Справа для себе та побратимів: як ветеранський бізнес стає успішним
Станіслав Лісовий після демобілізації замінив піксель на робочий комбінезон. Юрій Данилишин – повернувся до заняття художньою керамікою. А Володимир Савельєв відкрив власний коворкінг – простір для порозуміння між ветеранами та цивільними. Та у всіх трьох ветеранів є дещо спільне – створивши власні справи вони продовжують підтримувати військових на фронті та ветеранів, які повертаються до цивільного життя. Їхні історії – у матеріалі Frontliner.
У приміщенні автосервісу прохолодно і пахне соляркою. На стінах висять прапори від бойових бригад та іноземних волонтерів. Кілька автівок «відпочивають» перед тим, як їх повезуть на роботу – замість звичних звуків ремонту вони опиняться серед гучних вибухів. До цього шляху їх готує Станіслав Лісовий – ветеран, який тепер замість кулемента тримає в руках гайковий ключ.
Зустрівся з крилатою ракетою у Запоріжжі
Станіслав перед повномасштабним вторгненням працював далекобійником – добре знався на автомобілях та ремонті. Цю цікавість до техніки прищепив батько, який теж був водієм, а після початку великої війни продовжив кермувати великим броньованим транспортом уже на фронті. Станіслав також став добровольцем і у перші дні повномасштабного вторгнення приєднався до 73-го центру Сил спеціальних операцій ЗСУ.
Mи знали, що буде повномасштабна війна
і готувалися до цього,
«В моєму оточенні багато ветеранів ще з часів АТО, тому ми знали, що буде повномасштабна війна і готувалися до цього. Я вивчав тактичну медицину і майже щотижня їздив на стрільби. Крайній вишкіл був 21 лютого, а 24 лютого я прокинувся під звуки сирен. Кілька днів стояв на блокпостах у Львові, а далі вирушив на Київщину», – пригадує Станіслав Лісовий.
Після деокупації Київщини воював на Миколаївському та Запорізькому напрямках. Саме у Запоріжжі 21 квітня 2022 року Станіслав і зустрівся зі своєю крилатою ракетою.
«Вийшла дурна ситуація, бо ця ракета була не для нас. Вона летіла низько на міст, але зачепилася за дерево і здетонувала», – пригадує ветеран.
Наступні дев’яти місяців він вчився ходити заново, адже права нога була повністю паралізована. Уламки пошкодили хребет, нирки та печінку. Лікарі вважали, що Станіслав більше не зможе ходити. Часто лікар з госпіталю в Умані повторював після оглядів, що наразі пацієнт більше живий, ніж мертвий.
Та на подив усіх вже 9 травня 2022 року Станіслав почав робити перші кроки. Як йому згодом пояснили, це диво упереміш з відновленням молодого організму та високим ростом.
Вирішив возити хлопцям автівки,
бо мене тягне туди, до своїх людей.
Замінив піксель на робочий комбінезон
Та війна для Станіслава не завершилася його пораненням. Після реабілітації з 2023 року він допомагав хлопцям на фронті з автівками – їздив на кордон і приганяв корчі:
«Кілька разів я пробував поновитися на службі, але побратими були проти через мій стан здоров’я. Мені пропонували штабну посаду в тилу, але таке мене не влаштовує. Тому вирішив возити хлопцям автівки, бо мене тягне туди, до своїх людей. Я підтримую тезу, що ти або у війську, або для війська. Не житиму під російським прапором і хочу, щоб ми зберегли державу».
Згодом Станіслав вирішив не лише приганяти авто, але й створити сервіс, аби їх ремонтувати. Так у серпні 2023 року і з’явилася його власна справа, яку згодом назвав «СТО не 200». Сама назва метафорична – якщо пацієнт не 200, то його ще можна поремонтувати.
З приміщенням допомогла місцева влада. Ресторатори зі Львова подарували металеві столи, а знайомий лікар з Чехії зібрав у лікарні гроші та передав підйомник. Частину інструментів Станіслав приніс з дому, іншу отримав у подарунок від волонтерів.
За майже три роки роботи вдалося відремонтувати та передати військовим понад сотню автівок. Першочергово – ремонт саме для військових, але тут ремонтують і цивільні автівки. На СТО їх привозить з Великої Британії Максим Сослюк та його волонтерська команда Driving Ukraine. Станіслав їх обслуговує і часом сам везе на фронт. Раніше у майстерні працювали два механіки. Зараз Станіслав робить все сам, але шукає фахівців, які добре знаються на автівках.
«Я не женуся за кількістю. Краще зробити одну автівку дуже якісно і бути впевненому в ній, аніж ремонтувати абияк. Я розумію, куди передаємо ці автівки, і що там з ними робитимуть. Та ще не було жодного разу, щоб хтось з хлопців жалівся чи хотів приїхати і відбити мені голову за неякісну роботу», – каже ветеран.
