Все ще безславні: колишні в’язні воюють, але не мають обіцяних державою прав

У травні 2024 року держава дозволила певним категоріям увʼязнених добровільно вступати до бойових підрозділів. На той момент Україна мала близько тридцяти дев’яти тисяч ув’язнених – на війну пішов кожен четвертий з них (Frontliner робив про це матеріал – «Наразі безславні». Колишні в’язні розповіли навіщо вступили в ЗСУ). Засуджені вийшли за процедурою умовно-дострокового звільнення. Очікувалось, що за рік служби з них знімуть УДЗ і їхнє кримінальне минуле буде забуте.

Одними з перших добровольчий батальйон «Шквал» почали формувати в Першому окремому штурмовому полку імені Дмитра Коцюбайла. У його складі засуджені билися на найважчих ділянках фронту – Запорізькому, Торецькому, Допробільському та Покровському напрямках. Наступні півтора року бійці не лише втримували, але й звільняли та зачищали населені пункти на лінії фронту. Вони були шибайголовами: могли поодинці заходити у підвали та окопи до росіян, розповідає «Палкін», командир 1-ї роти батальйону «Шквал».

Держава не дотрималась обіцяного

Серед перших добровольців були молоді, сильні та вмотивовані хлопці. «Палкін» порівнює їх з бультер’єрами – зухвалі, охочі гризтися й битися. Серед них 23-річний Олексій, позивний «Лям». Він здійснив найбільше бойових виходів серед хлопців зі «Шквалу» 1 ОШП. «Лям» не може порахувати кількість. Він каже, що марить штурмом й сам просить командирів відправити його не завдання.

Я дуже сильно люблю штурмувати посадки.

«Я дуже сильно люблю штурмувати посадки. Я можу піти на два тижні, повернутись на день додому і потім знову йду в посадку», – розповідає хлопець.

«Лям» порівнює війну з грою Counter Strike. Лиш у реальному житті неможливо натиснути на кнопку «Зберегтися». Багато інших добровольців сприймали війну як гру, допоки не потрапили у важкі бої на Курахівському напрямку восени 2024 року. Крім азарту, хлопці почали відчувати страх.

Думаєш, як би дотягнути до ранку. Ніби дотягнув,
а потім – як дотягнути до вечора.

«На нулі думаєш, як би дотягнути до ранку. Ніби дотягнув, а потім – як дотягнути до вечора. Думаєш, хотілось би родину побачити, зарплату отримати», – розповідає 26-річний штурмовик Валентин на позивний «Ізюм».

Йому залишалося сидіти у вʼязниці ще кілька місяців, але хлопець вирішив стати добровольцем невдовзі після того, як ухвалили закон про мобілізацію увʼязнених. У червні 2024 року «Ізюм» вже був на передовій. Тоді хлопець провів двадцять чотири дні в оточенні росіян.

Багато «бультерʼєрів» вже загинули на передовій. Декого Україна нагородила високими державними відзнаками за віддану службу. Але не надала їм те, чого вони насправді чекали, – права побачити свій дім та сімʼї.

Довічне умовно-дострокове звільнення?

Під час мобілізації держава обіцяла засудженим низку гарантій. Зокрема, за рік служби з них мали зняти адміністративний нагляд. Відтак вони могли б поїхати за межі лінії фронту, мати відпустку.  Зрештою, відчувати себе вільними людьми.

Насправді ж адміністративний нагляд ще не зняли з жодного мобілізованого засудженого. Відповідальність за контроль над ними лягає на начальника військової частини. За рік дії закону про мобілізацію увʼязнених командири виявили: алгоритму зняття адмін нагляду у війську просто не існує.

26-річна Юлія, позивний «Брукс», вступила до «Шквалу» під час першої хвилі рекрутингу ув’язнених жінок. Вона підписала контракт та пройшла базову підготовку. Відтоді виконує завдання на контрольно-спостережному пункті. Служить вже більше року. Хоча за цей рік строк її увʼязнення вже закінчився, вона досі перебуває під адміністративним наглядом.

Cказали, що я буду нормальною військовою,
а я всю жизнь буду уздшницею.

«Мені сказали, що я буду нормальною військовою, а я всю жизнь буду уздшницею. Але я пишаюсь, що я в «Шквалі», – каже Юлія і додає: – Мені лише не подобається, як до нас ставиться держава».

Йти на штурм – єдине право колишніх вʼязнів

У законі багато білих плям, стверджує заступник командира Першого окремого штурмового полку з морально-психологічного забезпечення «Джаз». Після поранення колишні вʼязні не можуть списатися або перевестися на інші посади. За законом засудженим належить бути лише штурмовиками. Тому поранені залишаються на полігонах або у частині, хоча могли б виконувати завдання як артилеристи, оператори дронів, розвідники. Командири «Шквалу» 1 ОШП намагаються знайти нове призначення тим, хто після поранення більше не може виходити на позиції, хоча для цього немає нормативних положень.

Засуджені не можуть розраховувати на офіцерські посади. У «Шквалі» чимало бійців, які можуть бути командирами середньої ланки, стверджує «Джаз». Так само законодавці не передбачили можливості декретної відпустки, хоча підрозділи набирають увʼязнених жінок. У «Шквалі» 1 ОШП вже були вагітні і опікувалися ними самі командири.

