Канадійка в українській армії: «Ми боремося за майбутнє наших дітей»

Ейпріл Хаггет народилася і виросла в Канаді. Там, в маленькому гірському містечку Каслгар, вона прожила все своє життя, виховувала трьох дітей і займалася улюбленою справою – продавала антикваріат. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, новини з-за океану її шокували. Ейпріл не має українського коріння, до 2022 року з Україною її не повʼязувало нічого. Та коли вона побачила фотографії дітей на польсько-українському кордоні, схожих на її власних дітей, не могла залишатися осторонь.

Ейпріл одразу стала шукати способів допомогти українцям. Почала з малого: бронювала в Україні квартири через «Airbnb», купувала квитки у Миколаївський зоопарк – не для того, щоб туди поїхати, а щоб підтримати місцевий бізнес. Згодом, прагнучи робити більше, почала збирати серед знайомих і сусідів гуманітарну допомогу для українців, провела гаражний розпродаж і зібрала близько 7 тисяч доларів. Тим часом до України почали приїздити волонтери з усього світу, різного віку і статі. Так жінка усвідомила, що підтримати українців можна не лише здалеку, і якщо інші можуть це зробити, може й вона.

Остаточно канадійка вирішила їхати в Україну після звільнення Бучі наприкінці березня 2022 року, коли світ побачив масштаби російських звірств. Жахливі кадри почали переслідувати Ейпріл. Щоночі у снах вона бачила всіяні тілами вулиці, а серед них – руки вбитої жінки з яскраво-червоним манікюром.

Я не думаю, що колись пошкодую про ті кілька років, які провела далеко від своїх дітей, намагаючись захистити їхнє майбутнє.

Наймолодшій дитині Ейпріл було тоді 4,5 роки, найстаршій – 12. Рішення залишити своє звичне життя, родину, роботу та поїхати в охоплену війною країну, на перший погляд, може видатися щонайменше імпульсивним. Утім, саме діти стали для канадійки головною мотивацією це зробити. Як мати, жінка не могла бездійно дивитися на страждання українських дітей. Водночас Ейпріл прагнула на власному прикладі навчити своїх дітей, що допомагати іншим не лише потрібно, але і можливо.

«Мені дуже пощастило, що мої діти мають привілейоване життя. Але я хочу, щоб вони також розуміли: поза нашим привілеєм ми можемо діяти. І я вважаю, що вчинки говорять набагато голосніше, ніж слова чи розмови про допомогу», – говорить канадійка.

Декілька місяців вона не могла наважитися на поїздку в Україну – зокрема через чоловіка, нині вже колишнього, який був категорично проти. Зрештою він поставив ультиматум: якщо вона поїде, нехай не повертається. Ейпріл довго зважувала, чи не пожалкує про своє рішення залишити родину. Втім, після довгих місяців сумнівів вона усвідомила: шкодуватиме, якщо не поїде.

«Я не думаю, що колись пошкодую про ті кілька років, які провела далеко від своїх дітей, намагаючись захистити їхнє майбутнє. Я зрозуміла, що коли мені буде 65 чи 70, я шкодуватиму про те, що не зробила цього», – стверджує Ейпріл.

У січні 2025 року жінка отримала документи про розлучення. Заради того, щоби бути в Україні, вона пожертвувала не лише шлюбом – вона втратила майже всіх друзів, яких мала в Канаді, погіршилися її стосунки з мамою, яка не цікавиться подіями в Україні. Ейпріл сумує за своїми дітьми та не може стримати сліз, говорячи про них. Востаннє вони бачилися майже два роки тому.

«Моя донька стежить за мною в соцмережах, дивиться мої відео та бачить, чим я займаюся. Вона каже, що дуже мною пишається, і це мене тішить», – каже жінка.

51-ий штат: заяви Трампа про приєднання Канади до США

Ейпріл вірить, що, захищаючи Україну, вона захищає свій дім і майбутнє своїх дітей. Вона уважно слідкує за політичною ситуацією у світі та серйозно сприймає заяви президента США Дональда Трампа про можливе приєднання Канади як 51-го штату. Хоча сьогодні, воєнне вторгнення в її країну видається немислимим, то, за словами канадійки, досвід України довів, що все може вмить змінитися, і навіть у 21-му столітті ніхто не захищений від війни, особливо, коли до влади приходять диктатори.

«Мені здається, що Друга світова війна вже настільки далека від нас, що в Північній Америці ми починаємо вважати себе недоторканими. Але це не так. Все починається з жартів з-за кордону, а трохи згодом стає чимось набагато серйознішим», – говорить Ейпріл.