Поїхати о третій ночі поремонтувати авто побратима, що зламалося перед виїздом на схід – звучить для Станіслава не як проблема, а як обов’язок. Найособливіший автомобіль для нього – «Тойота», яку передали його батькові разом з РЕБом.
СТО для Станіслава – і панацея, і хвороба одночасно. Ця справа приносить йому задоволення і водночас дратує. Самому працювати важко, бо вранці їздить по запчастини, вдень ремонтує авто, а ввечері розбирається з бухгалтерією. Та в момент, коли хоче все залишити, пам’ятає, що хлопці чекають якісно відремонтовані автівки. І хочуть прийти на сервіс, щоб просто поспілкуватися про свої військові та ветеранські будні.
Колишній журналіст став гончаром
У невеликому приміщенні на стелажі понад сотня різних виробів чекають своїх власників. Частину з них зробили відвідувачі майстер-класів у гончарній майстерні «Зірка з неба». Решту – її власник Юрій Данилишин, який займається художньою керамікою понад 17 років. «Зірка з неба» – символічна назва, бо саме це, каже Юрій, найкращий у світі подарунок.
На стіні при вході висить картина – ранковий натюрморт. Це улюблений виріб власника майстерні, який він створив сам. На картині – не зовсім чіткі зображення склянки з водою, пляшки, горнятка. Вранці після пробудження люди нечітко бачать речі, тому Юрій відобразив це у картині.
У минулому Юрій Данилишин – журналіст, який захотів створювати щось матеріальне і бачити результат своєї роботи. Гончарством зацікавила подруга, яка порадила створити з глини ангелика. Щоправда, тоді він був схожий на героя фільму «Чужий». Та Юрія зацікавив процес – спершу навчався сам, а згодом вступив до Львівської академії мистецтв і створив власну майстерню.
Я досі не можу оговтатися, хоча вже кілька років не в армії.
Та саме там я знайшов однодумців,
Свої вироби він продавав на місцевих ярмарках і зрозумів, що це приносить більший прибуток. Тому хобі стало основною роботою, яка приносила гарний заробіток. Та від нього довелося відмовитися, коли почалася повномасштабна війна. З перших днів Юрій Данилишин став добровольцем 103-ї ТрО.
«Служба під час війни – це дуже важкий і травматичний досвід. Я досі не можу оговтатися, хоча вже кілька років не в армії. Та саме там я знайшов однодумців, які справді стали моїми побратимами. Це допомагало триматися купи», – розповідає Юрій Данилишин.
Майстер-класи для поранених
У 2023 році Юрій отримав важкі поранення руки та ноги і багато часу проводив у госпіталях. Там йому бракувало якихось занять, тому після повернення до Львова вирішив прийняти пропозицію друга і проводити майстер-класи з гончарства для військових, які проходили реабілітацію у центрі Superhumans. Згодом Юрій почав їздити в госпіталі та психіатричні відділення, де лікуються військові.
«Кілька місяців я лежав у госпіталях у Кропивницькому і Запоріжжі. Там мене вчили заново ходити та користуватися рукою. У госпіталях забагато часу, який не було чим зайняти. Тому я розумів, наскільки важливо робити там щось, що має терапевтичну дію», – розповідає ветеран.
Хлопці в госпіталях реагують на ці зустрічі добре, бо це можливість відволіктися від лікарняних буднів. А ще створити щось власноруч. Юрій Данилишин пригадує, що це вдалося і пораненому військовому без обох кистей рук, що здивувало всіх:
«Все залежить від морального стану людини. Якби до мене у госпіталь приїхав хтось з гончарним кругом, то я б теж навряд долучився в таких обставинах. А хтось просто не хоче пробувати, бо боїться невдачі. Один хлопець не мав руки повністю і коли я пропонував допомогу, то він відмовлявся, бо не хотів, щоб хтось вважав його слабким».
Юрій відвідує військових що два тижні вже більше року. Найбільше до гончарування одночасно приєднувалися 15 людей. У цих зустрічах ветеран бачить сенс, бо робить те, чого не було під час лікування у нього. Після майстер-класів Юрій забирає вироби у майстерню, де їх випалює, а згодом повертає хлопцям. Усі вироби в майстерні створюють з глини, яку постачають з родовища поблизу Слов’янська на Донеччині.
«Гончарна майстерня є для мене заробітком та улюбленою роботою, яку я сам розпочав і яка допомагає мені розвиватися. Мені подобається бачити те, що я створив і водночас радію за людей, які тішаться своїми виробами, які змогли зробити самі», – підсумовує Юрій Данилишин.
Цивільний з бойовим досвідом
Це не просто напис на одному з шевронів у коворкінгу «Берег», а й життєва філософія його засновника Володимира Савельєва. До повномасштабної війни Володимир займався промисловим дизайном – виготовляв пакування, коробки, різноманітні декорації з картону та паперу. А ще працював інженером та у магазині коміксів.
