Воєнна журналістика – як аб’юзивні стосунки: або ти попри все в ній, або треба розійтися
Дитяча цікавість до мовчання дядька-ветерана переросла у професійну місію – розповідати правду про ціну бою, навіть коли від цього розуміння стає моторошно. Що стало породило бажання бачити війну наживо, розповідає репортерка Frontliner Аліна Євич.
Вперше про майбутнє, пов’язане з війною, я подумала років у 7-8. Я тоді була дитиною, яка не уявляла, що це таке. Тому запитала про досвід війни в Афганістані у свого дядька, який пройшов гарячі точки на початку 2000-х років. Особисто мені він не розповів нічого, категорично відмовився пригадувати навіть засідку, з якої дивом вийшов живим. Подробиці я дізналася лише після його загибелі від побратимів.
Дядя Вася не пишався тією сторінкою армійської служби, дуже хотів її забути й понад усе бажав, щоб я ніколи не бачила війну на власні очі. Але в момент його відмови я зрозуміла, що хочу розповідати правду. Не про умовні перемоги у війнах, а про те, якою ціною дається бій.
«Їх майже не чекали додому, бо звідти поверталися інші люди. Багато хто повертався скалічений морально і фізично, але найбільшою втратою в Афганістані не завжди були кінцівки. Наші військові втрачали побратимів, які були їх сім’єю, надією і постійністю роками». Ці слова я написала у творі, який відправила на обласний конкурс у 8 класі. Такі думки я чула від кількох бійців, які воювали в Афганістані, з якими я розмовляла, щоб написати той твір. Але сенс цих речень зрозуміла лише у 2019 році, коли почала працювати з ветеранами. Тоді я почула без прикрас історії, як друзі втрачали побратимів на полі бою. І зрозуміла, що не всі можуть оговтатись після того.
Довелося «перекроїти» себе, щоб працювати з людьми
Я мріяла стати журналісткою, скільки себе пам’ятаю. Але не врахувала, що для цієї роботи доведеться повністю змінитися. В 11 класі я була сором’язлива, несмілива, а перспективи поговорити з незнайомцями могли довести до панічних атак. Про існування цього терміну я ще не здогадувалася, тому просто боялася цього настільки, що була ладна проїхати зайві кілька зупинок, щоб не просити водія зупинитися. Тому коли на першій парі викладачка заявила, що журналістика – не «шкільні писульки», я зрозуміла, що буде важко. Довелося бороти у собі скромність і ставати екстравертом.
Під час практики на першому курсі, у 2018 році, я вирішила піти на прощання з загиблим ветераном. На той момент війну бачила лише у новинах, як і її наслідки. Звірства окупантів викликали сльози, проте я завжди робила поступку на те, що для більшого охоплення потрібні емоції (звичайна практика на телебаченні). Але на церемонії прощання я розридалася. Не знаючи військового, який загинув, його бойового досвіду, не стрималась на словах капелана – він сказав, що невідомий мені герой загинув за кожного з нас.
Наступного року я почала працювати з темою війни, здебільшого з родинами загиблих та ветеранами, які поверталися з пекла. Тоді почула, як звучать спогади людей, які бачили цю війну: зломлено, приглушено, болісно. Ще тоді, у 2019-му, військовим боліло, що більшості людей з їх оточення було байдуже до бойових дій. Донецьк і Луганськ з котлами-пастками були надто далеко від Києва, щоб пам’ятати про них не лише у траурні дні. Тоді сформувалася ідея, чому я хочу працювати з військовими та на лінії зіткнення: щоб не дати цивільним забути, що за кількасот кілометрів від їх безпечного дому земля просочена кров’ю.
Обов’язкова умова – ближче до фронту
Повномасштабне вторгнення я зустріла в Києві, коли публікувала нічні новини. Про те, що уже безпосередньо мене та мою сім’ю намагаються вбити, дізналася з першими ударами по місту.
