасників. Тих, що старші за мене – до них ще школяркою бігала на літературні студії, і тих, що молодші, з покоління так званих «зумерів». З кимось дружу, з кимось відчуваю глибоку духовну спорідненість, комусь стала кумою, з кимось лише вітаюся при зустрічі, а з кимось категорично розходжуся в поглядах. Трохи розбираюся у літературних конфліктах, які неминучі у будь-якій спільноті. Тож якби Василь Стус був би живий, ми були би сусідами. Можливо, я би знала його як старшого товариша і наставника, якому показувала би свої перші літературні спроби. Можливо, ми би іноді пили разом каву з помаранчевим фрешем – її чудово готують у кав’ярні через дорогу. Можливо, лише віталися б, перетнувшись на касі у «Сільпо». А може ми були би опонентами у світоглядних суперечках, і я би дратувалася через його політичні вподобання, відмінні від моїх. Я ніколи не дізнаюся, яким би був сусідом Василь Стус. Тому що його вбили росіяни – у той рік, коли я народилася.
Цю традицію вони продовжують сьогодні. Кілька сотень авторів-сучасників загинули на війни. Серед них – Максим Кривцов із позивним «Далі». Макс був молодшим за мене, світлим і сильним. Він писав вірші і робив глибокі чуттєві фото на плівку. Ми встигли подружитися, послужити в різний час в одному добровольчому батальйоні, часто перетиналися на акціях протесту. Його загибель стала однією з моїх найболючіших ран, які ніколи не перестануть боліти.
Серед них Гліб Бабич. Ми не були знайомі близько, однак свого часу мене запросили зробити фото- і відеозйомку для промоції його першої (і, на жаль, останньої) збірки. Згодом, після його загибелі, саме мої фото з тієї зйомки широко використовувалися у посмертних дописах і спогадах. Мені щоразу хотілося волати: «Якого дідька, я знімала, щоб ти просував свою книгу, а не для некрологів!»
Загибель Стуса також відгукнулася під час подій війни. Я ходила робити репортаж із суду і заодно підтримати Вахтанга Кіпіані, проти якого за його книгу збірку архівних документів «Справа Василя Стуса» подав позов Віктор Медведчук. Який свого часу був адвокатом поета в суді і відмовився виконувати свої обов’язки. Що зрештою призвело до загибелі поета у застінках. Екс-адвокат звинувачував Кіпіані у наклепі і образі честі і гідності. Важко повірити, що, коли росіяни відтяли частину територій і вели відверту війну, такі позови в принципі були можливі.
Можна лише здогадуватися, скільки і яких поезій подарував би світові Стус, якби вижив. А можливо також прози і публіцистики. Те саме стосується творчості Максима Кривцова і Гліба Бабич, якої ми не побачимо. А також багатьох інших митців.
Імена загиблих на війні літераторів, видавців, редакторів, літературознавців, бібліотекарів, промоутерів літератури та друкарів фіксує проєкт “Недописані”. Станом на лютий 2026 року верифікований архів містить 289 загиблих. 289 втрат у літературному світі тільки за роки цієї війни.
Але ця війна, як і ці втрати, мають свою історичну тяглість і свої імена у кожному поколінні. Від заслань за імперських часів до Орської фортеці до “Розстріляного відродження”, знищеного в урочищі Сандармох, катувань у застінках НКВД і аж до некрологів сьогодення. Росія не лише забирає життя людей, збираючи криваві жнива на різних етапах існування, вона позбавляє нас нашого доробку, культурного спадку, нашого голосу, перерізаючи горло українській культурі.
Проходячи щодня повз погруддя на будинку Василя Стуса, я подумки вітаюся з поетом. Сусідкою якого я так і не стала. Можливо, якась майбутня поетка, що народилась у 2024 році, житиме поряд із домом Максима Кривцова. Читатиме єдину його збірку, що встигла вийти друком і уявлятиме, яким би могло бути їхнє сусідство.
***
Привіт! Це Олена, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
