Дістати з-під завалів за 10 хвилин: у Краматорську росіяни атакують житлові будинки авіабомбами
Біля палаючих будинків кричать люди, які щойно стали безхатніми. Щоб надати їм першу медичну допомогу, парамедики тримають їх за руки й не дають бігти до руїн. У горі постраждалі вигукують прокляття і витирають сльози, розмазуючи попіл і пил по щоках. На їхніх очах горять квартири, в яких вони жили десятиліттями. Дехто навіть спакував речі, щоб евакуюватися, але приліт авіабомб стався на кілька годин раніше. Frontliner бачив, як у Краматорську люди реагують на втрату дому через приліт російських бомб.
Людмила Солнцева спантеличено повторює, що треба налити води їжакам – заради цього вона вийшла на вулицю. За спиною пенсіонерки догорає її квартира: авіабомба влучила у будинок в той момент, коли вона виходила на вулицю. Тепер 74-річна жінка розгубленим поглядом обводить запилений двір, у якому жила останні пів століття. Якби була всередині у момент прильоту – загинула б: вибух зруйнував дах та усі стіни квартири, пробив підлогу між двома поверхами.
Кілька кроків для пенсіонерки Людмили Солнцевої – випробування ніг і тростини. Двір закиданий уламками авіабомби, бетоном і битим склом. Пенсіонерка робить зусилля і переступає через дерев’яні бруси, які ще 10 хвилин тому були чиїмось вікнами й дверима. З більшості стирчать цвяхи, від кількох тягнуться цівки крові.
Вийшла з дому,
щоб налити води їжачкам.
«Я вже двічі була паралізована. У мене інвалідність важка, я якось і встати з ліжка не могла. А оце можу… Вийшла з дому, щоб налити води їжачкам. Вони до нас повадилися у двір, і так багато… Пляшку десь загубила. І взяла з собою сумку для помідорів, документи, трохи грошей. Хотіла піти на ринок. А тепер, мабуть, він не працює?» – розгублено питає жінка.
Попри те, що її хитає, Людмила Солнцева обережно витирає долонею листя та пил із лави, перш ніж сісти. Кілька разів піднімає очі й вдивляється через крону дерева у те, що лишилося від квартири. Кімната та кухня вже догорають. Інші дві кімнати не мають стін, підлоги й даху: вони були в епіцентрі вибуху.
Поки парамедик оглядає голову жінки, вона слухняно завмирає. Перепитує, куди їй дивитися, нахиляє голову в бік. Пальцем доторкнутися до носа не може – потрапляє біля вуха.
«Хлопчики, не треба. Щось мені на голову летіло, шматки якісь, наче бетон. Я його струсила, але досі не можу витрусити весь. Ось на руці пилюка, на обличчі. Але ж без крові?» – питає пенсіонерка.
Парамедик киває й запитує, чи є родичі, які про неї подбають. Якщо ні – жінку заберуть у лікарню, а далі справа за волонтерами. Людмила Солнцева на згадці про волонтерів занепокоєно махає руками.
«У мене повмирали діти, нікого немає. Племінниця має підійти. Їй сусіди вже сказали, що сталося. Вона прийде, я її чекатиму. А ви йдіть, комусь більше треба, ніж мені», – наполягає жінка.
Племінниця Таня – єдина рідна людина, яка лишилася у Краматорську. Донька Людмили Солнцевої померла у 15-річному віці, син – на початку війни. До цього дня єдиним бажанням пенсіонерки було «лягти поруч з ними, коли прийде час», на місцевому кладовищі. Про евакуацію жінка навіть не думала. Але тепер доведеться, бо дбати про неї племінниці важко.
«Я вже старенька. В памперсі ходжу, за мною дивитися треба, бо нетримання сечі. Намагаюся сама собі дати раду, але руки трусяться. І двічі була паралізована. То щось болить, то крутить, то сил немає», – пояснює жінка.
За кілька хвилин бабусі на лаві вже немає. Рятувальники, які продовжують гасити полум’я, пояснюють: племінниця забрала Людмилу, але увесь час повторювала, що не знає, що з нею робити.
«Шкода жінку. Їй би дожити в тихій старості, підливати воду їжакам чи котам. А через цих скотів незрозуміло де опиниться. Що з нею буде в такому віці?» – риторично питає рятувальник Іван Баліцький.
З-під завалів поранених треба дістати в перші 10 хвилин
Біля сусіднього будинку парамедик відкопує жінку з-під завалів. Робити це складно: місця обмаль, приміщення задимлене, під ногами обвалюється підлога. Дим подразнює легені, тому з кожною хвилиною чоловік все частіше кашляє. Час і повітря – обмежені ресурси.
«Треба за 10 хвилин дістать її, бо там легені й так… немолоді. Дим навіть здорову людину душить, кожна хвилина важлива. А жінка ще й поранена, панікує», – пояснює поліцейський-парамедик Андрій Булавін.
Жінка виходила з квартири, коли прилетів КАБ. Вибухова хвиля відкинула її в стіну, самотужки з-під уламків вона не змогла вибратися. За кілька хвилин парамедик витягує пенсіонерку назовні.
