Хода віри чи виклик безпеці: як старі ритуали виживають всупереч реальності війни
Масова хода з Чернівців до Свято-Іоаннівського монастиря показала як релігійна ідентичність може перетворюватися на соціальну інерцію. У серпні 2022 року місцева влада формально заборонила хресні ходи в умовах воєнного стану, але ця норма наштовхнулася на мовне й інформаційне середовище, що роками формувалася навколо промосковських церковних структур. Frontliner розповідає, як поєднання страху змін і відсутності переконливої альтернативної комунікації спонукали тисячі людей, всупереч забороні, рушити майже на 50 кілометрів у ритуальне паломництво.
5 липня 2025 року у межах традиційного хресного ходу кілька тисяч вірян вирушили з Чернівців до Свято-Іоаннівського монастиря в селі Хрещатик (Заставнівський район). Марш тривав один день: близько 50 кілометрів пішки, молитви, співи духовних гімнів і відвідання «цілющого» джерела монастиря. Організатор – УПЦ МП. Подія відбулася всупереч рішенню Ради оборони Чернівецької області від 12 серпня 2022 року, що забороняє хресні ходи в режимі воєнного стану.
Звичка, віра та інформаційна вразливість
Учасники ходи свою мотивацію щодо участі пояснювали по-різному – від щирої релігійності до прагнення зберегти звичний соціальний ритм. Багато хто говорив, що відвідує церкву «з дитинства»; для таких людей участь у ході – елемент стабільності, частина ідентичності. Інша група – ті, хто слухав церковні настанови десятиліттями й дійсно вірить у правильність свого вибору. Окремі учасники показали свою інформаційну вразливість: вони не стежать за новинами, не змінюють світогляду під впливом фактів, бо це вимагало б руйнування внутрішнього комфорту.
Тобто швидке переосмислення для багатьох є надто складним психологічно, віряни гостро відчувають спротив внутрішнім змінам. Знадобляться, можливо, десятиліття, щоб нівелювати наслідки «постачання» релігійної риторики й певних наративів, що роками формувалися зусиллям проросійських інформаційних каналів і церковних практик
Парадокс лояльності
Серед паломників були люди, чиї родичі служать у Збройних силах України. Це не рідкість: релігійна практика і громадянський обов’язок співіснують у тісному, іноді контраверсійному напруженому співвідношенні. Що ще раз підкреслює складність категоризацій – не всі учасники УПЦ МП є «симпатиками ворога», багато хто залишається громадянином України з усіма емоційними й соціальними суперечностями.
У короткій перспективі заборони та адміністративні застереження не спрацювали як інструмент трансформації світогляду. Відповідь має бути комплексною: замість простого осуду потрібна системна робота – місцеві комунікації, освітні ініціативи, альтернативні інформаційні наративи, що пояснюють ризики під час воєнного стану та знижують привабливість ритуалів, що суперечать заходам безпеки. Агресивні санкції проти віруючих радикальних змін не принесли. Натомість послідовна, терпляча робота з локальними спільнотами, яка визнає їхні добрі наміри, має більше шансів на поступову трансформацію.
Хресна хода на Буковині – не лише релігійна подія. Це індикатор глибших соціальних процесів: як культурна інерція, інформаційне середовище й брак довіри до новітніх реалій утримують людей у старих практиках. Критика тут потрібна, але вона має бути спрямована не на покарання, а на розбудову мовлення, яке дозволить людям без стресу переглянути свої переконання та водночас зберегти громадянську ідентичність.
Читайте також — Гідне поховання полеглих військових: труднощі для родичів, нестача місць та протести