Вона проводить паралелі між Україною та Канадою. Росіяни роками натякали і прямо заявляли про свої амбіції, але цього не сприймала серйозно ані світова спільнота, ані самі українці. Чи не повторюється зараз те саме в Північній Америці?

«Ми досить велика країна, але з відносно невеликою чисельністю населення – приблизно такою ж, як в Україні. А по інший бік кордону є потужна військова держава, яка починає з жартів, а потім переходить до серйозніших розмов про те, чи не станемо ми частиною їхньої країни», – каже канадійка.

Жінка зізнається: не може позбутися думок про те, що робитиме, якщо її дім опиниться під ударом. Можливо, їй доведеться повернутися і застосувати досвід, який здобула на війні в Україні.

Гуманітарна допомога для жителів Донеччини

Ейпріл вперше виїхала за межі Північної Америки наприкінці 2022 року, коли вирушила до України. Спочатку планувала провести тут лише 20 днів, але змінила своє рішення, коли побувала у Бахмуті. Там, в імпровізованій благодійній їдальні вона готувала супи для літніх людей. Жінка пригадує, як одна з пенсіонерок запитала, звідки вона приїхала. Почувши, що з Канади, та емоційно вигукнула: «Ми любимо Канаду!». Її слова миттєво підхопили ще кільканадцять людей, які стояли в черзі по суп. Вони також повторювали, що люблять Канаду, деякі навіть плакали.

У той момент я зрозуміла, що, перебуваючи в цих місцях, я не просто сама по собі – я представляю всю свою країну. Коли я там, це означає, що Канада з ними, і це дарує людям багато надії.

Жінка пояснює що люди в прифронтових районах часто відрізані від зʼязку зі зовнішнім світом, і єдиним їхнім джерелом інформації є пропаганда на російському радіо. Тож для багатьох зустріч з іноземкою – єдина можливість дізнатися про підтримку інших країн і особисто в цьому переконатися.

Тоді канадійка зрозуміла, що не може залишити Україну. Вона почала ходити по домівках місцевих жителів, роздаючи продуктові пакети. Найбільше потребували допомоги ті, до кого мало хто наважувався їхати. Упродовж наступних двох років Ейпріл доправила тисячі пакунків із їжею жителям найнебезпечніших міст і сіл, зокрема, Бахмута, Оріхова, Зарічного, Сіверська та Куп’янська. Звідти ж евакуювала сотні тварин, ризикуючи заради них власним життям.

Тим часом волонтерка з болем спостерігала, як російська армія просувалася далі, залишаючи лише попіл від міст, які вона так відчайдушно старалася врятувати.

«Я спостерігала, як усі ці міста, усі люди зникають. Щоразу, коли я поверталася, з’являлася нова могила. Усі, кого я погодилася любити й піклуватися про них, або загинули, або зникли безвісти», – з жалем говорить жінка.

Зрештою вона відчула, що рухається по замкненому колу: поверталася в ті самі місця, виконувала ту саму роботу, а потреби лише зростали. Переломним моментом для жінки стала загибель друга в 2024 році. Це глибоко її вразило та змусило переглянути своє життя. Вона усвідомила, що може нескінченно розвозити їжу, воду, рятувати тварин, але війна від цього не зупиниться. Це був безкінечний цикл, з якого вона більше не бачила виходу.

«Ти можеш витратити весь свій час, ресурси та гроші на ці речі, але це триватиме без кінця. І цього ніколи не буде достатньо», – думала тоді волонтерка.

За час волонтерства в Україні Ейпріл збудувала аудиторію в соцмережах, яка підтримує її збори. На потреби українських цивільних і військових їй вдалося зібрати близько 1 мільйона доларів, за які вона купувала зокрема гуманітарку, військове спорядження та автівки. Утім, з кожним місяцем інтерес до війни в Україні згасав, а потік донатів скорочувався. Дивлячись на це, Ейпріл замислилася над тим, як ефективніше використовувати ресурси.

Якщо я хочу коли-небудь знову побачити Сіверськ, Зарічне чи Бахмут як реальні міста, не під російською окупацією, ми маємо зосередити всі наші ресурси на армії.

Це розуміння поступово привело канадійку до рішення долучитися до війська не лише як волонтерка, а як його безпосередня частина.

Доброволиця з Канади у ЗСУ

За освітою Ейпріл – оператор-технолог, але ніколи не працювала за цим фахом. Натомість захопилася антикваріатом і присвятила себе цій справі. Як розповідає, продаючи «брязкальця», вона ніколи не думала, що могла б служити в армії чи стати медиком. Тепер Ейпріл іронізує над своїм минулим захопленням – після побаченого в Україні це здається їй чимось далеким і несуттєвим.

