Зібрати себе з уламків памʼяті – воєнний журналіст Іван Любиш-Кірдей відновлюється після поранення

Іван Любиш-Кірдей – український фотограф, телеоператор і, з 2022 року, воєнний кореспондент інформаційної агенції Reuters. Має багаторічний досвід у медіа, співпрацював з українськими та міжнародними виданнями, такими як 1+1, «Настоящее время» (проєкт Радіо Свобода) та німецький телеканал ARD.

У 2013 році Іван висвітлював події Революції Гідності, а згодом – анексію Криму Росією. З початком війни у 2014-му вирушив на Донеччину. У серпні того ж року разом із журналістами Максом Левіним, Георгієм Тихим та Маркіяном Лисейком опинився в Іловайському котлі. Фільм «Кривава війна в Україні – Втеча з Іловайська», знятий Любиш-Кірдеєм, був номінований на звання найкращого телевізійного документального фільму на фестивалі в Монте-Карло, а у 2015-му Іван здобув нагороду Deutscher Kamerapreis за операторську роботу.

Під час повномасштабної російської агресії Іван продовжив працювати на передовій. У серпні 2024 року разом з командою Reuters він документував евакуацію з Покровська – міста, яке на той момент стало найгарячішою точкою фронту та головним напрямком російського наступу. Останній репортаж Івана звідти вийшов 22 серпня 2024 року.

За два дні, 24 серпня, журналісти повернулися після зйомок до готелю «Сапфір» у Краматорську. Вночі російська армія вдарила по ньому високоточною балістичною ракетою «Іскандер-М». Внаслідок атаки загинув радник з безпеки агенції Reuters Райан Еванс, а Івана доправили у лікарню у тяжкому стані з черепно-мозковим пораненням та іншими травмами. Понад місяць журналіст був у комі. Лікарі казали близьким вірити у краще, але готуватися і до найгіршого сценарію.

Втрата памʼяті

Іван опритомнів на початку жовтня 2024 року – про це повідомила його дружина Марія Семенченко у фейсбуці.

«Перше, що він сказав лікарям, – це деякі поради, що саме треба робити з нашими сусідами, самі знаєте ким. Ну, бо українці саме з такими словами й виходять з коми», – написала тоді Марія.

Отже, Іван памʼятав, що в Україні триває війна, і добре розумів, «що таке Росія». Він упізнавав своїх близьких, колег, знайомих, але не міг пригадати спільних моментів із ними. Як написала тоді Марія, Іван міг пам’ятати різні деталі, як-от слова улюблених пісень, а міг забувати, скільки йому років, чи що він одружений.

Майже рік по тому, журналіст продовжує збирати спогади про своє життя зі слів інших людей. Про те, де він був і що бачив, розповідають йому родина, друзі та колеги, проте сам він не може пригадати навіть народження своєї доньки.

«Памʼятаю як в тумані лише те, як мені її принесли та поклали на груди. А що було далі – як ми приїхали додому, які були перші дні – нічого не памʼятаю», – говорить Іван.

Сьогодні навіть Київ, місто в якому журналіст прожив 22 роки, виглядає для нього як нове місце. Майдан Незалежності, де під час Євромайдану бійці «Беркута» розбили його камеру, теж здається незнайомим. 

«Ви були колись за кордоном? Ось у мене таке враження, ніби я в іншій країні», – каже він.

Іван зізнається: жити без спогадів виснажливо, але повертати їх силоміць він не намагається. Реабілітолог нагадує йому не бути до себе надто критичним і дати собі час – памʼять поступово відновиться. Іван це приймає без жалю і, замість того, щоб чіплятися за минуле, щодня працює над відновленням свого тіла.

«Я живу сьогоднішнім і завтрашнім днем. Якщо я сьогодні не буду вкалувати, то завтра мені буде погано. Тому я собі постійно кажу: Ванечка, фігач», – мотивує себе журналіст.

Спогади воєнного кореспондента

Уперше від поранення Іван переглядає свої фотографії в інстаграмі. Переважно – пейзажі та портрети близьких. Утім, пригадати, де і за яких обставин він їх зробив, не може. Раптом зупиняється на фото пірсу на морі – цю світлину він впізнає.

«Це ми зробили в анексованому Криму», – говорить журналіст. 

