«У мене паранойя щодо власної безпеки»: що відбувається з людьми після окупації
Українці виїжджають з окупованих росіянами територій. Але навіть у безпеці вони ще тривалий час відчувають наслідки: страх, невпевненість, недовіру. Адаптація психіки до нового життя може виявитися складнішою за фізичний порятунок з-під російської навали. Цим людям потрібна фахова допомога. Frontliner зібрав історії людей, які пережили окупацію, та поговорив фахівчинею про те, що залишається з людиною після виїзду і як починається шлях від виживання до життя.
Нестору (іʼмя змінено з міркувань безпеки – ред.) ще не виповнилося 18-ти, коли він виїхав із окупованого Маріуполя. Кілька років його життя минули в місті, де звичними стали зруйновані будинки, самотність і відчуття тривоги.
«Я зрозумів, що треба виїжджати ще коли все це почалося. Наш будинок знищили. Були тільки постійна параноя і страх», — каже він.
Як і багатьом підліткам в окупації, Нестору довелося ходити в російську школу. Але паралельно він вчився онлайн в українській. Хлопець не хотів втрачати зв’язок із нормальним життям і планував вступати в український університет.
Самостійно виїхати він не міг, бо був неповнолітнім. Батьки не хотіли залишати місто. Лише перед складанням НМТ Нестор почав твердіше наполягати на своєму.
Нарешті хлопець разом із мамою та сестрою залишили Маріуполь. Певний час родина перебувала у Тбілісі. Потім через Грузію дісталися підконтрольної Україні території.
«У Тбілісі я відчув повну свободу. Мені більше не доводилося вдавати, що мене це все влаштовує. Але коли я побачив інше життя — де люди просто живуть, гуляють, де міста не зруйновані, стало дуже сумно. Було відчуття, що десь є пекло, а десь – рай», – згадує Нестор перші дні після окупації.
Після виїзду Нестор намагався не зациклюватися на пережитому в окупації та зосередився на новому житті.
«Я дуже змінився і робив усе, щоб не нагадувати собі про минуле. Старався соціалізуватися, в цьому мені дуже допомогли друзі», — каже хлопець.
Втім, пережитий досвід досі дається взнаки. Під час окупації Нестор малював проукраїнські графіті, і кілька разів його ледь не спіймали окупанти.
«Тому зараз у мене буває паранойя щодо власної безпеки. Іноді озираюся, дивлюся, щоб за мною ніхто не слідкував», – пояснює він.
Перші місяці після виїзду йому снилися кошмари, ніби він знову у Маріуполі і за ним женуться фсбівці. Після запитання, що для нього тепер означає дім, хлопець замислюється на кілька секунд, перш ніж відповісти.
«Для мене дім – це вже не місце. Тепер дім – це люди, яких я люблю і яким довіряю», – каже Нестор.
Після тривалого життя в небезпеці психіка часто ще довго продовжує очікувати загрозу навіть у безпечному середовищі, пояснює психотерапевтка Євгенія Ігрунова, яка працює з військовими, ветеранами, цивільними після окупації та наслідками психологічних травм.
«Людина може й далі контролювати периметр – озиратися, уникати ситуацій, які здаються небезпечними, постійно чекати загрози», – каже вона.
За словами Євгенії, це нормальна реакція психіки на стрес і життя в умовах постійного страху. Вона не означає, що в людини обов’язково буде посттравматичний стресовий розлад.
У декого подібні симптоми поступово слабшають самі, а в декого можуть переходити у ПТСР – особливо якщо людина довго жила в постійному страху або пережила насильство. Психіці потрібен час, щоб зрозуміти, що загроза справді минула та дозволити собі жити не лише виживанням, а майбутнім.
«Ми спочатку повертаємося фізично, а потім психологічно», – каже експертка.
Втрата відчуття дому
Для людей, які виїжджають з окупації у 17–20 років, переїзд часто означає не просто зміну міста. Разом із домом доводиться заново вибудовувати уявлення про себе, своє майбутнє і власну безпеку.