«Я здобула незалежність і стала сильною жінкою, тоді як раніше почувалася слабкою й не мала особливого контролю над своїм життям. Особливо в Північній Америці, мені здається, що ми просто рухаємося за інерцією. Як і більшість людей у світі, ми доглядаємо за дітьми, щодня ходимо на роботу, а наші прагнення залишаються в межах певних рамок», – пригадує Ейпріл.

Рішення стати до лав ЗСУ, за її словами, було природним продовженням шляху, який вона розпочала з перших днів повномасштабної війни. Спочатку – волонтерство, збори, допомога військовим, а згодом – усвідомлення, що може зробити ще більше, ставши частиною армії.

Коли Ейпріл вирішила долучитися до ЗСУ, кілька підрозділів, яким вона допомагала як волонтерка, запропонували місце в своїх лавах. Серед таких був і командир новоствореного батальйону «Алькатрас» 93-ої механізованої бригади «Холодний Яр». Почувши пропозицію, жінка не вагалася. 9 грудня 2024 року Ейпріл підписала контракт і долучилася до медичної служби батальйону.

«Я не знала, що це взагалі можливо. Для мене честь і гордість бути частиною цього батальйону», – каже жінка.

Нині вже військовослужбовиця «Алькатрасу» ставиться до батальйону як до власної дитини, адже була з ним від народження, забезпечуючи його бійців усім необхідним – від транспорту до уніформи та засобів гігієни. Ейпріл визнає: бригада використовує всі можливі ресурси, проте їх часто буває недостатньо. Саме в цьому вона бачить свою місію: не намагатися самотужки змінити хід війни, а заповнювати прогалини там, де це необхідно.

«Коли починаєш усе з нуля, у тебе нічого немає. Багато новоприбулих не мали навіть засобів гігієни та найнеобхіднішого. Для мене було дуже важливо, щоб вони отримали все, що їм потрібно», – каже Ейпріл.

Підписавши контракт, молода жінка отримала жартівливий позивний «Бабця» – можливо, саме за свою турботливість. Її тішить це псевдо, адже змушує бійців посміхнутися.

«Бабця» вчить українську через онлайн-застосунки і вже впевнено командує бійцями під час тренувань з такмеду. Втім, зізнається, доводиться часто використовувати онлайн-перекладачі, бо поки ще канадійка розуміє більше, ніж може сказати.

Тут можна зробити дуже багато, якщо у тебе є дві ноги, серце, що б’ється, і бажання вчитися.

Після закінчення випробувального терміну, що для іноземців становить 2 місяці, Ейпріл отримає військовий квиток, автомат і матиме змогу брати участь в евакуаціях. Нині «Бабця» переймає знання від головного медика батальйону. Під його наглядом створила для систему обліку медичних даних і запровадила регулярне тестування, зокрема на наркотики, ВІЛ, гепатити B і C, а також сифіліс. Як зізнається, її дуже цікавить медицина, можливо, в майбутньому вона продовжить цей шлях.

«Я не впевнена, чи є ще десь у світі місце, де можна досліджувати ці речі без ґрунтовної освіти. Тут можна зробити дуже багато, якщо у тебе є дві ноги, серце, що б’ється, і бажання вчитися. Це відкрило мені очі, тому можливо, що після війни я глибше займуся медициною, якщо буде час на навчання», – розмірковує Ейпріл.

Після закінчення війни канадійка мріє пожити в Черкасах: втекти від жахів, які побачила, побути на самоті, виспатися та відновитися. Вона пригадує слова знайомого військового: зараз немає часу бути розгубленими, треба тримати себе в руках. Ейпріл дослухалася до його слів, але визнає: всі почуття, які закопала, ще буде змушена прожити.

«Ти втрачаєш друзів і маєш лише кілька годин, щоб оплакати їхню втрату. А потім просто мусиш рухатися далі. Але після війни… Думаю, мине багато часу, перш ніж я прийду до тями», – говорить військова.

Я люблю своїх дітей і хочу повернутися додому, але розумію, що зараз я трохи зламана. Знадобиться багато часу, щоб знову відчути себе нормальною людиною.

Ейпріл Хаггет пройшла довгий шлях від комфортного життя в Канаді до однієї з найбоєздатніших армій у світі. Переосмисливши свої цінності, канадійка обрала бути частиною великої боротьби, яка для багатьох на Заході залишається далекою і незрозумілою. Своїм вибором вона нагадує: російська агресія – це виклик не лише для України, а для всього світу.

Текст: Вікторія Калімбет
Фото: Андрій Дубчак

Читати також: Окупація очима підлітка. Два з половиною роки в окупованому Бердянську