Було страшно спостерігати у прямому ефірі, як росіяни прориваються кілометровими колонами бронетехніки. Усвідомлення, що це відбулося насправді й світ це дозволяє, прийшло тільки в середині березня. До того я була переконана, що з дня на день надійне величезне підкріплення з західних країн, яке не дасть вбивати цілі сім’ї у їх будинках. Однак цього не ставалося, світ був «занепокоєний», а «похоронки» до українських родин почали приходити щодня.
У березні я втратила першого друга, який загинув у стрілецькому бою. Через два дні у полон потрапив інший друг – Михась, доброволець. І по цей день ніхто не знає, де він. Жевріє надія, що у полоні й із наступним обміном повернеться додому. Хоча вдома на нього чекають лише друзі – серця батьків Михайла не витримали. Обидвоє не дочекались навіть звістки, чи живий їхній син.
Коли у березні 2022 року мені запропонували працювати для медіа, що розповідало про війну на Донеччині, я вхопилася за цей шанс. Стало зрозуміло, що далеко від війни я не можу, та й не хочу бути. Тому після слів «доведеться працювати біля фронту і з виїздами до ЛБЗ» знала, що ця робота – моя. Тому відмовилася від пропозицій роботи в Києві, Черкасах, Львові, зібрала речі й поїхала в Покровськ.
І я думала, що достатньо стресостійка, аби пережити все, що може зі мною статися на прифронтовій території. Але злам у моїй роботі стався у травні 2022-го, коли я зустрілася на інтерв’ю з дівчинкою-підлітком, яку окупанти ґвалтували тиждень. Погрожували, що у випадку непокори вони зроблять це саме з її маленькою сестрою. Врешті, цій дівчині вдалося дивом врятуватися і зберегти здоровий глузд – її забрали наші бійці з тоді ще неокупованого Маріуполя.
Я дивилася на абсолютно спокійну дівчину, яка вижила в пеклі й намагалася жити далі з тим досвідом. Коли я повернулася додому, не була певна, що зможу опублікувати інтерв’ю. Тоді я вперше злякалася того, що може бути, якщо окупанти прийдуть до мене додому. Тоді ж і постало усвідомлення: якщо я не зможу опублікувати те інтерв’ю, мені нічого робити у воєнній журналістиці, де щодня доведеться зустрічати людей, які вже бачили чистилище.
Що було сильніше – бажання бути там, де я можу фіксувати горе й спробувати не дати його забути іншим? Чи спокій і відстороненість, які лишалися у далекій від фронту журналістиці? Це було схоже на вибір в аб’юзивних стосунках: або лишаєшся попри все, що турбує, нервує й захоплює, або потрібно назавжди попрощатися.
Інтерв’ю я опублікувала. Там не було подробиць, які б шокували читачів, але і без них воно жахало тим, що пережила дівчинка. І якщо вона змогла піти далі, то чи мала я право пасувати й відсторонюватись? На моє переконання, ні. Тому наступне відрядження на схід відбулося раніше, ніж планувала. Я його прискорила, наскільки змогла. А згодом і почала жити відрядженнями.
Хочу набутися на Донеччині
Тепер Донецька область, яка все більше «сіріє», стала мені домом. Якщо у 2022 році я проводила тут 5-6 місяців на рік, то у 2024-2025 роках провела на сході 9 місяців. У 2025 році – 10. Сьогодні на Донеччині я практично живу з тимчасовими виїздами в умовно безпечніший Харків.
Надії, що я зможу якось змінити перебіг війни, розбилися ще у 2022 році. Після того, у 2024-му зневірилася в тому, що окупантів вдасться зупинити й вберегти Донецьку область. Торік зникло марево, що я зможу привезти сюди своїх рідних, щоб показати бодай де жила. Але лишатися біля фронту, жити й працювати тут – мій спосіб зафіксувати страшну ціну кожного мого дня, коли я прокидаюся вдома. З Нового року, відколи росіяни просунулися вглиб регіону, ризик загинути у Краматорську майже зрівнявся з ризиком не повернутися із виїзду. Але кожного дня я бачу обличчя тих, хто може загинути з більшою ймовірністю. І допоки я можу розповідати їхні історії, я буду платити цю ціну.
***
Привіт! Це Аліна, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
