«Швидка дронова допомога»: волонтер із Фінляндії ініціював виробництво наземних безпілотників у Харкові

Кирило Рінне має фінське походження по батьковій лінії, а по матері – вірменське та російське. Він з дитинства володіє російською мовою, завдяки чому вже після декількох років роботи в Canon зміг очолити представництво компанії в Росії. Понад 10 років він прожив у Санкт-Петербурзі, де працював у сфері менеджменту, розвивав мережі дистрибуції товарів і консультував великі компанії з питань внутрішніх ринків.

Утім, коли настав час віддавати сина до школи, перед Рінне та його дружиною постало питання: чи хочуть вони виховувати його в Росії? Зрештою, аби забезпечити сину кращу освіту та безпечне дитинство, родина вирішила повернутися до Фінляндії та оселилася у передмісті Гельсінкі.

Кирило Рінне не вірив у повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Він вважав, що росіяни здатні напасти на Грузію лише тому, що це невелика держава, яка не зможе чинити опір. Так само, йому здавалося, під загрозою могли б опинитися країни Балтії, проте росіяни точно не наважилися би піти війною на Україну – найбільшу за площею країну Європи, з населенням у 40 мільйонів.

Дізнавшись про вторгнення вранці 24 лютого 2022 року, Рінне заціпенів. Кадри зруйнованих міст і вбитих мирних жителів нагадали йому Зимову війну, яку розвʼязав СРСР проти Фінляндії у 1939 році. Кирило відчував лють і огиду, бачачи «орди пʼяних боцманів» і «беззубих покидьків», які вчергове насували з Росії на мирного сусіда, прагнучи його поневолити.

Російський терор для Кирила – не просто історія з підручників чи соцмереж, але і родинна травма. Його прабабуся народилася і жила у Карелії, однак після поразки Фінляндії у Зимовій війні мусила тікати з власного дому.

Сьогодні Рінне проводить паралелі між тодішньою агресією СРСР і війною, яку розвʼязала Росія проти України в 2014 році. Він нагадує: вже у ХХ столітті Москва створювала маріонеткові уряди та псевдореспубліки: подібно, як в Україні повстали незаконні угруповання «ДНР» і «ЛНР», в 1939-му росіяни сповістили про заснування «Фінляндської Демократичної Республіки». Незалежність «республіки» визнала тоді лише Москва, а радянські офіцери очолили сепаратистську армію.

Допомога українським військовим

Бачачи спротив українців, які потерпали від історичного ворога Фінляндії, Рінне не міг залишатися осторонь. Він зателефонував своєму приятелеві з Харкова, добровольцю спецпідрозділу «Кракен». На запитання, чим може йому допомогти, почув: «У нас немає нічого».

«Їм видали лише автомати Калашнікова. На всіх не вистачало бронежилетів, спорядження, в декого не було навіть форми», – пригадує Кирило.

Відтак він почав купувати спорядження за власні гроші. Рінне напакував декілька 200-літрових мішків камуфляжними костюмами, придбав маскувальні сітки. Знайшов приціли нічного бачення, домовився забрати 20 бронежилетів і плитоносок у приятеля з Литви, а знайомий підприємець передав для українського війська компʼютери і мобільні телефони.

Допомогу спакували у дім на колесах, яким інша фінська волонтерка везла десятки мішків корму для тварин. Кирило тішився: цими мішками зможе прикрити «контрабанду» – бронежилети та оптичні приціли, які могли не пройти митний контроль. План спрацював, фіни успішно перетнули кордон з Україною.

Тим часом на околицях Харкова ще точилися бої. Російські війська намагалися прорвати оборону та увійти в місто, здійснюючи один за одним руйнівні авіанальоти. Попутниця Кирила спершу була впевнена у своєму маршруті, проте, побачивши кадри обстрілів Харкова, зрештою відмовилася їхати на схід. Рінне ж ствердив, що заради того, аби забезпечити друзям обіцяну допомогу, готовий ризикнути.

«У мене було доволі насичене життя. Я обʼїздив увесь світ, виховав двох синів, багато чого бачив і пережив. У мене на той момент уже не було якоїсь місії, яку я мав реалізувати. Хіба що, ще народити доньку, яку я би міг балувати», – говорить Рінне.

Ці слова звучать так, ніби він був готовий до найгіршого. Проте Кирило пояснює: навіть не думав про те, що з ним щось станеться – місто зазнає регулярних обстрілів, але вірогідність потрапити під один із них видавалася чоловікові надзвичайно маленькою. Рінне додає, що досвід служби в армії навчив його не боятися пострілів і вибухів, а у разі атаки він інтуїтивно робив би те, чого навчився у війську.
Діставшись призначеного місця, Кирило зустрівся з українськими захисниками. Дійсно, зброю мали всі, проте деякі з добровольців воювали в джинсах і кросівках.

«Почував себе Санта Клаусом для дорослих. Це була така радість для них. Не знаю, чи допомогло, те, що я привіз, але сподіваюся, хоча б одне життя воно врятувало», – каже Кирило.

Впродовж наступних місяців він підтримував зв’язок із військовими й особисто доправляв їм необхідне спорядження, долаючи тисячі кілометрів з Гельсінкі до Харкова своїм мікроавтобусом.

Згодом Рінне зіткнувся з іншою, не менш нагальною проблемою. У 2022 році шпиталі в Україні були переповнені й не могли забезпечити всім пораненим належного лікування та реабілітації. Кирило пригадує заяву тодішньої прем’єрки Фінляндії Санни Марін про готовність країни приймати поранених українських бійців «як своїх». Проте, за його словами, фінська влада залишалася бездіяльною, що викликало в нього обурення.

