Запах пороху і смерті. Як артилеристи тримають кордони Сумщини
Артилеристи 117 бригади ТРО воюють за свою землю в усіх сенсах: вони боронять як всю Україну загалом, так і свою малу батьківщину – Сумщину, уродженцями якої тут є всі бійці. Вони не заходять на російську територію, однак їхня гаубиця Д-30 тримає противника в тонусі і на відстані від кордону. Frontliner побував на позиціях 117 бригади ТРО та дізнався про особливості ведення війни у цих краях.
Сумщина – прикордоння, куди до повномасштабного вторгнення війна не дісталася. В лютому 2022 агресор прорвав державний кордон, і частина області опинилася під окупацією. У квітні ворога вигнали з Сумщини, і напрямок, хоча й лишався потенційно небезпечним, у порівнянні з іншими областями, де тривали бойові дії, вважався спокійним. Траплялося, що на Сумщину виводили підрозділи після боїв під Бахмутом – така собі напів відпустка за відсутності кращої можливості забезпечити відпочинок.
Загострення тут наростало поступово і непомітно для тилового суспільства. Почалася Курська операція, а згодом і Білгородська. Бойові дії набули нової інтенсивності з усіма атрибутами: КАБи, FPV-дрони на оптоволокні, обстріли цивільних тощо. Деякими дорогами напряму тут краще не їхати, а зробити гак завдовжки понад сотню кілометрів.
Чи не єдина відмінність від позицій на Донеччині чи Харківщині – це густі ліси, так звана «зеленка», яку ще не встигли випалити вщент тривалими артилерійськими дуелями, скидами, КАБами і FPV. Заїзд на позицію традиційно затемно. Через загрозу ворожих дронів це лотерея, як і на будь-якій ділянці фронту. Нудкий запах в автівці натякає на те, що цим транспортом вивозили полеглого героя. У бліндажі ще всі сплять, крім чергового. Тож деякий час доводиться мовчки сидіти в темряві. Неподалік бліндажа – окрема «нора» для гаубиці Д-30.
За деякий час мешканці бліндажа прокидаються. Скупе світло ледь промальовує похмурі обличчя. Мовчазний перекур, новини в смартфонах, голоси в рації. Військові чекають на команду працювати. Коли ж команда надходить, сонний мурашник оживає і перетворюється на злагоджений механізм. Броніки-каски на себе і бігом до гармати. Хтось знімає маскувальну сітку, хтось готує снаряд 122-го калібру, хтось наводиться. Команда «постріл» – спалах, запах пороху у повітрі. Ще один постріл. Команда «в укриття». Процес маскування гармати відбувається в прискореному режимі. Хлопці розтягуються по стежці і перебігають у бліндаж. Роботу виконано, тож можна розслабитись, випити кави і поспілкуватись.
Місія – не підпускати ворога до кордону
Гармаші, переважно, – місцеві фермери, підприємці й робітники, що захищають тут свою землю в буквальному сенсі слова. Більшість з них перший бойовий досвід отримали за доби АТО. Вони виснажені і мріють повернутися до родини та цивільної роботи.
Командир взводу з позивним «Зід» коментує ранкову роботу: працювали по ворожих бліндажах. Результатів роботи поки що немає – за деякий час аеророзвідка скине відео роботи, однак «Зід» впевнений у ефективності пострілів – гармата стріляє влучно:
«Стріляємо кожен день, – говорить він. – Піхоти багато. Ну як багато? В основному таке переміщення п’ять, п’ять-шість людей».
До того, як зайняти оборону на Сумщині, бригада працювала в околицях Лиману на Донеччині та під Куп’янськом на Харківщині. Там вони працювали на мінометах, а гармату Д-30 хлопці отримали нещодавно. Нова зброя виявилася не складнішою за міномет, тож гармаші опанували її швидко. Постріл гаубиці може «скласти» будинок, пробити броню, нею працюють також і по рухомих цілях.
«Трохи тихіше, до дому ближче», – говорить військовий про особливості роботи у цій місцевості.
В цивільному житті він працював на заводі слюсарем-зварювальником, під час служби до повномасштабного вторгнення був командиром автомобільного відділення.
Місію підрозділу «Зід» формулює стисло: не підпускати противника до кордону.
Поки спілкуємося на вході в бліндаж, сходить сонце, неподалік «гупає» відповідь ворога на роботу гаубиці. Однак на це ніхто не зважає.