Тії (іʼмя змінено з міркувань безпеки – ред.) було 19, коли вона виїхала з Макіївки. Вона росла в окупації, а до Харкова потрапила наприкінці 2023 року – без чіткого плану і розуміння, що робити далі. Рішення про виїзд вона ухвалювала самостійно: рідні не підтримували її намір залишити окуповану територію, тому готуватися до від’їзду й продумувати маршрут довелося самій.
«Виїхала я хаотично. Я не дуже розуміла, куди я їду. І от опинилася в Харкові», — згадує Тія.
Останні роки в окупованій Макіївці супроводжувалися постійним відчуттям внутрішнього розпаду. У той час, коли ровесники думали про навчання, друзів і майбутнє, вона поступово втрачала все, на чому трималося її життя.
«Ти вступаєш в університет і думаєш: все, клас, далі воно само потече. А потім виявляється, що все, чим ти підкріплював своє життя – родина, освіта, друзі – починає розсипатися», – каже дівчина.
Перед виїздом Тія майже повністю перейшла на українську мову у приватному спілкуванні. Але це супроводжувалося страхом.
«Я боялася, що одного разу я вийду на вулицю і в потоці безсвідомого скажу щось українською, і мене посадять», – згадує дівчина.
Найважчим для Тії стало відчуття, що за роки в окупації зникло саме розуміння безпеки.
«Не те що у тебе немає навколо безпечного простору, а скоріше відчуття, що безпечного простору вже більше ніколи ніде не існуватиме», – пояснює вона.
Після виїзду полегшення змінилося тривогою. Замість умовної «нормальності» Тія побачила Харків зі слідами війни — регулярними російськими атаками, зруйнованими будинками і близькістю фронту.
«Ти думаєш, що їдеш у спокійне місто, подалі від окупації. А потім розумієш, що ти все ще живеш біля війни», — каже дівчина.
Перше відчуття безпеки прийшло через дрібниці, що більшості людей здалися би буденними: українські вивіски, прапори, знайомі продукти в магазинах, лого «Укрпошти».
«В окупації я постійно шукала українські залишки. А тут це був цілий простір», – згадує Тія.
Втім, навіть після переїзду деякі звички залишилися. Дівчина каже, що досі автоматично прораховує шляхи відступу і вивчає міську інфраструктуру так, ніби готується до нової втечі.
«Я запам’ятовую маршрути, де є вода, де ростуть фруктові дерева, як пройти місто пішки, куди йти у випадку блокади чи окупації», – розповідає вона.
Тія зізнається: частина її досі залишається в Донецьку. Вона каже, що навряд чи зможе колись повернутися туди як додому. Але водночас думає про роботу з деокупованими територіями. А на запитання, що зараз для неї означає дім, відповідає коротко:
«Напевно, нічого. Я ніде не почуваюся як вдома. Його нема», – каже Тія.
Євгенія Ігрунова пояснює: у молодому віці досвід окупації часто впливає не лише на відчуття безпеки, а й на формування самої ідентичності.
Водночас, за словами експертки, у молодому віці психіка залишається більш пластичною, тому адаптуватися до нового середовища і пережити травматичний досвід іноді буває легше, ніж людям старшого віку, які вже мали сформоване життя до окупації.
Життя без відчуття майбутнього
До повномасштабного вторгнення життя Олени було нерозривно пов’язане з Маріуполем. Тут вона жила, працювала і була поруч із родиною. Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну, місто швидко опинилося в облозі, а його мешканці – у пастці. Разом із мамою та старшою донькою Олена провела в заблокованому Маріуполі понад два місяці. Виїхати вони змогли лише 10 травня.
В перші ж тижні місто відрізали від інформації, а зв’язок із зовнішнім світом зник. Люди жили без розуміння того, що відбувається за межами міста. Разом з інформацією дуже швидко зник і звичний побут. Життя поступово звузилося до базових потреб: знайти воду, їжу й можливість хоч трохи зігрітися. Уперше в житті Олена відчула, що таке справжній голод.
