Ізюм – рана, що ніяк загоюється: місто, яке хоче жити
На горі Кременець військові збираються подивитися на захід сонця, у кав’ярнях залишають свої шеврони, а на березі Сіверського Дінця люди засмагають під гуркіт машин на мосту. За кілька вулиць звідси стоять розбиті російськими авіабомбами будинки, а земля досі зберігає пам’ять про вбитих під час окупації. Ізюм живе серед слідів війни, які стали частиною його повсякдення. Для журналістки, яка вперше приїхала сюди влітку 2025 року, це місто поступово стало домом. У нарисі для Frontliner репортерка ділиться враженнями від життя у прифронтовому Ізюмі, розповідає про його людей, улюблені місця та події, які назавжди змінили її ставлення до міста.
Для мене Ізюм – наче рана на колінці, яка вже вкрилась кіркою, свербить і лущиться, але посередині досі червона й набрякла.
Перше знайомство з Ізюмом на початку літа 2025 року супроводжувалося майже дитячою цікавістю до життя прифронтового міста. Їдальні з радянськими вивісками, написаними яскравими курсивними літерами, розбиті вщент будинки поруч із сучасними кав’ярнями, люди, які засмагають долілиць на піщаному пляжі біля «Гримучого» мосту через Сіверський Донець. Міст назвали «Гримучим» через гучний гуркіт машин, що ним проїжджають. Перше побачення з Ізюмом згадується окремими клаптиками. І серед цих спогадів знову постає запитання: «Чому люди продовжують тут жити, ніби нічого не відбувається?»
Особливо гостро цей контраст відчувається, коли згадуєш повідомлення медіа про окупацію Ізюма й масові поховання, а потім бачиш сірі околиці та людей у живих, напівживих і навіть мертвих будиночках, де нині мешкають військові.
Там, де гуркоче міст і видно все місто, як на долоні
Для багатьох військових, з якими довелося познайомитися, Ізюм став улюбленим містом. Після гучних індустріальних прифронтових міст із сірими панельними будинками він сприймається як оазис, де серед зелені подекуди трапляються гільзи та боєприпаси. Тут напрочуд багато зелені й води. Легко уявити, що ти десь далеко від усього: сидиш на березі, дивишся на річку й нікуди не поспішаєш. Є пляж, хоча після важкої зими йому добряче дісталося. Влітку 2025 року, попри все, тут було людно, місцями навіть ніде розміститися. Люди збиралися й під «Гримучим» мостом. Коли їдеш ним, конструкція так гуркоче, що здається, ніби земля ось-ось піде з-під ніг.
Ще одне місце, без якого важко уявити Ізюм, – гора Кременець. Звідси місто видно як на долоні: зелені схили, пагорби, річка. Навколо стільки простору, що хочеться спуститися до води, сісти в байдарку, порибалити або просто провести кілька годин без жодних планів і думок, що вирують у голові.
Вода тут постійно нагадує про себе: то з’являється між деревами, то розливається широкими плавнями, то губиться за очеретом. У цих місцях колись стояла Ізюмська фортеця. Половецьких кам’яних баб, які були частиною історичної пам’яті міста, звідси евакуювали, щоб уберегти від російських окупантів.
На самому Кременці є й інший Ізюм – монументальний. Тут стоїть меморіальний комплекс із бетонними композиціями «Атака», на яких викарбувані позивні полеглих воїнів, назви підрозділів та вірші Василя Стуса.
Сьогодні меморіал здається вже не зовсім співзвучним часові, у якому існує. Написи на бетонних композиціях теж можна сприймати по-різному: як вандалізм і несмак або як природне продовження військової культури, яка залишає свої сліди всюди. Так старий радянський монумент поступово стає місцем, де з’являються свідчення іншої війни.
Патчі на стінах, розмови про бойові виходи й цвяхостояння
Гора Кременець живе не лише історією та пам’ятниками. Сюди часто приїжджають байкери, серед яких чимало військових. Вони можуть годинами говорити про мотоцикли, розглядати чужі машини або просто чекати на захід сонця, розмовляючи про буденні речі.
