Власний бізнес після поранення: як незрячий ветеран заробляє гончарством
Ветеран російсько-української війни Сергій Райлян розвиває гончарну майстерню разом із дружиною. Він намагається зробити її не лише формою терапії, а й реальним джерелом фінансової незалежності. Частину коштів подружжя відкладає та інвестує, частину – донатить. Попит є, але витрати на виробництво та логістику залишаються високими. Чи може невелика реміснича справа стати стабільною опорою для родини ветерана – у матеріалі Frontliner.
У майстерні Сергія тепло і пахне сирою глиною. Чоловік дістає з мішка її невеликий шматок, відважує і ставить на гончарне коло. Проводить рукою по ще не сформованому глечику, перевіряючи край. Каже, що відчуває, коли форма «пливе». Його дружина Валерія стоїть поруч і мовчки стежить – підкаже, якщо потрібно.
Сергію 29 років, до війська він приєднався одразу після повноліття. Спочатку намагався потрапити до ДШВ, але через відсутність військового досвіду його не взяли. Згодом служив артелеристом на Луганщині, іронічно уточнює, що був поранений біля міста Щастя.
Він отримав численні опіки обличчя, втратив зір та обидві ноги. Відтоді головною опорою у всьому для нього стала дружина. Вона допомогла знайти справу, яка відволікатиме чоловіка від поганих думок.
Від навчання до перших вкладень: скільки коштує старт гончарної справи
Так він потрапив на програму «Гончарство в темряві» на базі майстерні гончарів, яка проводила навчання для незрячих. Спочатку чоловік відмовився від пропозиції спробувати. Каже, не хотів їхати далеко від дому. Проте підтримка дружини та домовленість, що у разі чого можна повернутися, переконали його.
«Я почав працювати руками. Спочатку виходило, майстриня нахвалювала постійно, хоча результат мені не подобався. Але за цей місяць я доволі таки багато чому навчився і прокачав свої навички», – згадує чоловік.
Після закінчення програми Сергій безкоштовно отримав гончарне коло, але для повноцінної роботи довелося закупити матеріали. Дві тонни глини обійшлися йому у 26 тисяч гривень. Стелажі, які змогли задовольнити базові потреби майстерні, коштували близько півтори тисячі кожен. Багато коштів витратили на фарби та глазур. Але найдорожчою частиною процесу виявилися полива і випал.
-
Стелаж з вироби ветерана Сергія Райляна, Київ, Україна, 24 лютого 2026 року. Анна Зубенко / Frontliner
-
Гончарний круг ветерана Сергія Райляна, Київ, Україна, 24 лютого 2026 року. Анна Зубенко / Frontliner
«Полива – це скловидний матеріал, яким ми покриваємо вироби зверху. На нього пішло близько сорока тисяч гривень. А на випал однієї чашки без урахування логістики йде приблизно 100 гривень», – розповідає Сергій.
Глина випалюється у вугільних печах, перший випал проходить за температури 950 градусів. Саме цей етап, за словами майстра, є найважливішим для якості виробу і значною мірою визначає успіх у продажах.
На запитання про те, як вдалося покрити стартові витрати, Сергій відповідає, що усе почалося на власні кошти та пенсію.
«Виходило десь 130 тисяч гривень на все спочатку. Можна сказати, приблизно половина з цієї суми окупилася за рахунок продажів», – пояснює ветеран.
За перші три місяці Сергій заробив близько сімдесяти тисяч гривень. Це з урахуванням того, що спочатку вироби випалювали безкоштовно в майстерні у Вінниці.
Сто глиняних виробів – щоб покрити витрати родини
Зараз Сергій виготовляє та продає керамічні чашки, тарілки та вази. А також експериментує з ліпкою. Процес створення одного виробу займає щонайменше місяць.
«Перший день ти робиш. На другий та третій день декоруєш. Два тижні ти випалюєш. І три доби воно вистигає у пічці», – пояснює він.
За складніших умов, наприклад через відсутність електропостачання та опалення, на повний процес може піти до трьох місяців – кераміка довго сохне у холоді. Частина виробів тріскається або деформується ще до завершення циклу виготовлення.
Глина сама тебе веде.
Вона може просто відмовитися,
За місяць Сергій може виготовити до 300 глиняних виробів. Проте для того, щоб покрити базові витрати родини, подружжю потрібно продати приблизно сто таких. Стандартні – швидше, авторські потребують більше часу для виготовлення. Їх доводиться робити із запасом.
«Те, що людина хоче, ти робиш декілька штук. Тобто, попросив хтось чашку з жабою – робиш три чашки з жабою. Тому що якась може тріснути, десь щось може відпасти», – розповідає ветеран.
Проте, каже чоловік, ліпити вироби на замовлення не любить – починає нервувати та хвилюватися через те, чи все сподобається замовнику. Каже, гончарство для нього – це певний вид медитації. Працюючи за гончарним колом, він ніколи не знає, що саме виготовить зі взятого шматка глини.
«Глина сама тебе веде. Вона може просто відмовитися звужуватись, наприклад. Або навпаки, дуже сильно розходитись. Багато залежить від самого матеріалу. І ти так робиш, ось цей виріб хоче прийняти таку форму», – розповідає Сергій.
Працюємо в плюс.
Тому можемо донатити,
Середня ціна чашки – близько 800 гривень. Подружжя продає вироби через телеграм-канал. Окремий сайт планують запускати пізніше, коли буде більший асортимент і стабільніші обсяги.
«Так, воно окупається. Не так, як хотілося б, звісно. Але в цілому працюємо в плюс. Тому можемо донатити», – каже Сергій.
Дружина займається пакуванням, відправленнями та закупівлями для виробництва. Усі витрати часу й коштів закладаються в кінцеву ціну виробів. Проте каже, що деякі люди дивуються, коли чують ціну: «Вони думають, що чашка має коштувати 50–100 гривень. Але це ж ручна робота. Вона має так коштувати. Навіть собівартість – це гривень 300–400. Плюс логістика: десь відвезти, іноді на таксі».
Частину коштів, які чоловік отримує від продажу – відкладає, а для особливих проектів чи акцій використовує вироби, які продає без компенсації за матеріал. Таким чином, навіть на початковому етапі бізнес став не лише джерелом доходу, а й способом підтримки важливих ініціатив.
Плани на масштабування: від базового обладнання до професійної майстерні
Водночас подружжя намагається не покладатися лише на ремесло. Сергій каже, що має пенсію, а частину виручених коштів інвестує. Бізнес розглядає як основу фінансової незалежності, до якої прагне, але додає: «Зараз можна працювати, а завтра – хто знає. Попит може впасти».
Сергій та Валерія хочуть масштабувати свій бізнес, проте розповіді про плани від них звучать іронічно.
«Я хочу 150 квадратів на Хрещатику. Тут у мене кав’ярня працює. Там Сергій за колом працює і у нього беруть майстер-клас. Помічник одразу забирає вироби сушитися. Тут же покривають поливами. Десять дівчат на майстер-класі. А я в цей час сиджу вдома, в гру граю», – мріє дружина.
Поки що реальність скромніша. Працюють із тим, що мають. Гончарне коло, яке Сергій отримав після навчання, – базова модель. «Воно і називається – junior. Я вже з нього виріс», – каже чоловік. Він хотів би мати професійніше коло та більше інструментів. Але масштабування бізнесу – це повільний, багатошаровий процес. Чоловік порівнює його із процесом відновлення після поранення і продовжує будувати плани на майбутнє.