Єдине право, яке мають колишні вʼязні, – йти на штурм. Закон виявився не відповідним реаліям життя. Це змушує засуджених підозрювати: держава не очікувала, що вони вийдуть живими після перших боїв. Внаслідок цього чимало засуджених йшли у СЗЧ.

Куди б колишні вʼязні не прийшли після звільнення з тюрми, на них була би стигма «зеків». Вони сподівалися, що армія стане для них тим шансом почати життя заново. Але після формального звільнення засуджені так і залишились під контролем системи.

Оскільки законодавці не поспішають це змінити, бойові командири вирішили взяти відповідальність на себе. Командир 1 ОШП Дмитро Філатов «Перун» подав клопотання щодо внесення змін до закону про мобілізацію засуджених. Так полк став першим бойовим формуванням, що публічно порушило це питання.

«У нас Перун рве всіх за піхоту. Я особисто бачив, як він кричав ротним: «Усі працюють на піхоту. Піхота працює на нас, ми працюємо на піхоту», –  розповідає «Лям».

Командири не збираються залишати ситуацію такою, яка вона є. Це обіцяють й рекрутам.

Репутація 1 ОШП у тюрмах

У 2024 році Перший окремий штурмовий полк розпочав рекрутинг з Івано-Франківщини, звідки походить засновник підрозділу – Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі». Відтак рекрутери поступово просувалися із заходу на схід України. А попереду них вже неслися звістки з тюрми в тюрму про те, хто вони такі. «Джаз» згадує:

«Бувало так, що ми приїжджали в тюрму і нам казали, що сьогодні тут сто людей пройшли ВЛК спеціально для нас. Вони чекали на нас».

Коли 1 ОШП дісталися однієї з в’язниць Дніпропетровщини, один з в’язнів почав кричати до решти чоловіків:

«Пацани, я йду етапом з західної України. Це – «Да Вінчі», вони їб*йші тіпи!»

Ми не лишаємо поранених, забираємо своїх,

Різні бригади почали конкурувати за новобранців. У перші півроку 1 ОШП вдавалося набирати кількасот людей за місяць, але потім темпи значно сповільнилися. Зокрема через погану серед в’язнів репутацію деяких підрозділів, припускає «Джаз». Новобранці, які саме зараз проходять базову підготовку на полігоні «Шквалу» 1 ОШП це підтверджують. До підписання контракту вони вже чули, як у деяких підрозділах командири посилають підлеглих на смерть.

Для новобранця Сергія, на псевдо «Пірат», вибір підрозділу не був випадковим. У вʼязниці чоловік уважно слідкував за тим, кого забирали різні підрозділи. Він бачив, що дехто брав до себе старих, з інвалідностями. Але у Першому ОШП так не було. Тому два місяці тому чоловік долучився до підрозділу «Да Вінчі».

«Тут нормальний контингент. Ми – «Шквал», штурмовики. Ми не лишаємо поранених, забираємо своїх», – каже «Пірат».

Колишні в’язні навчаються на окремому полігоні

«Джаз» називає «Шквал» найкращою піхотною компонентою. Адже 1 ОШП проводить один з найбільш ґрунтовних вишколів серед інших підрозділів. З колишніми в’язнями працюють інструктори, які пройшли бої ще з Дмитром Коцюбайлом. Вони – практики і передають свої знання з рук в руки. Завдяки ретельній підготовці загиблі та поранені в підрозділі почали з’являтись лише через місяці боїв на передовій.

Колишні ув’язнені мають окремий полігон. Сюди регулярно прибувають новобранці, які навчаються близько місяця перед тим, як вирушити на позиції. Шість днів на тиждень вони тренуються. Щодня – зарядка, кросфіт, біг. Новобранці відвідують заняття зі зброї, «Кропиви» для планування та орієнтування, тактики, тактичної медицини, саперної справи.

«Тут не готують «мʼясо», тут готують бойову одиницю», – каже 32-річний новобранець Дмитро, позивний «Скін».

Дмитрові залишилось сидіти у вʼязниці півтора роки. Але треба воювати, каже він. Дмитро – на екваторі навчання. За два тижні вирушить на позиції. У чоловіка горять очі, коли говорить про майбутній вихід.

Тут не готують «мʼясо», тут готують бойову одиницю.

У хвойному лісі стоїть туман. Напередодні чергового заняття – шикування. Хтось з новобранців запізнюється, тому увесь стрій вимушений чекати. На шикування плететься юнак, берці човгають багнюкою. Чоловіків це починає дратувати і вони підганяють побратима нецензурною лексикою. Коли той підходить, йому вичитують командири та наказують відтискатися. Чимало добровольців підтверджують, що у 1 ОШП роблять висновки зі вчинків. Якщо бути порядним, командири це оцінять.

У обіцянках про права немає нормативного підґрунтя, тому командири намагаються ініціювати зміни у законодавстві самотужки. Від початку мобілізації вʼязні можуть покладатися лише на вдачу. Якщо поталанить з підрозділом та командирами, то їх будуть берегти, ретельно готувати і не віддавати неможливі до виконання накази. Командування шукатиме лазівки, як дозволити чесним бійцям йти у відпустки та на підвищення. Але вдача всміхається не завжди. Не існує закону, що дає колишнім вʼязням справжні гарантії. Тож зараз вони почуваються залежними від системи людьми, як було у вʼязниці.

 

Текст: Діана Делюрман

Фото: Діана Делюрман, Андрій Дубчак, Надія Карпова

Читайте також — «Наразі безславні». Колишні в’язні розповіли навіщо вступили в ЗСУ