Втім, вже за мить він помічає підпис під фото: «Одеса, 2018 рік».

Серед фото – будівля харківського Держпрому на головній площі міста, нині теж Іванові незнайома. На запитання, з чим асоціюється Харків, посміхається і відповідає просто, ніби це очевидно: «З Жаданом!». Він і його донька – великі шанувальники гурту «Жадан і Собаки».

Тоді журналіст пригадує ще деталь про прифронтове місто. 

«У Харківській області, пам’ятаю, я знімав Ізюм, де були масові поховання. Я це згадав, коли відчув запах затхлого повітря. Згадав, що там був пісок і ліс, і діставали з піску… Я знімав великі гори трупів. І був один фотограф, який у тому лісі назбирав грибів, – оце ще згадав», – розповідає Іван.

Переглядаючи репортажі, зняті для Reuters, Іван хитає головою – не памʼятає майже нічого. Втім окремі кадри пробуджують спогади.

«Це було в Бахмуті. Ми знімали, як стріляли з міномета, і як танк стріляв із закритої позиції – її ми не знімали, бо туди прилітало», – розповідає журналіст.

Хоча його пам’ять досі фрагментарна, пов’язане з роботою Іван пам’ятає добре. Він чітко називає різні види озброєння, пам’ятає, як будувати кадр і композицію, вміє користуватися камерою та програмою для монтажу Adobe Premiere, а також не забув англійську мову. Свої навички журналіст нині застосовує для допомоги центру «Титанові», в якому проходить реабілітацію: знімає для них фото, монтує відео з тренувань і процедур, подібні до репортажів, що робив для Reuters. 

Реабілітація

Спираючись на тростину, Іван йде до тренажерної зали «Титанових». Він розповідає, що тренується щодня, щоб якомога швидше повернутися до роботи. Щоб мати змогу тримати телевізійну камеру, він старається відновити травмовану руку і постійно стискає в ній еспандер.

Раптом Іван обертається та схиляється ближче, вказуючи пальцем на своє око.

«Бачите, мені нещодавно вставили імплант. Він тимчасовий, але вже добре, бо тепер не буду лякати дітей», – говорить він.

Його 9-річна донька Олександра не лякалася ніколи й сміливо цілує тата в обидві щоки. Разом вони нещодавно виступили на концерті улюбленого гурту «Жадан і Собаки» – це була їхня мрія. Іван грав на баяні, а Олександра співала разом із солістом Сергієм Жаданом. 

Як батько, дівчинка любить музику, грає на баяні й гітарі, а пісні Жадана знає напам’ять. Особливо їй подобається «Тьолка барабанщика», тільки слово плутає – співає про «чолку» (як чубчик).

«Вона ж іще не знає слова «тьолка», тому співає «чолка». Це просто умора», – сміється Іван. 

Він пояснив доньці, що їхній виступ – не просто концерт, а спосіб зібрати гроші для армії. У відповідь вона сказала, що готова співати щодня, аби тільки ці кошти допомагали військовим.

«Ми її не вчимо цьому – вона сама хоче допомагати армії», – говорить Іван.

Музика допомагає Іванові й у реабілітації. Хоча поки що він не може грати так віртуозно, як раніше, гра на баяні сприяє відновленню моторики. Водночас, музикою Іван розважає та підтримує військових, яких також реабілітують у «Титанових». Щодня, о 9-ій ранку, після хвилини мовчання Іван грає для них гімн України.

Повернення на передову

У травні 2025 року Іван Любиш-Кірдей став лауреатом премії імені Георгія Ґонґадзе. Дізнавшись про номінацію, спершу не згадав, що це за премія, тож довелося шукати інформацію в інтернеті. Коли дізнався більше, був вражений тим, що опинився в одному ряду з видатними українськими журналістами.

Іван каже, що ця нагорода додає йому мотивації не здаватися – ані як людині, ані як професіоналу. Хоча він би волів, щоб війна закінчилася ще до його одужання, то поки вона триває – має працювати, щоб показувати світу правду про загарбницьку війну Росії. Журналіст без вагань стверджує: попри небезпеку і ризики, після одужання повернеться на передову.

Текст – Вікторія Калімбет
Фото – Данило Дубчак; архив Іван Любиш-Кірдея

Читайте також — Масовані атаки: хроніка ворожих обстрілів Києва та області