Після пережитого залишилися нові побутові звички, що раніше здавалися б непотрібними або дивними. Наприклад, тепер у неї вдома завжди є два чайника – електричний і який можна поставити на вогонь. Останній був у нагоді, коли зникла електрика і їжу доводилося готувати на багатті разом із сусідами.
«Я заздрила, що люди кип’ятили воду в чайнику, бо ми – в каструльці», – говорить Олена з посмішкою.
Після виїзду відчуття небезпеки не зникло одразу. Навіть на підконтрольній Україні території через постійні російські атаки Олені ще довго здавалося, що війна просто рухається слідом за нею.
Але найскладнішим виявився не сам переїзд, а втрата відчуття майбутнього. До війни її життя було зрозумілим і стабільним: робота, дім, професійне середовище і відчуття, що попереду все більш-менш передбачувано. У новому житті довелося заново думати не лише про побут, а й про власне місце, роботу і можливість реалізувати себе.
«Я не бачу, куди я йду далі. Я розумію, що скоро буде ще складніше, бо до пенсії чотири роки залишилося», – говорить вона.
Після втрати дому головною опорою для Олени залишилися близькі люди. Саме тому сьогодні поняття дому вона пов’язує насамперед не з місцем, а з родиною.
Євгенія Ігрунова пояснює, що досвід життя в окупації та виживання часто залишається з людьми надовго. Навіть опинившись у безпеці, вони продовжують жити так, ніби будь-якої миті можуть знову втратити все.
«Після життя в дефіциті людина ще довго продовжує економити ресурс – їжу, тепло, воду, сили. Психіка звикає жити в режимі: “треба пережити сьогодні”. Але є велика різниця між тим, щоб жити сьогоднішнім днем і радіти життю, та тим, щоб просто намагатися витримати ще один день. Для відновлення нам потрібне базове відчуття безпеки, а також плани і цілі, які дають сили рухатися далі», — каже експертка.
Свобода, до якої треба звикнути
Юлії, доньці Олени, було 32 роки, коли вона разом із мамою пережила облогу Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона жила окремо. Але після початку бойових дій родина вирішила зібратися в одній квартирі – так було легше.
Юлія згадує, що після пережитого у неї, як і в її мами, з’явилися нові звички, що залишилися навіть після виїзду.
До повномасштабної війни Юлія майже не їла хліба. Тепер запах свіжої випічки миттєво повертає її в Маріуполь весни 2022 року.
«Перший хліб ми побачили десь наприкінці березня. Ми просто прийшли додому і з’їли цілу буханку з маслом та сіллю», – згадує вона.
Змінилося й ставлення до їжі загалом – тепер їй важко викидати навіть зіпсовані продукти. Каже, що всередині постійно залишається відчуття, що їжа в домі завжди має бути про запас.
«Коли навіть якась їжа псується і її треба викинути, для мене це дуже важко. Хочеться, щоб воно було. Бо тоді ти не знав, коли наступного разу поїси», – пояснює вона.
Найбільшим полегшенням стала можливість знову говорити так, як хочеться, без страху і постійного самоконтролю. До 2022 року Юлія активно використовувала українську мову. На блокпостах під час виїзду з Маріуполя вона подумки перекладала українські терміни російською, щоб випадково не видати себе.
«Я стояла і думала, як буде російською слово “витяг”, щоб не сказати українською і не встряти», – згадує Юлія.
Після виїзду з Маріуполя більшість її колег також опинилися в різних містах України. Вони продовжили працювати разом дистанційно, зберігши команду, яка існувала ще до повномасштабного вторгнення.
Хоча вона розуміє, що могла б знайти іншу роботу і заробляти більше, наважитися на зміни поки не виходить.
«Я бачу, що люди потроху переходять на інші роботи, а я не можу вирішити, що і як змінити у своєму житті», – говорить вона.
Жінка пояснює це не лише страхом нового, а й прив’язаністю до колективу, який за роки став для неї другою сім’єю і одним із небагатьох зв’язків із довоєнним життям.
«Мабуть, це якась ниточка додому, яка залишилася», — каже Юлія.
