«Я дітей в російську школу не здам»: як родини з окупованої Херсонщини тікали з-під контролю Росії
Родинам з лівобережжя Херсонщини вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію після чотирьох років в російській окупації. Обшуки в дитячих шафах, примусова мілітаризація шкіл, погрози відібрати дітей та «подарунки» у вигляді бойових гранат. Про це розповідають люди, які пережили російську окупацію та стали свідками воєнних злочинів країни-агресора. Їхні історії – у матеріалі репортерів Frontliner.
Тетяна разом із чоловіком та двома доньками чотири роки прожила в окупації на лівобережжі Херсонщини. Вони мешкали в невеликому селі біля Дніпра – їхній город виходив прямо до річки. Та після приходу російських військових це місце перестало бути безпечним – ті повідомили, що будуть мінувати берег.
У селі почала зʼявлятися російська техніка, а згодом почалися регулярні обшуки. Військові заходили до будинків зі зброєю та перевіряли все, що бачили: відкривали шафи, заглядали в піч, перевертали речі.
«Коли вони відкривають твій шкафчик з нижньою білизною і починають лазити там руками – це дуже страшно», – розповідає Тетяна.
Найбільше жінка боялася за дітей. Донькам зараз 11 і 13 років, і весь період окупації вони провели в постійному страху. Тетяна майже не відпускала їх самих із дому. Особливо хвилювалася за старшу:
«Російські військові звертали особливу увагу на дівчат-підлітків. Вони жили у будинку навпроти, дивилися на них через паркан, і це викликало сильну тривогу. Я боялася, що дитину можуть зґвалтувати».
Тетяна розповідає, що діти навчалися онлайн в українській школі всі роки окупації. Це було непросто: заняття проходили тихо, у навушниках, щоб ніхто не почув.
Поїздки між селами теж були ризикованими. Щоб навідувати родичів, потрібно було проходити блокпости, де їх постійно перевіряли.
«Нас зупиняли і казали: у вас українські паспорти, ми вас пропускати не будемо, робіть російські», – розповідає Тетяна.
Її чоловіка неодноразово допитували, адже підозрювали у зв’язках із ЗСУ. Одного разу ситуація стала особливо небезпечною.
«Росіянин був у неадекватному стані, почав чіплятися. Потім бере автомат, передьоргує затвор, дістає пулю і каже: «Держи, це тобі подаруночок буде». Потім відкриваємо багажник, а він дістає гранату і кладе: «Теж подарунок». Ми кажемо – у нас діти, нам не треба», – згадує Тетяна.
Окрім цього, у селі було небезпечно навіть просто перебувати на вулиці. Військові їздили машинами на великій швидкості, іноді в нетверезому стані.
«Були випадки, що вони збивали людей», – каже вона. Через це родина намагалася зайвий раз не виходити з дому.
Остаточно рішення виїжджати Тетяна прийняла у січні 2026-го року – після того, як почався прямий тиск через дітей. Її викликали і сказали, що доньки повинні піти до російської школи. Інакше можуть забрати дітей і відправити в інтернат. Для Тетяни це стало останньою краплею.
«Я прийшла додому і сказала: все, ми збираємось і виїжджаємо. Я дітей в російську школу не здам», – каже вона.
«18 років? Йди воюй»
Відчуття постійного страху стало нормою і для Вікторії та її родини. Вони жили у селі Приморське, що на Херсонщині і довго намагалися триматися за свій дім. Але з кожним місяцем перебування там ставало нестерпнішим. Найбільший страх був за дітей, особливо за старшого сина Олега. Коли йому виповнилося 18 років, він пішов у російський військкомат із довідкою, що ще вчиться в 11 класі, але там почув:
«18 років? Скільки можна вчитись, йди воюй!».
Тоді Олег вступив до університету, щоб отримати відстрочку. Але був змушений асимілюватися з російськими правилами та ідеями. Треба було махати російським прапором на заходах і брати участь у пропагандистських поїздках до Москви, щоби до нього ставилися «нормально» і дозволяли продовжувати навчання. Навіть заохочення мало свою ціну: за участь у таких заходах студентам обіцяли закривати заліки. Але гарантії, що навчання врятує його від армії, не було. Вова бачив, як студентів забирають прямо під час пар. У військкоматі йому визначили категорію з А1 – це придатність до служби у всіх видах військ, хоча він має хвору спину, проблеми з м’язами і пласкостопість 3 ступеню. Страх супроводжував постійно, адже за новим російським законодавством відстрочка могла не спрацювати, і він би опинився в окопах на війні з Україною.
У школі ситуація була не менш важкою, каже Вікторія. Вона згадує, як з перших днів окупації туди зайшли російські військові й одразу заявили, що тепер усе інакше і свої думки та погляди краще тримати при собі. Про це їй розповідав середній син Андрій (імʼя змінено з міркувань безпеки – ред.).
«Коли змушували з прапорами стрибати, кричати «Росія – наш дім» і «Путін – наш батько» – він намагався оминати, як міг, усі ці заходи. А на уроці географії вчитель вмикав відео про те, як «Україна бомбила Донбас», – каже Вікторія.