У такі моменти мимоволі виникає запитання: звідки в цьому місті стільки життя? Можливо, це і є одна з особливостей людської природи – знаходити моменти щастя навіть там, де, здавалося б, для них немає місця. У кав’ярні військовий вішає на стіну свій патч. На сусідній полиці лежать картаті сорочки, які можна придбати за донат медикам. Тут готують і фільтр-каву, яку в місті знайдеш далеко не всюди. Навколо багато молоді: нові моделі кросівок, мерч відомих підрозділів, чотирилапі друзі на різнокольорових повідцях. За одним столом говорять про останній бойовий вихід, а за іншим – про те, скільки хвилин уже вдається простояти на цвяхах. Такі різні люди, які, здається, однаково вперто тримаються за своє життя й майбутнє.
Ізюм – місто різних людей та історій, які перетинаються через війну. Тут і дорослі чоловіки з втомленими, напівприкритими очима та зашкарублими руками, і юні закохані дівчата, які приїжджають до своїх хлопців, і красиві юнаки зі спраглими до життя очима та яскравими усмішками.
Попри ці контрасти, з часом в Ізюмі перестаєш звертати увагу на те, хто в що одягнений, скільки заробляє та які зв’язки має. Здається, усіх тут об’єднує війна. Вона міцно прилипає до тіла, стає його частиною і з часом майже перестає відчуватися. Як біль у спині, на який увечері скаржишся другові, а вранці про нього забуваєш.
Місто, яке поступово стає близьким
Ізюм здавна був місцем зустрічі різних світів. Тут перепліталися епохи й культури, залишаючи свої сліди в історії міста. І попри всі контрасти, саме тут особливо гостро відчувається, що таке дім. Дім – це не абстрактне місце на карті, а конкретні пагорби, знайомі дороги, заклади, де баристи вже знають тебе й твого собаку, сонце над Кременцем. Усе те, що продовжує жити, навіть коли ворог намагається забрати все до останньої нитки.
В Ізюмі дивним чином поєднуються відчуття, які мені досі складно примирити: бажання залишатися тут, дедалі більше звикати до міста й водночас неможливість не помічати нагадувань про пережиту окупацію та наслідки російських обстрілів.
Коли запитують: «Чи не страшно тут жити після того, скільки людей тут убили?», важко дібрати слова. Страх і біль від пережитого містом нікуди не зникають. Та поступово поруч із ними з’являється щось інше – близькість до міста, його людей, історій і повсякденного життя.
Хочеться, щоб Ізюм мав можливість просто жити. Щоб тут і далі дискутували за чашкою кави, іноді сперечалися, зустрічалися після служби, відкривали нові заклади, закохувалися й будували плани.
Саме зараз, коли редагую цей текст, хочу поділитися досвідом, якого нікому не побажаєш. 5 листопада 2026 року в мій будинок влучила керована авіабомба. Раніше я багато про це думала. Я знала, що на Ізюм може чекати така сама доля, як на Слов’янськ і Краматорськ. І ось це сталося – місто почали систематично знищувати керованими авіабомбами та обстрілами з реактивних систем залпового вогню.
Проте людська природа іноді дивує: до останнього сподіваєшся, що це горе тебе омине. Так чи інакше, мене воно не оминуло. У момент прильоту ти не чуєш жодного звуку – лише доля миті, і ти опиняєшся під грудою скла, пилюки та уламків. Вікон, балкона, дверей – їх більше не існує.
Перше, про що ти думаєш, – це твої близькі: чи живі вони, чи поранені. У цей момент тебе взагалі не хвилюють такі речі, як втрачений телефон чи документи. Ти ніби повертаєшся до стану якогось очищення, коли все, крім людського життя, втрачає свою вагу.
Мого будинку більше немає. Але це не найгірше. Коли ми побігли до укриття, я побачила чоловіка із залитим кров’ю обличчям і великим уламком у плечі. Я бачила скривавлену бабусю, якій накладали турнікет на руку. Запах крові, сире приміщення, різні реакції – страх, тихий шок, істерика. І розуміння того, що, на моє переконання, жодна людина не може пережити таке без психологічних наслідків.
Я жива, здорова, намагаюся продовжувати жити, працювати, бо це лише один із циклів життя. Проте залишаються біль і страх, з якими ти опиняєшся віч-на-віч навіть уві сні.