«Розділити з героєм мовчання»: фронтові відрядження змінили уявлення журналістки про професію

«Учнівський твір, як власне і будь-який літературний твір, має сенс, значення, вагу й успіх тоді, коли автор відчуває душею тему, яку кладе в основу. Руслана назвала своє оповідання «Лев». У сюжет покладено історію вигаданого  персонажа – учасника АТО, його відчуття й переконання», – ці слова написали про мене журналісти місцевої газети Кіровоградщини, коли я була в 10-му класі. Писати та вигадувати історії я любила ще, мабуть, відтоді як навчилася це робити. Тож оповідання, написане мною для всеукраїнського літературного конкурсу, принесло перемогу в обласному етапі. 

Тоді я мало знала про війну на Сході і тим більше не могла знати, що переживають бійці АТО. Але намагалася уявити і хоча б частково зрозуміти. Це і стало основою мого оповідання. З часом я почала цікавитися журналістськими текстами. Помітила, що недостатньо просто орфографічно та пунктуаційно правильно їх написати, хоч і до слова «правильно» в 10-му класі було далеко. Важливо розібратися в темі і зрозуміти її. 

У тій самій газетній статті я прочитала пряму мову своєї вчительки української мови та літератури Наталії Качан:

«У Руслани є всі задатки, здібності до літературної справи. В подальшому вона бачить себе у журналістиці. Впевнена, що вона успішно складе ЗНО і рухатиметься в цьому напрямку».

Згодом ці слова стали для мене чи то пророцтвом, чи то орієнтиром у виборі професії. «Ну якщо в газеті написали, що я бачу себе в журналістиці, то як я тепер можу стати кимось іншим?», – подумала тоді я.

Пошук себе серед статистики й цифр 

Вступити на факультет тележурналістики в один зі столичних вузів вийшло не з першого разу. До бюджетного місця не вистачило декількох балів. Тож я вперто вирішила не вступати нікуди і провести ще рік за підготовкою до наступних іспитів. В той же день побачила розчарування в очах членів своєї родини, бо для них це означало, що тепер я назавжди залишуся неосвіченою. 

«Руслано, журналістика – професія несуттєва. Може вчителькою станеш? Хоча б грошей на хліб заробиш», – казали мені всі, хто знав про те, що до університету я вступати не планую. 

Та думки про масштаби, перспективи і можливості столиці були переконливішими. Я мріяла стати телеведучою, і ця мрія здавалась цілком прийнятною: бути в центрі подій, говорити в ефірі, працювати зі сценаріями. До того ж, хотілось переконатися в тому, що медіасфера важлива та перспективна. І переконати у цьому інших. 

Зрештою, до університету я вступила. Київ здавався містом, де всі мрії можливо здійснити. Та моя ідеалізована уява про роботу в ефірі розбилася об буденність професії – і це стало першим серйозним розчаруванням. План переїхати до Києва і стати зіркою – не спрацював. Разом з тим зʼявилось розуміння того, що робота телеведучої – це не зовсім те, чого я хочу.

Але інша реальність виявилася не гіршою. Я почала працювати кореспонденткою новин на телеканалі «Рада». Спочатку я сприймала журналістику як спосіб інформувати людей про події та зміни. Це була робота в передбачуваному середовищі. Моя рутина складалася з нескінченних зйомок у кулуарах, записів інтерв’ю на офіційних заходах, висвітлення мітингів під стінами держустанов та відвідувань прем’єр чи спортивних змагань. Білі сорочки, кава у паперових стаканчиках та сухі цифри законопроєктів – за цим всім іноді складно було помітити мету того чи іншого заходу. Журналістика тоді здавалася лише низкою змішаних у календарі подій, де кожен наступний кадр був схожий на попередній.

Через деякий час роботи на телеканалі я почала надавати перевагу портретним сюжетам та інтервʼю. Тоді я часто говорила редакторам: «Дайте мені людину, і я розкажу її історію». Це давало мені повноцінне відчуття журналістської роботи: можливість розкрити людину, її емоції, переживання, страхи і надії.

Деталі, про які не розкажуть у зведенні Генштабу

Моя робота з кадром починалася з пошуку красивих ракурсів та місць. Але в якийсь момент я зрозуміла, що шукаю ці історії в затишних студіях, поки інша частина життя – важка і болюча – відбувається зовсім в іншому місці.

Тож згодом я стала ініціаторкою свого першого відрядження на Донеччину. Там я побачила фронт не через прямі включення військових в ефірних студіях, а безпосередньо з бійцями на позиціях. І усвідомила, наскільки важливими є деталі, які не передасть жодне зведення Генштабу. Погляд бійця, його мозолі на руках, жарти під звуки вибухів – саме це робило репортаж живим. Кожна розмова вимагала уважності і щирого слухання.

Наступними стали поїздки до стабілізаційних пунктів на Дніпропетровщині. Робота там навчила мене іншого виду уважності: бачити не лише факт поранення чи евакуації, а щоденну рутину, з якою стикаються бойові медики. Найбільше мені запамʼяталися ті, які багато жартували дорогою до шпиталю. Тоді це здалося мені чимось неправильним. «Як можна жартувати, коли навколо так багато горя?», – перше, що спало мені на думку, коли я їхала поруч із ними. Згодом вони розповіли мені, що гумор – це їхній спосіб не втратити себе, витримати напругу і відволікти увагу бійців від поранень. Цей досвід відкрив у мені якусь нову, глибшу жагу до пізнання: які ще історії приховує кожен, кого я зустрічаю? І яку правду про цю війну я ще зможу дізнатися від людей? Мені стало важливо фіксувати те, що вони готові розповісти про свій досвід.

Робота, що змінює погляд на події

Озираючись назад, я бачу, що мій шлях від вигаданого учасника АТО Лева до реальних героїв у пікселі був спробою зрозуміти вплив певних суспільно важливих подій на людину.

Після перших поїздок на фронт стало зрозуміло, що саме цей напрям роботи для мене є визначальним. Щоразу, повертаючись із відряджень, я ловила себе на думці, що саме там моя увага найгостріша. Саме там зникає все зайве – амбіції, уявлення про «красивий кадр» та бажання сподобатися. Так я обрала для себе роботу в медіа, яке працює на фронті та біля нього.

Репортажі з місць, де тривають бойові дії, дають можливість зафіксувати не лише сам факт війни, а й досвід людей, які в ній живуть.

У 10-му класі «пропустити історію через себе» означало просто її уявити. Сьогодні це означає розділити з героєм його мовчання після бою або спогади про місто, яке фактично стерли з карт. Це виснажує, але дає розуміння того, що я фіксую правду і розповідаю про тих, завдяки кому можу це робити у вільній країні.

 

***

Привіт! Це Руслана, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця. Щодня ми працюємо в небезпечних для життя місцях — на фронті та біля нього — щоб розповідати про російсько-українську війну. Щоб зберегти життя моїх колег, Frontliner спільно з UA First Aid збирають кошти на 30 індивідуальних аптечок першої допомоги для нашої команди. Долучіться до спільноти Frontliner, щоб ми продовжували розповідати важливі історії про про військовий конфлікт та гібридну війну РФ проти України.

***

Руслана Сушко

Журналістка

У професії з 2024 року. Працювала кореспонденткою новин на загальнонаціональному телеканалі. Спеціалізується на темах, пов’язаних із тимчасово окупованими територіями: зокрема, висвітлює спротив та виклики повернення людей на підконтрольну Україні територію. У грудні 2025 року приєдналася до команди Frontliner, щоб розповідати історії людей, чиї життя безпосередньо змінила війна.