«Я вперше побачила смерть так близько»: кілька днів у Херсоні очима журналістки Frontliner
Херсон нині живе під постійними атаками російських FPV-дронів, які цілять у громадський транспорт та місцевих жителів. Журналістка Frontliner Руслана Сушко провела кілька днів у прифронтовому місті, де побачила як смерть стає частиною буденності.
Чомусь мені здавалося, що Херсон зустріне нас суцільним гуркотом вибухів та порожніми вулицями. Разом із колегою Маргаритою Фаль ми проїжджаємо крізь блокпости, бетонні загорожі та проходимо одну перевірку документів за іншою. Зрештою, дістаємося міста, і я бачу іншу картину. Тут багато людей – хтось їде на велосипеді, хтось несе пакет із продуктами. На зупинці стоїть жінка з волоссям яскраво-рожевого кольору. Саме ця контрастна буденність посеред війни одразу впадає в око.
Безпекова ситуація в місті диктує нові звички. Не вдягати нічого схожого на військове. Не затримуватись біля автівки після зупинки. Не стояти довго на відкритій місцевості. Херсон сьогодні – це зона полювання російських FPV-дронів, які бачать кожен рух. Нехтування цими правилами автоматично перетворює тебе на пріоритетну ціль. Тому навіть перед виходом до магазину ми проводимо цілий ритуал: ховаємо аптечки в пакети, а турнікети розпихаємо по кишенях штанів.
Перші дні місто вчить нас слухати. Тут усі постійно прислухаються – до неба, до моторів, до звуку трансформаторної підстанції. До різниці між «виходом» і «прильотом». І я теж починаю робити це рефлекторно, всередині постійно тримається напруга, якої я раніше не відчувала в жодному відрядженні до прифронтових територій.
Я вперше побачила смерть так близько
На третій день Маргарита будить мене коротким: «Поїхали. Комунальники латають дах після нічного обстрілу».
Поки я машинально натягую бронежилет і хапаю детектор дронів, у стрічці новин з’являється сухий рядок: російський дрон влучив у маршрутку в Херсоні. Буквально за квартал від нас.
-
Автобус в який влучив ворожий дрон, Херсон, Україна, 2 травня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
-
Тіло жінки в автобусі в який влучив ворожий дрон, Херсон, Україна, 2 травня 2026 року. Маргарита Фаль / Frontliner
Навіщо я сюди поїхала? Навіщо так ризикувати?
Ми проїжджаємо це місце і бачимо понівечену маршрутку. А всередині – мертву жінку. Це було перше тіло загиблої людини, яке я побачила так близько. Я на секунду завмерла і зрозуміла, що в цей момент ілюзія безпеки зникла. Смерть тут набагато ближче, ніж я думала, і гарантії того, що наступний дрон влучить не в мене – немає. Я ловлю себе на думці:
Рухаємось далі до багатоповерхівки, в дах якої нещодавно влучив ворожий дрон. Комунальники латають діру, а один чоловік стоїть осторонь і тримає в руках детектор дронів. Він мовчить, його погляд прикутий до лівобережжя.
«У нього там, на окупованій частині, залишилися дружина й дитина», – кажуть мені.
Що він бачить там, за Дніпром? Може, він намагається вгадати, у якому з тих далеких будинків вони снідають? Чи виходять на подвір’я, чи так само дивляться на правий берег Херсона? Я думаю про те, як це – щодня підніматися на дахи під приціл дронів, тримати в руках пристрій, що сигналізує про загрозу смерті, і дивитися на дім, до якого не можеш дістатися.
За два квартали від «дороги смерті»
Наступний ранок починається так само, як попередній. Цього разу будинок обстріляли з артилерії – на підʼїзді до нього можна помітити виямки від снарядів. Поспілкувавшись із мешканцями будинку, спускаюся вниз сходами і випадково наступаю на дерев’яну дошку серед уламків. Зверху лунає голос чоловіка:
«Ей! Ви взагалі-то наступили на мою тумбочку!», – прозвучало не як претензія, а як біль від розбитого розбитого дронами життя.
