«Мене били за слово «жменька». Як оборонець «Азовсталі» Олександр Савов пережив майже три роки російського полону

Frontliner: Згадайте день, коли ви зрозуміли, що їдете на обмін, про що ви тоді думали?

Олександр Савов: Останні місяці я старався не думати про це. Кожного разу, коли ти думаєш, що цей день настав, але ж нічого не відбувалося. І от одного дня мене покликав один із наглядачів до кімнати. Сказав, що потрібно переодягнутися. І що цікаво, коли почав обирати речі в тій купі, в одному з черевиків було мило, а на ньому – напис: «Зроблено в Україні». Також поруч помітив згущене молоко українського виробництва – це, напевно, речі з якоїсь гуманітарки. Згодом нас посадили в автобус. На голову нам одягли мішок, а руки зафіксували стяжками. Вже в літаку, я їх розірвав, а мішок зняв бо нічим було дихати. 

Через декілька годин, коли нас почали виводити з літака, я одразу звернув увагу на білі автобуси. Це були неймовірні відчуття. Я навіть не пам’ятаю, про що думав – я просто був щасливий, що цей день настав. Дуже сильно хотілося побачити рідних.

Увесь цей час мені допомагали триматися думки про доньку – я знав, що вона чекає на мене.

– А ще дуже хотілося поїсти того, чого не міг їсти всі ці роки. У них у колоніях усе пов’язано з кислою капустою. І знаєте, будучи там, я так багато чого переосмислив. А виходить, для щастя потрібно не так уже й багато.

– Як ви потрапили до полону?

– Ми якраз були на першій лінії в Маріуполі, коли це все почалося. Думали: зараз трошки погупає й на тому все. Але дуже швидко місто перетворилося на руїни, нас дуже сильно обстрілювали. Це був справжній хаос – літало все, що можна: гелікоптери, літаки, артилерія, ракети. Важко було дивитися, як гинуть цивільні люди, руйнуються школи, пологові будинки. Але, як кажуть, до всього звикаєш. Ми сподівалися, що за пару днів нам підвезуть хоч якусь їжу чи медикаменти, але дива не сталося.

Одного дня ми з побратимами вирішили, що нам потрібно потрапити до заводу «Азовсталь». Але на той момент у місті була купа російських військових. Проте ми придумали, як це зробити: нанесли на техніку «зетки», познімали шеврони, сіли по машинах і поїхали. Напевно, кацапи й не очікували, що ми можемо ось так нахабно, цілою колоною, їздити по місту. А до заводу ж було декілька блокпостів. Це відбувалося приблизно так: ми під’їжджаємо й кричимо: «Здарова, мужики!». А в мене ще й ствол постійно був направлений на них. Отак і доїхали до заводу. А згодом, разом із усіма вийшов у почесний полон.

– Що було далі, де вас утримували?

– Перше місце, де я провів 10 днів, – це була колонія в Оленівці. Тоді ще було незрозуміло, що нас очікує. Деякі наші хлопці навіть давали наглядачам гроші, ті міняли їх на рублі й купували продукти, сигарети. Але зрозуміло, що ціна за пачку сигарет сягала гривень чотирьохсот. Загалом це була звичайна тюрма, навіть телефон можна було серед вертухаїв знайти й додому подзвонити. Я одразу подзвонив до матері й розповів, що сталася така халепа. Та згодом мене повезли в Таганрог, отут і почалося пекло.

Ще під час дороги один із тих, хто нас супроводжував, сказав: не рекомендує падати, а якщо впадеш – швидко вставай, бо просто заб’ють. Поки ми їхали, я трохи посунув пов’язку на очах, щоби бачити, куди падати з того автозака. Ми приїхали, я вибіг – і бачу: чоловік десять із дубинками стоять, собаки гавкають. Я вперся лобом у ворота, проте все одно побили і дубинкою, і шокером вдарили. І поки били мене, я чув, як ще сильніше б’ють тих, хто впав.