А кажуть, що бабусі слабкі й тендітні,
На її обличчі та руках шар пилу, але слідів крові не видно – окрім дрібних подряпин на ногах та тілі. На питання, що і де болить, спершу мовчить ніби не розуміє, а за кілька секунд розгублено каже: «Все болить… Але я ціла». Травми мінімальні – після парамедика жінку в кареті «швидкої» оглядають медики, потім везуть у лікарню.
«З мого досвіду, якби на її місці був чоловік чи дівчина до 40 років, ми б дістали м’ясо. А в неї жодного перелому, вивиху, нічого. Кілька синців і неглибокі подряпини. Тільки переляк. А кажуть, що бабусі слабкі й тендітні», – зауважує Андрій Булавін.
Волонтери, які приїжджають через 10 хвилин, додають: цього дня жінка мала виїжджати з Краматорська. Залишила заявку на евакуацію, зібрала речі й чекала на приїзд машини. Якби виїзд відбувся на день раніше, бомбардування вона б не застала.
Гасити палаючу багатоповерхівку під час нальоту дронів неможливо
Під час масованого авіаобстрілу Краматорська 25 серпня 2026 року окупанти випустили 9 КАБів. Один атакував багатоповерхівку, верхні поверхи заблокував вогонь та обвалені стіни.
Асфальт біля будинку залитий водою, але загасити пожежу не вдається. Врешті, один з екіпажів надягає захисні маски: доведеться йти всередину під’їзду, щоб гасити пожежу зсередини.
«Сподівалися, що затушимо водою, але воно (ред. – полум’я) не хоче. Треба підніматися нагору. Там температура така, що ой-ой-ой», – каже речник ДСНС у Донецькій області Олександр Харченко.
Вслід за рятувальниками у під’їзд кидається жінка: її квартира на шостому поверсі ще не охоплена вогнем. Однак всередину вже не пускають через те, що всі поверхи задимлені.
«А як же мені забрати все? Воно погорить, хлопці! Тушіть, у мене нічого немає, крім квартири. Хлопчики, зробіть щось», – у розпачі кричить жінка рятувальникам, коли поліцейські зупиняють її.
З сусіднього під’їзду виходить жінка з кішкою на руках. Хтось із сусідів дає їй переноску для тварин, в яку вона кладе налякану тварину. Сама повертається у квартиру по речі. Розминається у дверях із жінкою, яка виносить речі у білому простирадлі. Часу збирати їх у валізи немає.
«Беру перше, що бачу», – каже жінка.
Одну з евакуйованих пенсіонерок поліцейський веде до лави за руку. Кроки даються важко: жінка майже неходяча, а стрес посилює хитання. У цей момент в небі чутно гудіння, а потім постріли: летять російські дрони. Черговий ДСНС кричить у мегафон, щоб люди розосередилися. Пожежники вибігають із під’їздів і ховаються під деревами.
Дрони летять сюди, на цей будинок.
Напередодні, 24 серпня, окупанти атакували машину ДСНС, яка їхала на виклик. Екіпаж поранений, але всі вижили. Тому сьогодні нехтувати правилами безпеки ніхто не ризикує.
«Дрони летять сюди, на цей будинок. Тут техніка, люди, багато цілей. Усе, як вони «люблять». Сьогодні росіяни будуть бомбить цей квартал. А це дуже погано для людей, бо поки триває обстріл – не можна бути в будинку. Тобто й пожежу не вдасться загасити. Хлопці роблять все можливе, але самі розумієте: як працювати, коли по тобі пускають дрони?» – пояснює речник ДСНС.
Мешканці палаючих квартир проводжають поглядами сусідів з інших під’їздів, які виносять речі на вулицю. Вогонь розповзається по будинку. Двоє поранених, яким бинтують руки та ноги, не відводять погляд від верхніх поверхів. Ще одна жінка схлипує: вона так і не знайшла свою кішку у квартирі, а рятувальники більше не пускають всередину.
Того дня росіяни атакуватимуть уражені мікрорайони понад 7 годин. До вечора вогонь охопить верхні поверхи уже трьох під’їздів, понад 50 квартир будуть випалені.
«Відновлюють нерви» між руїнами будинків
За кілька годин будинок Людмили Солнцевої продовжує палати. Вдень його гасили пожежники, але зараз полум’я повернулося і червоними язиками «долизує» руїни.
Вулиця затягнута димом: вогонь із квартир перекинувся на траву. Подекуди язики полум’я пробираються до дерев, які обгоріли ще вранці. За сусіднім будинком компанія чоловіків сидить біля розбомбленого під’їзду. Під столом – пляшка алкоголю й кілька пластикових стаканчиків.
У нас горе. Ми будинки втратили, ми все втратили. Де мені сьогодні жить?
У мене немає нічого. Ні речей, ні грошей. І я вже нічого не хочу.
Тільки поїхать кудись звідси, далеко-далеко. Нічого не хочу,
