Миколаїв. Не можна забути, як серпневе сонце сідає над Південним Бугом

Миколаїв схожий на великогабаритну однокімнатну квартиру, де я залишила все найкраще, що в мені є. Розклала по полицях та закутках, замкнула на ключ і поїхала, щоб колись повернутись. Бо як інакше?

Я переїхала в Миколаїв у 20 років (це був 2015 рік) з Луцька, де навчалась. Мені дуже хотілось потрапити в більше місто, з іншими можливостями, зі швидким ритмом життя та, звісно, людьми, з якими буду на «одній хвилі».

Перше знайомство з містом

Тоді я вийшла з потяга й глянула на залізничний вокзал. Облущена фарба на будівлі, совкова архітектура, пил та спека. Стало страшно. На контрасті з затишним Луцьком, Миколаїв здавався величезною розжареною пательнею, де серед випаленої трави живуть люди, а також собаки з однаково втомленими поглядами.

Тоді я не розуміла, чому в такому великому місті немає хорошого торгового центру, чому тут так багато сміття й закинутих будівель. Куди не подивись, скрізь було щось важке: починаючи від гарячого повітря, від якого боліло в грудях, закінчуючи бронзовими та бетонними наслідками радянської доби.

Ще одним відкриттям стала поведінка людей. Я завжди вважала, що конфліктувати не надто добре, гучно висловлювати емоції – неввічливо, а хамство – це ознака відсутності виховання та освіти. Проте виявилось, що у чомусь я помилялась.

Миколаївці дуже прямолінійні: вони говорять те, що думають, без прикрас. Часом ця риса у поєднанні з емоційністю схожа на агресію, але згодом виявляється, що це не вона. Тоді у Миколаєві відчувалося, що сваритися з кимось у транспорті по дорозі на роботу – звична справа. Покричати на колегу, а через 10 хвилин пити каву та вирішувати разом спільні справи – цілком нормально. Виявилось, що все це частина південного менталітету, запального характеру, але аж ніяк не злостивості.

Нове відкриття Миколаєва під час пандемії

Ритм міста змінився під час пандемії COVID-19. Багато людей стали безробітними. У тому числі й я. Розважальні заклади перейшли в режим роботи за закритими дверима або ж зачинились на невизначений термін. Люди почали більше проводити часу на природі. Ритм міста став більш розміреним. У цей період я взяла до рук камеру.

Моїм «навчальним полігоном» стали вулиці міста. Майже щодня виходила з дому з камерою в руках. Я ніколи не планувала маршрути наперед, а тому вдалося обійти все місто. Саме так я побачила те, що раніше не вдавалося, а саме – сувору красу Миколаєва. Кораблі Каботажного узвозу, крани Чорноморського суднобудівного заводу, які могли підняти вантаж у 900 тонн, підняття Інгульського мосту та горизонтальне розведення Варварівського. Побачила місця, де в часи Другої світової розміщувався німецький концентраційний табір, та дізналась, що Миколаїв набагато древніше місто, ніж заведено вважати.

Випробування війною та згуртованість містян

А потім почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. За кілька днів до цього в акваторію міста заводили військові катери. Ми з чоловіком спостерігали за цим процесом. Я запитала:

Як думаєш,
скоро почнеться?

Він не відповів, бо тривога вже давно висіла в повітрі, але вірити в невідворотне не хотів майже ніхто.

Повномасштабне вторгнення змінило всіх. Страх за життя, страх окупації, страх повної блокади, постійні обстріли, дефіцит продуктів, відсутність води – це те, що принесла Росія. Вулиці спорожніли. Люди боялись покидати дім без нагальної потреби.