Тож волонтер взяв ініціативу на себе й організував евакуацію 13 бійців спецпідрозділу «Кракен» на лікування у Фінляндію. Для фінських лікарів – це був перший досвід роботи з бойовими травмами, і тому виявився для них не менш важливим, ніж для самих поранених.

«Їм все ж потрібен досвід. Якщо зараз росіяни попруть на Фінляндію – хоч я так само у це не вірю, як не вірив, що попруть в Україну – то якийсь досвід, хоч і невеликий, лікарі мають», – говорить волонтер.

Відтоді, як розповідає Кирило, він кожного разу віз в Україну повний мікроавтобус військового спорядження, а у Фінляндію – бійців на лікування.

Фінські безпілотники

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Кирило Рінне помічав, як дрони змінюють правила ведення бою. Те, чому він навчився під час строкової служби у 1990-і роки, втратило актуальність, адже у сучасній війні 80% уражень завдають саме безпілотники. Втім, за його спостереженнями, у Фінляндії до нових реалій не адаптувалася ані армія, ані виробники дронів. Хоча фінська індустрія безпілотників активно розвивається, а деякі моделі вже випробували в Україні, їхня висока вартість робить їх непрактичними.

«Дрон – це не якесь «моє золотце», що має коштувати 20 тисяч євро. Це розхідник, який можна зробити за копійки. Виграє той, у кого більше дронів, і у кого вони більш автономні. Нехай краще воюють роботи, ніж люди», – каже Рінне.

Ця ідея спонукала його звернувся до фінських виробників безпілотників, а згодом залучити їх до співпраці з українськими партнерами. На думку Кирила, ця співпраця вигідна для обох сторін: Україна отримала фінські технології та можливість виробляти дрони самостійно, що значно знизило їхню собівартість. У Гельсінкі ж представили адаптовану завдяки українцям розробку – дешевшу та ще більш смертоносну за оригінальну версію. Це дало Фінляндії змогу не лише забезпечувати власну армію, а й виходити на міжнародний ринок, створюючи нові робочі місця та заробляючи на експорті безпілотників.

Виробництво дронів у Харкові

Попри увагу до бойових безпілотників, нині основним пріоритетом Кирила Рінне є рятувальні місії. Впродовж трьох років повномасштабної війни він підтримував фінських добровольців, які воювали у складі української армії, і поступово дійшов до питання евакуації поранених і загиблих із поля бою. Йому неодноразово доводилося допомагати родинам загиблих фінів: отримувати підтвердження про смерть, організовувати ДНК-аналіз, забирати тіла та супроводжувати їх на батьківщину.

Рінне не давали спокою питання: як евакуювати поранених, не наражаючи на небезпеку їхніх побратимів? Як робити це під вогнем? Як підтримати близьких загиблих і запевнити їм гідне поховання?

Відповіді крилися у дронах. Він звернувся до одного з харківських виробників безпілотників і запропонував свої ідеї. Спільно вони розробили комплекс наземних дронів (UGV – скор. з англ. «безпілотний наземний транспортний засіб»), що складається з UGV-сапера, автоматичної турелі та дрона-евакуатора. Ці безпілотники ще не надійшли до підрозділів, тому наразі їхнє використання Рінне уявляє як «швидку допомогу»: за запитом військових екіпаж дронів вирушатиме просто на поле бою.

За задумом Рінне, першим етапом роботи екіпажу «швидкої» безпілотників має бути розвідка за допомогою літальних дронів. Визначивши, чи є живі, поранені, а також чи є загроза з боку ворога, оператор прокладає маршрут для UGV-евакуатора.

Якщо виявлено тіла загиблих, все документується: робляться знімки для доказів, після чого починається евакуація. Тіла або вантажать на транспортер за допомогою маніпулятора, або зачіпають гаками і тягнуть по землі – другий варіант швидший і простіший, адже потребує лише одного оператора.

Якщо ж ворог веде вогонь, наземні дрони забезпечують прикриття: отримуючи дані від розвідувального БПЛА, у бій вступає автоматична турель з кулеметом. Подібний сценарій військові моделювали під час першого випробування UGV у січні 2025 року. Рінне перевірив дрон-евакуатор на собі.

«Я просто лежав, мене кудись везли, і я реально почувався набагато спокійніше, коли поруч їхав броньований дрон і крутив-вертів кулеметом – у разі чого міг би відстрілюватися», – каже Кирило

Він зазначає, що наразі виготовлені UGV потребують удосконалення. Наприклад, гак маніпулятора, який використовує дрон-евакуатор, призначений для перенесення артилерійських снарядів, тому є завеликим для перетягування людини та не здатен міцно тримати малі елементи – як одяг, рюкзак чи плитоноску. Втім, Рінне вірить, що невдовзі «швидка дронова допомога» покаже себе на полі бою.

Кирило Рінне дивиться на війну не лише як волонтер, який не може стояти осторонь страждань людей. Він розуміє її також і через історичну призму – як фін, чий народ уже стикався з російською агресією. Як підприємець, він шукає способи співпраці, яка принесе вигоду обом сторонам. Сьогодні, підтримуючи українське військо, він готує свою країну до можливих загроз, адже вірить, що український досвід може стати ключовим для Фінляндії в разі небезпеки.

Текст: Вікторія Калімбет
Фото: Андрій Дубчак

Читати також: Канадійка в українській армії: «Ми боремося за майбутнє наших дітей»