Одного дня ти ледве виходиш з позиції зі своїми побратимами,
а наступного – уже їси шаурму,
Та його життя змінилося у 2023 році. Ще під час військових навчань Володимир зацікавився медициною, тому у свій підрозділ прийшов на посаду стрільця-санітара. Згодом пройшов офіцерські курси і з серпня 2024 року керував взводом.
Володимир називає себе «цивільним із бойовим досвідом». Війну ветеран називає сююреалізмом, який змушує ризикувати життям, придумувати стратегії для виживання та відчувати справжнє побратимство.
«Служба у війську – це окремий світ, де між собою вживаються люди, які навряд би перетнулися у звичайному житті. Тут інакше смакує їжа, відчуваються емоції та й саме життя, яке саме тут починаєш цінувати найбільше. Одного дня ти ледве виходиш з позиції зі своїми побратимами, а наступного – уже їси шаурму та стрижешся, ніби перед тим не сидів в окопі під обстрілами», – каже Володимир Савельєв.
15 жовтня 2024 Володимир отримав поранення на Костянтинівському напрямку. Під час виходу з позицій він наступив на міну, а ще кілька разів до евакуації російський дрон скидав гранати. Наступне, що пам’ятає Володимир – як прокинувся у Дніпрі без ніг.
Згодом Володимира перевели до Львова, де проходив тривале лікування, протезування та реабілітацію. 11 лютого 2025 року в центрі UNBROKEN Володимир вперше став на протези. Саме тоді остаточно зрозумів, що втратив ноги і почав жартувати, що тепер на протезах завжди буде вищим, ніж колись.
З цього часу у житті Володимира багато активностей – грав в баскетбол на колісних кріслах, марафон на колісних кріслах у 45 кілометрів у Парижі, віднедавна – гра у театрі. А у липні торік Володимир Савельєв вирішив за власний кошт створити у Львові коворкінг «Берег», який відкрив у лютому 2026 року.
Простір для підтримки себе і ветеранів
«Берег» безбар’єрний. Для Володимира важливо, щоб усім тут було комфортно, тому столи із заокругленими кутами, стійка адміністратора – низька, а ще тут мало ніжок, щоб можна було вільно пересуватися на колісному кріслі. Коворкінг можна відвідати щодня, крім неділі. Відвідувачі відгукуються, що тут затишно, швидкий інтернет і смачна кава.
Є кілька постійних клієнтів, які приходять сюди працювати. Та зараз Володимир засмучений, що небагато людей відвідують коворкінг, хоча тут можна долучатися і до безкоштовних заходів – вечорів настільних ігор, тренінгів з тактичної медицини, кінопереглядів.
«Це місце є для мене не лише бізнесом, але й одним з елементів реабілітації. Я познайомився з різними людьми і розумію, як працює менеджмент. Хочу, щоб тут було багато відвідувачів, які виходитимуть звідси з ідеями та крутими знайомствами», – каже Володимир Савельєв.
Улюблений куток у просторі для Володимира – диван та стілець біля вікна, звідки можна спостерігати за людьми. А улюблені предмети – картини побратимів Ольгерда, та Руслана Кухти, які також проходили реабілітацію у центрі UNBROKEN. Ці картини можуть придбати всі охочі, а кошти підуть авторам та на підтримку арттерапевтичної майстерні у реабілітаційному центрі.
У травні в «Берегу» проходила виставка картин військовослужбовця Ігоря Свистуна, які він створив у прифронтових містах під час служби. Деякі картини придбали за 15-20 тисяч гривень і це допомогло підтримати підрозділ Ігоря.
У просторі також можна придбати мерч «Волинь дрімуча» військового з Волині Валентина Калантая. А для поціновувачів солодкого у коворкінгу є десерти бренду two camrat, який створила дружина побратима Володимира.
Тут також можна «підвісити» робоче місце для інших. Тому завдяки небайдужим відвідувачам тепер ветерани та військовослужбовці можуть працювати у просторі безкоштовно.
Я не вважаю себе військовим,
так вийшло через грьобану русню,
«Треба підтримувати один одного, шукати можливості та способи адаптуватися до цивільного життя. Та мені важливо, щоб була інтеграція між двома світами. Цивільні не мають того досвіду, які мали військові під час війни. Але водночас військові мусять розуміти, що житимуть серед цивільних. Я не вважаю себе військовим, так вийшло через грьобану русню», – ділиться Володимир Савельєв.
***
Привіт! Це Марія та Анна, авторки цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
Після демобілізації ветерани знову шукають себе у цивільному житті. Вони ремонтують автівки на фронт, навчають поранених у госпіталях створювати посуд, а ще популяризують інші ветеранські бізнеси. У цьому матеріалі – досвід трьох захисників, які створили власні справи і продовжують допомагати своїм після звільнення зі служби.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