Біля мого будинку проходила магістральна дорога, по якій постійно їздила на лінію зіткнення важка техніка. Часто зверху на броні сиділи військові. Ніколи не забуду їхній погляд, той, який називають «погляд на тисячу ярдів». Не забуду і ворожий гвинтокрил, що завис у мене над головою. Так низько, що я могла розгледіти пілота. Точно ніколи не забуду черги за водою, після того, як росіяни зруйнували водогін. Квітень місяць, пронизливий холод, а люди стояли по 3–4 години в черзі, щоб набрати хоч якоїсь води. Так само не забуду і ранок після обстрілів, коли росіяни поцілили в готель за 400 метрів від мого будинку. Я пила каву в кав’ярні, що, на диво, працювала. Поруч із нею проходила одна з центральних вулиць міста. Яскраве сонце заливало майже пусту вулицю. Я подивилась на дорогу й побачила білий бус із написом «200» на лобовому склі. Тоді я усвідомила, що можу вмерти.

Та попри все це люди, які залишилися в місті, стали його щитом. Хтось пішов захищати Миколаїв зі зброєю в руках, а хтось став волонтером. Будь-які прохання від військової адміністрації виконувались одразу ж. Всі згуртувались в один живий організм, який хотів лише одного – врятувати Миколаїв від російської окупації.

Повернення додому після звільнення Херсона

Місто почало повертатись до життя лише після звільнення Херсона. Зменшилась кількість обстрілів, люди, попри страх, їхали додому. Окрім місцевих, додалось багато жителів із числа внутрішньо переміщених осіб з Миколаївської та Херсонської областей. Містяни приймали кожного, хто просив допомоги. Намагались забезпечити всім: від питної води та їжі до безоплатного житла. Допомагали навіть ті, хто не повернулися в місто: передавали кошти й волонтерську допомогу, шукали та підтримували локальний бізнес. Звісно, в найскрутніші часи на поміч приходила вся країна: з різних областей цистернами везли питну воду, передавали очисні споруди, гуманітарну допомогу, необхідні військовим речі. Миколаїв став щитом півдня, містом, яке вистояло.

Наприкінці квітня 2022 року ми з чоловіком переїхали в Кропивницький. Це рішення далося нам обом важко. На той момент ми вже три місяці, як залишилися без роботи, фінансова подушка танула на очах, а перспектив знайти нову годі було очікувати. У Миколаєві залишилися моя мама та бабуся з важкою формою хвороби Паркінсона. 

Кропивницький став ідеальним варіантом для переїзду, оскільки він розташований неподалік Миколаєва, а відносно спокійна безпекова ситуація дозволяла працювати. Тут ми живемо й сьогодні, проте в Миколаїв я постійно їжджу всі ці роки.

Приїхавши в місто у вересні 2025 року я хотіла плакати від щастя. Бо мій дім – це не там, де тебе цілують в обидві щоки. Мій дім – це стіни зі старим килимом, які пам’ятають, як ти подорослішала. І Миколаїв, у широкому сенсі, саме такий. Відчуваю якусь теплоту до кожного будинку, і не важливо, наскільки він занедбаний. Він є, на тому ж місці, що й 10 років тому, його не зруйновано обстрілом.

Вулиці Миколаєва хоч і перекопані (бо комунікації не витримали солоної води, і їх масово замінюють), але повні людей. Усміхнені діти з бантиками та у вишиванках йдуть до школи, на «сірій площі» люди відпочивають неподалік фонтанів, а на пляжах повно людей, що прийшли зустріти захід сонця. Ось той червоний, від якого спокійно на душі.

Таким теплим та відкритим до всього нового Миколаїв не був навіть у часи до повномасштабного вторгнення. Відчувається розуміння в кожному погляді. Якась мовчазна солідарність та сила. Люди в цьому місті такі різні, однак живуть як єдиний організм, який зранку виходить на акції на підтримку військовополонених, в обід працює, а ввечері йде слухати джаз біля води. Здається, що всі проблеми реально вирішити, бо в ньому живуть працьовиті й вільні люди, які тримають український південь.

Миколаїв став рідним для багатьох. І я серед тих, хто має ключі від дому на березі Південного Бугу, де зберігається все найкраще, що в мені є.

 

Авторка: Олександра Рахімова

***

У цьому блозі репортери Frontliner діляться спостереженнями та думками про те, як повномасштабна війна змінила їхні рідні міста. Блог – це персональні рефлексії і особистий досвід, що може не співпадати з баченням редакції та читачів.

Читайте також — Покровськ став першим містом, яке почали вбивати на моїх очах