Якщо про війну не говорять українці – говорять росіяни
Частина команди Frontliner побувала на найбільшому фестивалі журналістики в світі. Наша репортерка ділиться враженнями та розмірковує, чому українцям важливо бути на таких міжнародних подіях.
International Journalism Festival – це головна подія для медіаспільноти. Вже двадцять років поспіль вона проходить в невеликому місті Перуджа в центральній Італії. Лише за кілька днів фестивалю там відбувається близько двохсот панельних дискусій, на яких обговорюють питання, що стоять в медійній спільноті найгостріше.
Заради обміну знаннями, досвідом та відвертого спілкування в Перуджу приїжджає близько 50 тисяч журналістів. Серед них я зустрічала й колег з України. Але, на мою думку, їх має бути більше.
Річ в тім, що без нас ніхто не буде говорити про війну в Україні, кілзону, воєнні злочини росіян проти українців та інші важливі речі. Таких обговорень просто не буде, якщо ми самі не будемо їх починати. Тож один з найкращих способів – це подавати пропозиції дискусій на сотні міжнародних майданчиків, як-от International Journalism Festival.
У такий спосіб великі аудиторії будуть чути про війну саме від українців. У Перуджі зі мною сталося осяяння: я розповідаю про реальність українців не лише через тексти та фотографії. Найкраще це працює саме в особистому спілкуванні. А свої слова я підсилюю задокументованими історіями.
Для цього не потрібна багато. Слід шукати майданчики, відкриті конкурси на основну програму та пропонувати свої теми. Найкраще – у співпраці з іншими медіа та недержавними організаціями, адже це посилює довіру в організаторів.
Інше вже питання, як саме достукатися до іноземної аудиторії, яка прийде на подію. Я неодноразово чула, що заручитися підтримкою для України можна лише з позиції сильного партнера. Наприклад, на іноземців справляє сильне враження розвиток українських військових технологій, зокрема дронів. На мою думку, те саме працює і з медіа. Ми не жаліємось на справді складні обставини нашої роботи, а розповідаємо практичні речі, з яких журналіст з будь-якої точки світу може винести для себе урок і взяти собі на озброєння.
І цим унікальним досвідом у Перуджі ділилися українські медіафахівці. CEO Frontliner Єлизавета Ковтун на панелі «Українська журналістика під вогнем: стійкість медіа на пʼятий рік повномасштабної війни», говорила про те, що зараз досить важко завоювати увагу аудиторії. Але війна має багато кутів. І ми шукаємо історії, які дають надію. Наприклад, як подружжя вирішують народити дитину, а підприємці – розпочати бізнес. В умовах війни це все – великі кроки, що обнадіюють.
На цій панелі членкиня Наглядової ради Суспільного Марія Фрей розповідала, як їхні регіональні редакції адаптувалися до обстрілів та блекаутів. Наприклад, на прифронтових територіях команда припинила збиратися в офісі. А в редакціях в більш безпечних зонах будь-який співробітник може переночувати, прийняти душ, випрати одяг.
Ще одна панелістка – Ольга Мирович, голова Львівського медіафоруму, озвучила важливу тезу: медіа – це також частина критичної інфраструктури країни. Адже у війні та інших кризових обставинах люди починають споживати медійний контент постійно. І їхній доступ до правдивої інформації надзвичайно важливий.
Модераторка розмови Ольга Сиротюк, програмна координаторка European Centre for Press and Media Freedom, пояснила контекст, у яких працюють українські медіа. Зокрема, і про те, що висвітлювати фронт стає все важче через небезпеку від дронів. І що більшість журналістів виконують обсяги роботи за двох людей. Відтак рефреном на панелі ширилася думка: так, працювати складно, проте ми адаптуємось і шукаємо нові можливості.
Ця подія зібрала повну залу, близько двохсот людей. Більшість були іноземцями – там я зустріла людей з США, ЄС, Молдови, Грузії. Вони не хотіли розходитися і після завершення панелі та ставили нові й нові запитання спікеркам.
Я би дуже хотіла, щоб таких розмов про Україну було більше на медійних конференціях. Звісно, на такі відрядження не завжди є бюджет. Але можна шукати ресурси – наприклад, тревел-гранти від медійних організацій та фондів. Також велика частина спільноти – журналісти-чоловіки не можуть поїхати зі зрозумілих причин. Але можливості шукати треба. Бо там, де не говорять про війну українці, говорять росіяни. І вони не відмовляються від такої можливості.