Після того, як потрапив у камеру, щодня були регулярні обшуки, допити, побиття. Зазвичай, із ранку до ночі ти просто цілий день стоїш у камері. Щоби хоч якось трохи посидіти, ми по черзі просилися до туалету, там можна було хоча б хвилин п’ятнадцять відпочити. Загалом, для розуміння: після першого дня в Таганрозі я тиждень спав на спині, бо все було синє від побоїв.

Ще нас змушували вчити російські пісні, гімн, значення їхньої державної символіки й тому подібне. Потім перевіряли знання – і тільки запнувся: одразу б’ють, або змушують присідати чи відтискатися від підлоги, а потім усе одно б’ють. Українською, авжеж, говорити не можна було. Один раз я просив у начальника прального порошку, щоби попрати речі. Сказав: «жменьку». А російською ж правильно – «горсть». Так я за ту «жменьку» так отримав, що думав і не встану.

– Яке місце де вам довелося побувати було найжорстокішим?

– Наприклад, у Таганрозі над одним із моїх знайомих росіяни поглумилися – запхали йому в дупу ту саму гумову палицю, якою зазвичай нас били. Ми дізналися про це, коли вибігали на перевірку. Зазвичай ти біжиш на неї, зігнутий раком, – і от він у цей момент постійно мочився. Ми запитали, чому так відбувається, і він відповів, що це стається саме по собі, від страху. Так ми й дізналися про цю ситуацію.

Або, наприклад, коли я сидів на Курщині. Вже не пам’ятаю, про що саме ми тоді говорили – наче раділи чомусь, бо якраз у той момент наші почали наступ. Один із офіцерів почув, що я сказав. Зазвичай, перед тим як забігати до камери, тебе стукають дубинкою, і ти маєш назвати прізвище. Настала моя черга, але команди «біжи» не було. Спочатку сильно побили, а потім повели до гумової камери, у якій нічого не було. Я запитав: «А де мені спати чи в туалет ходити?» А він відповів: «В оцьому куті можеш їсти, в іншому – в туалет, у третьому – спиш». Тиждень я там сидів. Кормили раз на день. Світла не було – лише раз вмикали, щоб перевірити, чи я ще живий.

Найжорсткіший режим, напевно, був у колонії в республіці Мордовія. Під час медобстеження після прибуття, коли ми виходили з флюорографії, лікар, який нас же і перевіряв, бив шокером у дупу. А ти в цей момент мав крикнути: «Слава російській медицині!» Особливість цієї колонії полягала в тому, що тут ми справді стояли цілими днями – знайти бодай якусь можливість, щоби присісти, просто не було. Дуже жорсткі правила: усе тільки за наказом. Навіть у туалет  лише з дозволу, і лише у визначений час, за яким уважно стежили.

– Чи були серед вас люди які не змогли пережите ставлення?

– Про це ніхто не знає, постійно когось увозять, привозять. Ти ніколи не дізнаєшся про те, чи жива людина, яка сиділа з тобою в камері, а нас в одній могло бути там і по 15 чоловік. Були, наприклад, ті хто з ним співпрацював, або ж отримував поблажки за роботу. Зазвичай робота яку пропонували: плести для їх війська сітки, але навіщо? Навіщо мені допомагати армії окупанта за додаткову порцію баланди чи сигарету?

– Із моменту як вас обміняли минуло майже 4 місяці, чи важко наново соціалізуватися?

– Мене тішить, що змінилося ставлення суспільства до військових. Якщо порівнювати 2015 рік, коли я починав службу, й зараз – це зовсім різні речі. Але я маю чимало проблем із головою. Наприклад, коли зараз приходжу до лікарні й чекаю черги, я не можу сидіти на місці.

Постійно ходжу туди-сюди по коридору, наче в очікуванні перевірки або допиту. У мене постійне відчуття тривоги.

Були навіть звукові галюцинації: сидів у кафе й здалося, що хтось грубим чоловічим голосом щось мені сказав. Хоча я вже й не там, але думки, що щось має зараз погане трапитися, вони постійно присутні.

Текст: Артем Деркачов; Фото Валентин Кузан

Читайте також — «Били кулаками і палками»: звільнений з полону азовець розповів про тортури