Євгенія Ігрунова пояснює: після життя в окупації люди часто ще довго залишаються у стані внутрішньої несвободи. За її словами, під час тривалого виживання психіка звикає не обирати, а пристосовуватися.
За словами експертки, у таких станах люди часто несвідомо тримаються за знайомі місця, людей або роботу – не тому, що це найкращий варіант, а тому, що психіці потрібне хоча б якесь відчуття стабільності й приналежності.
«І коли потрапляємо в середовище, де нам кажуть: “Тепер ти можеш обирати”, – це теж стає колапсом», – говорить Євгенія.
Як не застрягнути в пережитому
Івану було 38 років, коли він виїхав з окупації. До повномасштабного вторгнення він жив із родиною у Харкові. Коли почалися інтенсивні обстріли, вони вирішили поїхати до рідного міста Івана на Харківщині. Там родину й застала окупація.
Іван каже, що не міг просто сидіти вдома. Він возив продукти й воду, переважно літнім людям, які не могли виїхати самі, а також займався евакуацією.
Наприкінці березня 2022 року, коли Іван вивозив людей з окупованого Ізюма, російські військові взяли його в полон.
«Мені замотали голову простирадлом, скотчем стягнули руки й ноги і кинули в броньовик. Але я добре знав Балаклію, тому по поворотах зрозумів, куди мене везуть», – згадує чоловік.
Окупанти були переконані, що перед ним український кулеметник, нібито це “видавали” пальці рук. У нього забрали телефон, документи, ремінь, вирізали шнурки з кросівок і спустили у підвал. Там уже сиділо ще семеро людей.
«Було холодно. На вісьмох людей – пів буханки хліба і дволітрова пляшка води», — розповідає Іван.
Наступного дня його відвели на допит – перевіряли телефон, розпитували про знайомих військових і родичів.
«А потім побачили, що я займаюся евакуацією, і сказали: “Їдь звідси”», – розповідає чоловік.
Після цього Іван разом із родиною одразу виїхав з окупації. З усіх речей він взяв лише предмети першої необхідності та ключі від батьківського дому.
Чоловік майже одразу повернувся до допомоги іншим. Він возив гуманітарні вантажі, підтримував військових, їздив на Донеччину.
«Тоді під Бахмутом вже йшов бій. Ми машини хлопцям робили, продукти возили», — згадує Іван.
Про пережите він говорить без негативних емоцій. Каже, що навчився не «застрягати» у цих спогадах.
«Коли тебе постійно можуть покласти лицем в асфальт або наставити автомат у лоб — починаєш більше цінувати життя. Вижив – і слава Богу», – каже чоловік.
Зараз Іван з родиною живе на Харківщині, відкрив власний пивний бар й виховує двох синів. Каже, що найбільше тримають саме діти, робота і постійний рух.
«У мене двоє синів. Одному 13, іншому – чотири з половиною. Робота, тренування, звичайне життя – це і допомагає», – говорить Іван.
Іноді його все ж «накриває». Тоді він телефонує друзям або куму.
«Буває, треба з кимось зустрітися, згадати, поговорити, трохи випити. Ми ж усі люди», – каже Іван, посміхаючись.
Чи переросте пережитий досвід у важку травму, залежить не лише від самих подій, а й від того, чи вдається людині повернути собі відчуття контролю над життям, пояснює Євгенія Ігрунова.
Підтримка родини, відчуття потрібності, робота і можливість ухвалювати власні рішення часто допомагають людям не застрягати у пережитому досвіді й поступово повертатися від виживання до життя.
«Психотерапія є дієвим способом подолати страхи, тривоги і екологічно для себе пережити травмуючі події. Варто не соромитися звертатися до спеціаліста», — наголошує експертка.
За її словами, все, що нам потрібно у цьому житті: бути у ньому живим. Для цього, окрім фізичної присутності, нам необхідна опора, радість, соціальні контакти, самореалізація. Це все про любов. До себе і до світу. А там, де є свобода – весь світ наш. Тому і наш вибір, що ми зробимо з цим світом і з собою у ньому.
