Життя після втрат: хто дає прихисток самотнім?

У лютому 2022 року Україна не мала системи швидкого розміщення для вимушених переселенців. Уже в червні, за даними ООН, 6,6 мільйона українців втратили житло – переїхали в інші регіони або за кордон. Але найвразливішими були літні люди та люди з інвалідністю. Через обстріли, окупацію й загострення на фронті багато хто залишився без підтримки соцпрацівників. Їхній порятунок залежав від волонтерів і небайдужих людей.

У Харкові нині лише вісім закладів, що можуть розмістити маломобільних людей. Один із них – прихисток «Велика родина». Він уже на межі можливостей і не має фінансування з боку держави. Його засновниця, харків’янка Ольга Клейман, побачила масштаб проблем особисто. Її подруга, яка пересувалась на колісному кріслі й жила на 16-му поверсі, в перші дні вторгнення опинилася без жодної допомоги з боку соцслужб.

«Жоден представник соцзахисту їй не зателефонував з питанням, чи треба допомога, хоча у неї немає ніг. Отже, не телефонували нікому», – пригадує Ольга Клейман. 

Тоді Ольга з командою почали самостійно шукати людей, які могли загинути без сторонньої допомоги. Через сарафанне радіо знаходили тих, хто потребував порятунку. Деколи навіть доводилося відкривати двері інструментами – настільки критичним був стан людей і вони не могли відчинити самостійно. Так почала зароджуватися «Велика родина». 

Притулок для тих, хто не потрібен державі й родині

Прихисток вирішили облаштувати у старому робітничому гуртожитку. Там давно ніхто не жив – лише таргани, сороконіжки та вогкість. Кімнати довелося відмивати власноруч. Першими жителями стали бабусі з прифронтової Харківщини.

«Ті бабусі жили кілька тижнів у підвалі. Коли їх привезли – вони були шоковані, що десь лишилося місце, де є ліжко з білизною й де можна дозволити собі поспати», – пригадує засновниця прихистку. 

Серед перших мешканців прихистку – Тетяна Бекарюк з Вовчанська. Її чоловік загинув, коли в будинок влучила ракета. Тетяна намагалася його відкопати, через це дістала опіки обличчя, рук, втратила волосся. Перше, що вона попросила в прихистку – кімнату без вікон.

Тут живе і Неля Левадна. Попри вік, вона співає, підтанцьовує, нещодавно придбала смартфон і активно обговорює новини України та закордонні. «Зажила, аж сяє», кажуть соцпрацівниці. Проте останніми роками Неля Іванівна пережила найбільше потрясіння та втрату життя – сина Сергія. Тривалий час жінка не знала, що з ним сталося, коли той зник безвісти на фронті. Сама ж у той момент була в захопленому Куп’янську, звідки її після деокупації евакуювали у «Велику родину».

«Сергій у мене АТО пройшов, добровольцем пішов служити, коли почалося вторгнення. Загинув, коли пішов відбивати від росіян Ківшарівку. Тепер в мене життя – у смартфоні: дивлюся, як наші хлопчики, де вони, як фронт рухається. Навіть про Трампа читаю, щоб знати, чого чекати», – розповідає Неля Левадна і додає жартома, що в прихистку просто «живе життя» з новими товаришами. 

Пережите пекло і побут після втрат

Сергій Юковський також провів в окупації пів року. Він не має обох ніг. Втратив їх на роботі, задовго до вторгнення. Після того у побуті допомагав рідний брат, з яким Сергій жив у Малих Проходах.

«Кожної ночі летіло все: ракети, дрони, артилерією обстрілювали. А коли зайшли росіяни – ми з братом коригували вогонь по них. Їхали вулицею (брат мене на тачці віз), а в одному з дворів росіяни техніки наставили. Повернулися додому, кажу: «Дзвони друзям в армії, є інформація». Зателефонували, пояснили детально, що й де стоїть… Не минуло й 10 хвилин, і як прилетить! Все рознесло там, слава Богу», – пригадує чоловік. 

На жаль, життя Сергієвого брата обірвалося через війну. Нині він похований нашвидкоруч – в окупації інакше було неможливо. Тепер у поселенця «Великої родини» є дві мрії – перепоховати брата на кладовищі й аби війна скінчилася. Щоправда, планів на життя «після» не має. 

Одна з найстарших мешканок прихистку – 91-річна Ольга Жадан з Луганщини. У 2022 році, за кілька днів до широкомасштабного вторгнення Росії, вона приїхала в Харків до лікаря на консультацію. Зупинилася в доньки, і коли по місту полетіли перші ракети, навіть прощалася з життям.

«Дочка з онукою в укриття бігали, а я куди? У мене перелом стегна був, я не вставала. Казала, щоб вони бігли, а я тут і помру… А потім стало зовсім погано – вони відвезли мене сюди, а самі поїхали у Вінницю. Там потрапили в аварію, травмувалися. Тепер доньці доглядати мене важко, я тут лишаюсь. Спершу плакала сильно, бо хотілося додому, на Луганщину. А зараз дякую дівчатам, що вони мене тут прийняли», – каже пенсіонерка.

Утримання на межі, але з принципами

У прихистку живе 60 людей, половина з них – лежачі. За ними здійснюють цілодобовий догляд. Мінімум чотири рази на день міняють підгузки, тричі годують з ложки, постійно контролюють тиск. А тим, хто здатен виходити, влаштовують поїздки в парки, зоопарки та недільні служби.

Частина мешканців не мають родин, інші – покинуті рідними. Декого відмовилися доглядати діти, обравши еміграцію чи життя в Росії. Їхній біль найглибший, каже Ольга Клейман.

«Для нас замало того, щоб наші хлопці й дівчата просто їли свіже й дивилися телевізор. Потрібно, аби вони відчували себе так, ніби ми – їхня родина. Бо цей будинок – не для вмирання, а для життя», – наголошує засновниця прихистку.

«Велика родина» не бере грошей із підопічних принципово. Пенсії залишаються у мешканців. Хтось накопичує, хтось здійснює дитячі мрії — наприклад, купує смартфон чи ляльку.

Однак функціонування прихистку потребує щомісяця близько півмільйона гривень – на зарплати, їжу, дозвілля мешканців. Підтримки від міста чи області немає, навіть в оплаті електроенергії відмовили. Третій поверх гуртожитку пустує, щоб його відкрити, потрібні кошти на ремонт і новий персонал.

Життя, не очікування смерті

Принципова позиція «Великої родини» – не брати коштів з мешканців прихистку. Тож коли вони отримують виплати чи пенсії, то намагаються накопичувати. Дехто ж лише зараз реалізовує дитячі мрії. Наприклад, зважується придбати смартфон або дороговартісну ляльку, про яку мріяли ще в дитинстві. 

«Кожен день наші підопічні втрачають якісь вміння. Потроху перетворюються на великих дітей, у яких немає майбутнього. Повертаються в дитинство. Їм у ньому комфортно», – пояснює Ольга Клейман.

Засновниця «Великої родини», додає: у безпорадному стані опинилися десятки тисяч переселенців, які потребують даху над головою та турботи. Однак місць у шелтерах і пансіонатах не вистачає. Тому пенсіонерам доводиться чекати місяцями, поки їхні попередники помруть, аби зайняти ліжко-місце.

Текст: Аліна Євич
Фото: Іван Самойлов

Читайте також — Люди масово виїжджають з Донеччини. Репортаж з транзитного центру в Павлограді