Звикли. Дронів тут по десять на день літає,
Ми прямуємо до Дніпровського ринку, який розташований за два квартали від вулиці Перекопської – місцеві називають її «дорогою смерті» через часті дронові удари. На перехресті перед ринком лежать уламки скла від двох машин швидкої допомоги. Росіяни використали тактику «подвійного удару»: спочатку атакували одну машину, а коли на допомогу приїхала інша, вдарили і по ній.
Йдемо між кіосками і раптом чуємо характерне дзижчання FPV-дрона. Усі миттєво починають озиратись у небо. Люди у кав’ярні поруч навіть не встають з-за столиків.
За час перебування на ринку нам довелося ще двічі шукати укриття від FPV. На реакцію є лічені секунди. Саме тут я зрозуміла, наскільки критично важливо миттєво розпізнавати звук у повітрі та орієнтуватися на місцевості.
Ми чуємо вибух за вибухом – прес-офіцер, який нас супроводжує, говорить, що треба терміново покинути цей район, бо його починають активно обстрілювати.
Евакуація з селища Комишани
Селище Комишани, що на околицях Херсона, розпластане уздовж берегової лінії і постійно прострілюється росіянами. Там оголошено примусову евакуацію жінок з дітьми, тож ми разом з евакуаційною групою вирушаємо за мамою з донькою, які проживають у цьому селищі.
Сідаємо в авто і вже за декілька хвилин детектор дронів починає видавати безперервний сигнал, а згодом – чітку картинку з камери безпілотника. Бачити її – специфічне відчуття: ти зачинений у металевій коробці, яка їде на швидкості, а оператор на тому березі міста вже бачить твою автівку у моніторі й, можливо, обрав тебе як ціль.
Зупиняти машину запізно – дрон занадто близько. Водій додає швидкості і завертає на вулицю ліворуч. Встигаємо вибігти з машини і сховатися до будинку. Майже одразу після цього – вибух. Дрон влучив не у нашу автівку, просто неподалік – за кілька будинків.
Евакуаційна група швидко садить до авто жінку з дитиною, і ми вирушаємо до транзитного центру. Там люди чекають подальшої евакуації: хтось – автобусів, хтось – евакуаційного потяга.
Вже біля приміщення вокзалу тягнуся зняти бронежилет – і в цей момент знову чую звук FPV-дрона. Пощастило, що укриття поруч, а дрон просто пролетів повз.
Про Херсон забули?
Ми бачили вулиці, де через постійну загрозу дронових атак зупинено громадський транспорт. Ходили розбитими торговими рядами, де люди продовжують купувати продукти й квіти.
Спілкувалися з комунальниками в касках та бронежилетах, які усміхалися нам із мінітрактора, що прибирає вулиці Херсона, наче це не ранок у місті за кілька кілометрів від російських позицій, а звичайний робочий ранок.
Після таких поїздок я повертаюсь до Києва і ловлю себе на дивному відчутті. Наче привезла із собою щось, що неможливо нормально пояснити іншим. Як розказати про жінку в маршрутці? Про медиків, які приїжджають на виклик, знаючи, що по них теж можуть вдарити? Про людей, які щодня виходять на роботу, хоча дрон може з’явитися будь-якої миті? І головне – як про це говорити так, щоб люди не втомилися слухати?
Бо війна страшна не тільки обстрілами, а й тим, що до неї звикають. Коли звістки про чужу трагедію стають просто фоном, який хочеться швидше прогорнути в стрічці новин. Проте документування російських воєнних злочинів залишається критично важливим.
Про наш Херсон забули. Розкажіть про нас,
нехай усі знають, що тут насправді відбувається,
Ці слова – одна з головних причин того, чому я не перестану робити свою роботу навіть тоді, коли стає по-справжньому страшно.
***
Привіт! Це Руслана, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
