Між надією і тишею: як в Україні шукають зниклих безвісти

У воєнній статистиці вони – безіменна графа. У реальному житті – чиясь дитина, чоловік, сестра, сусід. Зниклі безвісти – це не лише трагедія окремих родин, а й лакмусовий папірець системних викликів війни. Станом на 2025 рік, кількість зниклих українців сягнула десятків тисяч. Серед них – зниклі під час обстрілів, евакуацій, затримань на окупованих територіях.

Пошук кожної зниклої людини – це складний і часто безрезультатний процес. Немає єдиного реєстру, що надає відповіді. Інформаційний вакуум посилюється відсутністю доступу до окупованих територій, закритістю російських інституцій і цілеспрямованим приховуванням Росією слідів депортацій, катувань, утримання в незаконних місцях.

Родини в ролі детективів

У цій сірій зоні невизначеності родини вимушені виконувати роботу слідчих, адвокатів, дипломатів і психологів. Вони звертаються до десятків організацій, зшивають уривки даних, моніторять соцмережі й телеграм-канали, вивчають списки полонених, аналізують відео й фотографії з місць бойових дій. Часто саме вони першими дізнаються про долю близьких – не від офіційних джерел, а через фрагменти випадкових доказів.

Деякі родини долучаються до неурядових ініціатив, таких як «ІнформНапалм» – спільнота, яка ідентифікує російських військових і верифікує місця ймовірного утримання українців. Водночас така участь – це завжди ризик: емоційне виснаження, фрустрація і небезпека для ще живих заручників.

На межі розчарування: роль Червоного Хреста і держави

Міжнародний Комітет Червоного Хреста залишається одним із небагатьох, хто має доступ до певних місць утримання. Але повільна, обережна робота організації викликає неоднозначну реакцію. Держава в цей час створює Центр з розшуку, підтримує реєстр, координує гарячі лінії. Проте родини стикаються з бюрократією, повільною реакцією та недостатньою прозорістю.

Суспільна напруга лише зростає. Чи варто публічно називати імена зниклих? Чи публікувати фото слідів катувань? Кожне таке рішення – болісний компроміс між прагненням до справедливості й ризиком для життя.

Що можуть зробити родини: практичні поради

У ситуації невизначеності важливо зберігати дієздатність. Кожна дія має значення, навіть якщо результат не видно одразу:

• Зберіть усе, що знаєте. Фото, відео, листування, свідчення, інформацію про останнє місце перебування.
• Повідомте офіційно. Зверніться до Центру з розшуку, Мінреінтеграції, СБУ – письмово, з фіксацією дати.
• Залучайте правозахисників. Консультації юристів і організацій допоможуть не допустити помилок.
• Створіть досьє. Окремий документ із фактами, копіями звернень, відповідями, контактами.
• Будьте обережними з публічністю. Розголошення даних можливе лише після зважування наслідків.

Шукайте підтримку. Психологічна допомога, спільноти родин зниклих, контакт із волонтерами – усе це допомагає триматися.

Кожне ім’я в переліку зниклих – це не цифра. Це історія, біль, очікування. Це родини, що щодня прокидаються в тиші без відповіді. І поки хоч одна людина не повернулася додому – пошук триває. Обов’язок українців – не дозволити темі зниклих безвісти зникнути з уваги. Не дати мовчанню стати вироком. І не втратити віру навіть тоді, коли всі сліди зникають.

***
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте також — Страх, що паралізує: як не втратити себе під обстрілами