Костянтинівка б’ється за життя: місто за крок від війни

«Значить так, ти дивишся небо прямо і праворуч», – інструктує Макс, водій та представник прес служби 93 ОМБр «Холодний Яр». Решті хлопців у авто дістаються інші напрямки. Далі дорога в Костянтинівку. 

Від інструктажу стає не по собі. Не від страху загинути, а від страху пропустити загрозу і підставити групу. У випадку, якщо таки з’явиться FPV, треба розбігатися врізнобіч і ховатися в кущі – гілки будуть природною перешкодою для легкого дрона. Перешкодою стають і сітки, з яких де-не-де над дорогою зводять «тунелі». Подорожні повністю «запаковані» – в бронежилетах та касках. У хлопців напоготові стволи. Раптом на обгін йде пікап з такими ж  «запакованими» та озброєними військовими – вони посміхаються і позують для фото.

Це та війна, котру ми ще не усвідомили.

Тим часом назустріч, тяжко кашляючи, суне стара роздовбана маршрутка, наповнена місцевими, переважно бабусями. Можна було би подумали, що ця сюрреалістична сцена – гарно зрежисований сюжет артхаусного кіно, але ні. Це відбувається тут і зараз. Із нами.

– Ти РЕБ включив? – питає його один із військових.
– Аякже, хіба не чуєш? – відказує той, і робить гучніше музику, з програвача валить реп. 

Костянтинівка за кращих часів була такою собі «точкою пересадки» між фронтом і тилом. До повномасштабного вторгнення сюди можна було приїхати на «Інтерсіті» – на вокзалі зустрічали військові і везли на позиції. За кілька днів відвозили назад. Часто до потягу було кілька годин часу, і можна було вештатись містом. Було помітно як воно розвивається попри війну, а може і завдяки їй. Ось з’явився простір Druzi, де можна було попрацювати з кавою і хорошим інтернетом, погортати книжки та зустріти місцеву активну молодь та іноземних гостей. Ось декомунізований парк «Ювілейний», із російських літер назви якого склали слово «Любов».

Ось руїни склозаводу, перероблені у мистецький простір, де відбувалися фестивалі. Ось комфортні сучасні ресторанчики, готелі, магазини. На вокзалі було повно військових, які повертаються додому, а ще – найсмачніші у світі чебуреки. З’їсти чебурек на вокзалі Констахи – це була данина традиції, must do для всіх журналістів, що висвітлювали війну. Без цього репортаж буде недійсним.

Зараз екскурсія містом більше нагадує відвідини цвинтаря. Сюди долітають КАБи, ствольна артилерія, але найбільша напасть – це дрони. От згоріла заправка – «центр цивілізації». Навіть коли затримуватися уже було небезпечно, тут завжди було людно і завжди можна було зустріти знайомих. Військових на заправці безкоштовно пригощали кавою і хот-догами. Тут зупинялися зняти бронік і перепочити після виїзду з «нуля». Тепер в цьому місці згарище і зона підвищеної небезпеки.

Наступна зупинка – руїни вокзалу з графіті та побита церква. Тут слід бути особливо обережним – сюди часто долітають дрони на оптоволокні. Треба вдивлятися в небо до болю в очах. Ось здалося, що над нами FPV, але летючий об’єкт виявляється птахом. 

Виїзд з міста – дорога на Бахмут. Порожня і оточена горбиками з піском.

– А тут ми рік тому купалися! – говорить Дмитро, один із військових нашого екіпажу.
– За 4-5 км звідси вже підари, – констатує Макс.

Якщо на околицях місто виглядає геть мертвим, то в центрі ще є життя і кава. Доволі людно й на ринку. Продають городину, домашній сир, молоко. 

До повномасштабного вторгнення тут проживало понад 67 тисяч людей. Зараз – одиниці, котрі не можуть чи не хочуть виїжджати. 

«Куди їхати? – зітхає Ліда, працівниця комунальної служби, що разом із напарником перепочиває у парку.»

Люди повертаються, бо поскитаються, гроші потратяться. Два-три місяці, і все.

Завдяки їй та її колегам напів зруйноване місто лишається чистим і доглянутим. У парку висаджені квіти. Хоча сама жінка скептично оглядає свою зону відповідальності і зазначає, що парк виглядає не так як мав би.

Біля руїн чергової багатоповерхівки лунає вибух – вихід арти. Звук раптовий і гучний, змушує здригнутися. Пес, що лежить поряд, не реагує жодним чином. 

Подібні сценарії повільної смерті міста можна було бачити вже не раз. Бахмут, Авдіївка, Нью-Йорк, Торецьк – список можна продовжити. З ризикованими місіями з евакуації людей і тварин. З руїною, відсоток якої у певну мить перевищує відсоток цілих будівель. З піхотою, що тримає місто до останнього, вгризаючись у понівечену землю. Любов до міст схожа на любов до людей. Для всіх причетних до війни – військових, волонтерів, журналістів, активістів – міста Донеччини стали чимсь особистим за роки боїв. Обросли історіями, спогадами, асоціаціями. Кожна нова крапка на Deep State сприймається як втрата когось близького. Попри те, що ворог зосередив всі сили саме на цьому напрямку, хочеться вірити, що Костянтинівка вистоїть. Що колись сюди можна буде повернутися без бронежилета й каски. Що тут знову будуть кава на заправці, чебуреки на вокзалі, випадкові знайомства у просторі DRUZI і фестивалі на промзоні заводу. І звісно ж, люди, які роблять місто живим.

 

Авторка: Олена Максименко

Читайте також Нова окупація: які території України ворог захопив у 2025 році