«В душі мені 19, але за піхотою вже не встигаю»
Заряджаючий Олександр із позивним «Лісоруб» також мав досвід війни до лютого 2022-го. Лісокомбайнер за цивільним фахом, він служив у 93-ій бригаді кулеметником. Там він і отримав свій позивний. Коли рубав дрова, почув від побратима: «Якби я так рубав, як ти, в мене б рук не було по лікті, я б їх повідрубував!» Відтоді прізвисько і закріпилося.
Коли почалося вторгнення, дістатися рідної бригади уже не було можливості, тож «Лісоруб» пристав до ТРО.
Коли Олекскандр вже воював, у село Гудими, де він жив із дружиною, зайшли окупанти. Військовий згадує ті події емоційно:
«Не знаю, можна, не можна казати, но я скажу. Вони стояли на танках під магазином, а жінка працює в школі, і йшла по хліб. І один там односельчан каже: «Ти не боїшся? Вони ж як узнають, що твій Сашко там, вони ж тебе роздеруть». Вона пів года мовчала. А тоді сказала, хто їй це сказав. Я морду йому набив. Ото таке діло».
Попри передпенсійний вік, ще донедавна «Лісоруб» воював у піхоті. Але визнає: після тривалого життя в бліндажах «ходова» почала підводити, і на позиції ходити стало геть важко:
«Хлопці молоді, я то душею теж 19 років, но… я просто не вспівав за ними. Кажуть, іди у пушкарі. Так я попав у пушкарі».
Так само з піхоти в артилеристи перевівся Анатолій з позивним «Лексус», в минулому – тракторист.
«Всюди краще, ніж в піхоті!» – сміється він.
Заряджаючий та помічник обслуги «Француз» своє псевдо отримав за те, що підготовку проходив у Франції та був водієм французького БТР. А за кращих часів був водієм таксі. Признається, що на війні звик до всього, от лише за родиною сумує.
Зброя є, бракує людей
15 травня 2025 року на пресконференції в Анкарі президент Володимир Зеленський заявив, що Росія вже кілька місяців веде наступальні дії по всьому фронту, і відзначив, що саме Сумський напрямок став головним для окупантів. На північному кордоні зосереджено 67 тисяч російських солдатів.
Дмитро, старший офіцер відділення комунікацій, коментує загальну ситуацію на Сумському напрямку:
«Після квітня 22-го року, коли вони втекли з Сумщини, тривалий період це була така позиційна, скажемо так, боротьба. Так, були поодинокі ДРГ-шечки. Більше наші хлопці тримали державний кордон. Вони також тримали з того боку кордон. З літа минулого року, це вже зовсім інша специфіка. Коли почалась Курська, потім Бєлгородська операція, то зараз це активні дуже бойові дії, і це не не стосується лише окремо напрямку Курська. Вони сьогодні очевидно намагаються створити так звану «сіру», буферну зону. Вони намагаються повністю знищити все прикордоння для того, щоб, можливо, наші сили оборони стали подалі і не діставали до їхніх населених пунктів».
Сама ж 117-а бригада не бере участі в «закордонних» операціях безпосередньо, однак надає вогневу підтримку українським військовим, які там працюють. Дмитро переконаний: і Курська, і Бєлгородська операція спрямовані на те, щоб стримувати і відтіснити противника від кордону, убезпечивши тим самим мирне населення українського прикордоння.
Про рівень забезпечення і укріплення говорить, що бракує лише людського ресурсу:
«Сил достатньо, фортифікацій достатньо, щоб утримати кордон від прориву. Звичайно, є великі проблеми в особовому складі – не вистачає людей. Але, в цілому, підрозділів достатньо для того, щоб якісно виконувати бойові завдання. Дуже складно, але я би не сказав, що є якийсь снарядний зараз город. Тобто, якщо є команда, є реально виявлення або особового складу, або скупчення, одразу наші хлопці працюють, і це дуже класно».
Виїзд від позиції артилеристів – засвітло, але іншою дорогою – через густі хащі, крізь які автівку не видно з неба. Хлопці лишаються чекати на наступну ціль і команду «постріл». Запах пороху після роботи гармати та запах смерті, що не вивітрюється з автівки, ще довго нагадуватиме про себе.
Авторка: Олена Максименко
Читайте також Хайтек у камуфляжі. Як працює лабораторія батальйону «Карпатська Січ»
