Народився націоналістом: як протезист зі Львова намагався втекти від долі
Владислав зрозумів, хто є ворогом ще у дитинстві. Коли почалося повномасштабне вторгнення, батько наказав доглядати господарство і пішов на фронт. Хлопець натомість думав займатися перевезенням полеглих захисників, але врешті почав допомагати живим. Як він шукав себе у війні, і війну – у собі, розповідає Frontliner.
Владислав Сіховський шукав вдалий ракурс і махав телефоном навсібіч. Батько Андрій, який нині служить в Збройних Силах України, попросив сфотографувати його біля меморіальної дошки в селі Корчівка: «Слава героям сотні «Вікторія», які загинули за волю України 14.1.45 у нерівному бою з НКВД». Трохи нижче були викарбувані прізвища учасників тих подій.
– Сіховського видно? – перепитав тато. – Гарно фотографуй, щоби я потім побратимам показав.
Дістатися Корчівки в Стрийському районі важко – туди вже практично немає до кого їздити. Утім, якщо Владислав з татом опиняються неподалік, обовʼязково зазирають вшанувати прадідуся Івана.
Хлопець знає про нього небагато – усе, що встиг переповісти дідусь: Іван служив в УПА, з побратимами потрапив у засідку, після чого енкаведисти закатували їх і розіпʼяли на хресті в сусідньому селі Журавно. Тіло висіло 2-3 дні, потім його скинули в тендітний, тихий Дністер.
Синку,
найгірший люд – то москаль,
Навряд чи Владислав тоді розумів ці слова, він просто слухав історії, що вкорінювались у підсвідомість. Хлопець природно зацікавився історією й наступного у родині покоління – свого батька Андрія.
Він розпитував його про миротворчу місію в колишній Югославії у 1992 році. Але хлопця захоплювали не військові подробиці – тато тоді лише охороняв кордон Хорватії із Сербією і не брав участі в активних бойових діях.
Понад усе хлопець прагнув дізнатися, як це – підписати контракт у 19 років і потрапити за кордон. І хоч їхня родина жила усього за 60 кілометрів від Польщі та Білорусі, у селищі поблизу Ковеля, далекі країни залишалися для Владислава недосяжними.
Чи можна народитися націоналістом?
Хлопець зростав серед націоналістів. Він постійно плентався за татом, який був членом Ковельської районної організації партії «Свобода».
У 2011 році партія святкувала 20-ту річницю. Андрій збирався з однопартійцями до Києва на урочистості, і подумав: «А чом би не взяти малого? Столицю побачить». Владислав погодився, бо в таких подорожах тато купляв чіпси, які мама суворо забороняла.
Близько третьої ночі в Луцьку великий автобус зупинила міліція – партійці змушено пересіли в окремі легкові автомобілі. «Президентом був Янукович, і націоналістів легенько щемили», – тепер розуміє Владислав. Але тоді він нічого не розумів і крізь сон лише думав про чіпси.
Підлітком хлопець доєднався до патріотичного товариства «Сокіл». Владислав з татом частенько навідувались в село Вовчак – колись там розташовувалась одна з перших повстанських баз УПА, а тепер – база патріотичного виховання та вишколу.
Владислав вперше почув гасло «Слава Україні» поза домом, коли почалась Революція Гідності.
– Для мене це було щось таке близьке. Я думав, як класно, що всі ці люди – однодумці, – згадує Владислав.
Цього разу батько не узяв сина до Києва. «Ні, ми їдемо працювати», – сухо відмовив Андрій і гримнув дверима. За кілька днів чоловік тягнув за мотузку якусь частину памʼятника Леніна і надіслав родині світлину з результатом роботи. Потім батько Андрій брав участь в протестах на Банковій. Беркут поламав йому кілька ребер. Владислав теж хотів бути корисним, але для нього роботи в Києві не було, тому він спостерігав за революцією вдома по телевізору.
Щосуботи ходив на розтин
Після закінчення 11 класу він обрав медицину – його мотивація ґрунтувалася на філософії стоїцизму: «Я багато вчинків у житті робив за принципом: заканає чи ні» – чи пофігізму. Насправді Владислав тямив у біології й пройшов на бюджет до Дніпровського державного медичного університету.
Хлопець нервувався, що потерпатиме від русифікації в Дніпрі, але дарма. Щоранку в гуртожитку його сусід по кімнаті Павло, з чудовим прізвищем Луганський, вмикав о 9-й ранку гімн України – так вони й потоваришували. Владислав розповідав Луганському про Волинь, а той – про рідне Добропілля на Донеччині.
Нові друзі, стосунки з дівчатами, вечірки в гуртожитку – тривала ейфорія першокурсника. Були сили мріяти, бажати і планувати. Хлопець хотів стати патологоанатомом, бо мертвому важко зробити ще гірше. Проте вчорашнім школярам патанатомію не викладали, тож він потоваришував зі старшокурсниками і щосуботи ходив на розтин.
Владислав не розраховував на квіткові аромати, але такого ядучого запаху не очікував. З хлопцями вигадали хитринку: намазували під носом бальзамом «Зірочка», надягали маски і йшли в морг.
За кілька місяців Владислав зрозумів: не бути йому патологоанатомом. «Нудно – щоразу одне й те саме. І подивишся на тих патологоанатомів, а вони всі якісь мрачні», – каже хлопець.
Наприкінці першого курсу хлопець пішов влаштовуватись санітаром. Владислав мав тунелі у вухах і татуювання від голови до ніг.
– А скільки тобі років?
– Вісімнадцять.
– Ні, братан, давай іди ще вчися, – переказує діалог Владислав.
Бажання лишатися в медицині повільно згасало: у лікарнях, куди вони з групою ходили на практику, хотілося померти від жаху, а зарплати були далекими від омріяних тисяч. Дехто з друзів уже закінчив навчання і купив першу машину на польських номерах, а він лише підпрацьовував баристою.
Владислав не склав комплексний екзамен з анатомії та гістології, після чого його відрахували. «Замахався бути далеко від хати», – сказав і повернувся на Волинь. Там вступив до Луцького інституту розвитку людини на кафедру фізичної терапії. Він був упевнений, що з медициною покінчено. Відтак домовився з ректором про індивідуальний графік навчання і поїхав на заробітки до Польщі.
З вікенду в Буковелі на полігон
Лютий 2022 року був безсніжним. Хлопець приїхав додому на свята з дівчиною, з якою познайомився у Польщі. Юлія народилася в Білорусі, але в родині Сіховських швидко стала своєю.
Владислав організував вікенд у Буковелі, де навчав Юлю кататися на лижах. А щойно вони повернулися, почалося повномасштабне вторгнення. Хлопець попросив дівчину повернутись до Польщі. Вона швидко виконала прохання, яке здавалося радше наказом. Владислав відвіз маму в шкільний підвал і почав будувати блокпости з татом.
У селі, де живе родина Сіховських, створили добровольче формування, в якому зібралося понад 100 людей. «Ми були як терористи, – жартує хлопець. – Дільничий дозволив їздити з незареєстрованою зброєю, а хтось знайшов форму, в якій грав у страйкбол».
Чоловіки облаштували за селом полігон, де займалися з тренером із тактики, підготували схрони в лісі – на випадок, якщо росіяни зайдуть. Зробили бліндаж на 80 осіб і вишки з хорошим оглядом на трасу. Також прорахували план відступу.
Вже за тиждень Владислав із татом отримали першу зброю: ПМ і РПК. Їхнє добровольче формування територіальної громади офіційно приєднали до 100-ї бригади ТРО. Командування відправило хлопців на кордон із Білоруссю копати окопи, там вони також проходили вишколи та організували склад із 70 автоматами, який по черзі охороняли.
10 березня 2022 року батькові подзвонили з військкомату, і вже за день він був на полігоні в Рівному. Добровольче формування трималося купи до літа: хтось поїхав у зону бойових дій, інші залишилися в селі. Андрій не пустив сина на війну, сказав стежити за господарством. Та хлопець всидіти без діла не міг – йому хотілося робити щось для фронту.
Як знайти себе
Владислав запам’ятав ледь не кожну хвилину першого поховання в селі від початку повномасштабного вторгнення. Вони не були знайомі: хлопець, який загинув, працював далекобійником і рідко з’являвся тут. Водії вишикували величезні вантажівки на майданчику, а попід дорогою зібралися нашорошені сусіди.
Владислав був одним із поховальної команди, яка несла труну. Близько чотирьох кілометрів від будинку до цвинтаря тягли на плечах сусіда в останню путь. Руки пітніли, а ноги зрадиницьки підкошувалися. Раптом на майданчику протяжно загули фури – розпачливо й тужно. «То просто пі**єц, ніби в мене рідний брат помер», – ділиться Владислав.
Можливо, саме після того у нього з’явилося бажання возити полеглих воїнів. Він поговорив із головою районної адміністрації, але той відмовив: «Ти ще зможеш десь ліпше себе проявити».
Якийсь час він ганяв гуманітарку на фронт. Але ця діяльність була всього раз на три місяці – Владиславу було цього замало. Мама знала про бажання сина бути корисним для фронту. Якось вона гортала фейсбук і натрапила на оголошення Першого медичного обʼєднання Львову.
– Не хочеш спробувати? – запитала хлопця.
Владислав саме закінчував магістратуру на кафедрі фізичної терапії в Луцьку. «Прикольно», – подумав він і заповнив заявку.
Пізніше збирався в гори у зимовий похід. Раптом задзвонив телефон – номер невідомий. «Не хочете приїхати на співбесіду?» – запитав голос на тому боці. Владислав подумав: а чому б і ні – все одно через Львів збирався їхати.
На співбесіду в лікарню Святого Пантелеймона прийшов у лижних штанах і куртці. До кабінету зайшов генеральний директор Unbroken Олег Самчук. Владислав довго думав і зрештою згадав, де бачив його обличчя: колись той був головним лікарем в Ковелі.
– Скажи мені, що таке фізична реабілітація? – запитав Самчук.
– Чесно, я не готовий до співбесіди, – вирішив не лукавити хлопець. – Дасте можливість – буду радий, а як ні, то нічого.
Його відправили чекати у вестибюлі. Після трьох годин очікування прийшов директор із реабілітації Максим.
– Ходім, я покажу, що ми будуємо, – сказав він.
Владислав подивився на будівництво й розслабився: «Ще рік будуватимуть», – подумав. Аж тут:
– Все, давай, завтра на роботу.
Знайти своє і заспокоїтись
Зарплати асистента вистачало хіба на оренду житла. У вільні години хлопець таксував, щоб прогодувати себе, вагітну дружину та машину. Він надолужував матеріал, який пропустив в університеті, часто ходив на семінари й тренінги. Найбільше навчався у свого напарника – реабілітолога з 20-річним досвідом.
Одного дня його попросили зайти в приймальню. Владислав гадки не мав, де та знаходиться. Трохи поблукав, але врешті знайшов.
– Як ти, малий? – запитав Олег Самчук. – Не хотів би змінити професію?
– Давайте.
Владислав називає себе “гнучким тіпом”. До того ж, він любив крутити щось у руках – тому пропозиція стати протезистом його потішила: аж очі загорілися. Утім перше завдання було зовсім не пов’язане з протезами. Його попросили знайти 10 нових людей в команду.
– Знайдеш? – запитав гендиректор. – Буде у вас нова бригада.
Він обдзвонив усіх ковельських друзів, когось знайшов у Львові. За 2 дні в лікарню прийшло семеро патлатих пацанів. Новоприбувших відправили навчатись до провідного протезиста Назара Багнюка, що вже працював в Unbroken. Хлопці дізнались базові знання і невдовзі почали навчання в німецькій школі за міжнародною сертифікацією SPO. Через півроку отримали категорію – і офіційно стали протезувальниками.
Владислав працює в Unbroken уже три роки, але досі пам’ятає першого пацієнта, якому зробив протез. Чоловік підійшов і сказав йому: «Чуєш, дядьку, я вперше за пів року посцяв стоячи, дякую». Владислав відчув, як щось тепле розлилося по душі. Він нарешті заземлився, бо опинився там, де й мав би бути.