Крім того, ввели проросійські предмети. Зі слів сина Вікторія дізналася, що на уроці «семьеведения» дітям розповідали, що школярки в майбутньому мають народжувати багато дітей, а хлопці – йти на фронт.
Навіть дитсадок не був безпечним. Батьків на територію не пускали – дозволяли лише передавати дитину на вході під наглядом охорони. Що відбувається всередині, батьки не знали. Проте вимагали кошти на реалізацію пропагандистських заходів, каже Вікторія. Її змусили здати гроші на костюми, але замість звичайних дитячих нарядів адміністрація садочка закупила для дітей радянську військову форму.
«В цій формі вони фотографували усіх, влаштовували пафос для прославлення армії. А потім на світлинах всі діти з порожніми очима», – згадує матір.
Проте вдіяти з цим Вікторія нічого не могла. Одного разу донька прийшла додому і сказала, що якщо мама буде її сварити, то «викличуть поліцію і посадять її у клітку». Після цього жінка перестала водити доньку в садок.
Паралельно почалася масова мобілізація. Усі чоловіки у селі Приморське отримали повістки і погрози штрафами у 30 тисяч рублів. Тоді родина вирішила виїжджати. Це рішення було вимушеним і терміновим, бо залишатися означало ризикувати життям і майбутнім дітей.
Зараз родина у безпеці, але пережите досі дається взнаки. Вікторія каже, що найбільше чекає моменту, коли її маленька донька зможе спокійно рости і вперше вільно без страху заговорити українською мовою.
Спроби заробити на життя в окупації
Анатолій Красков, житель Таврійська в Херсонської області, не одразу зрозумів, що його життя змінилося. У перші дні повномасштабного вторгнення він продовжував працювати. Над головою літали гелікоптери, але він ішов на роботу, бо треба було годувати дітей – старшу доньку Марію та маленького Михайла.
Паралельно Анатолій допомагав літнім сусідам, які залишилися самі. Носив їм продукти з ринку – по кілька кілограмів у рюкзаку і ще в пакетах у руках, пішки по кілька кілометрів. Каже, що просто не міг інакше, бо знав цих людей і розумів, що їм нікому допомогти.
Згодом стало важче – і з продуктами, і з грошима. Прийшла окупаційна влада. Коли почали з’являтися варіанти заробітку, він брався за будь-яку роботу, але принципово відмовлявся працювати на окупаційну владу, хоча йому не раз це пропонували.
«У мене вибору не було, мені треба було якось заробляти. Мені запропонували працювати покрівельником у Сімферополі, і я поїхав. Я побачив багато страху у людей через те, що вони не можуть нічого сказати. Вони ходять в якійсь формі совєтській, воєнній. Марширують там. Ну, я ніби в Совєтський союз потрапив», – каже Анатолій.
Повернувшись до Таврійська, чоловік помітив, що у місті ввели жорсткіші обмеження: «Обшукували дуже сильно. Могли роздягнути до трусів, перевіряли все – телефони, татуювання», – каже Анатолій.
Одного разу його схопили російські військові й відвезли в поле.
«Мене били майже всю ніч. Питали, де ЗСУ, хто з ними контактує», – згадує він.
Анатолій нічого не сказав, бо дійсно не знав відповідей. Він спеціально обірвав всі зв’язки, бо розумів, що це небезпечно.
Особливо тяжко Анатолію було після смерті його дружини. Діти залишилися без матері, а чоловіку давали лише тимчасову опіку.
«Почали натякати, що можуть забрати дітей. Я розумів: якщо залишуся, можу їх втратити», – каже Анатолій.
Страх за дітей підсилювався тим, що поряд стояли гаубиці, тож уночі діти здригалися від кожного пострілу. Він ухвалив рішення виїжджати і 15 вересня 2025 року рушив до України.
Дорога була важкою: «Дві доби їхали, я не спав. Постійно думав, що нас можуть не пропустити. У мене була пачка заспокійливих – я їх пив усю дорогу».
Тепер сім’я в безпеці. Анатолій каже, що діти потроху відновлюються після пережитого: «Мій син взагалі перестав говорити після смерті матері. А тут почав розмовляти. Машка знову весела – вітається, посміхається. Вони відчувають свободу».
Життя у шелтері
Після всього пережитого ці люди опинилися в одному місці – шелтері благодійної організації Save Ukraine, де зараз живуть родини, які виїхали з окупації. Для них це не просто тимчасове житло, а простір, де вперше за довгий час з’являється відчуття безпеки.
Тут їм допомагають відновити документи, оформлюють фінансову підтримку та надають гуманітарну допомогу. Родини проходять медичні огляди, отримують базове лікування і необхідні речі для життя.
Окремо працюють із психологічним станом. З дітьми займаються психологи, арт-терапевти та інші фахівці, які допомагають їм поступово виходити зі стану страху. Багато з дітей приїжджають замкнутими, наляканими, дехто не можуть говорити. Поступово, через спілкування і заняття, вони знову починають відкриватися і повертатися до життя.
Дорослим допомагають не лише пережити цей період, а й стати на ноги: шукають роботу, допомагають опанувати нові навички, знайти житло. Підтримка не закінчується одразу після евакуації – людей супроводжують і далі, поки вони не зможуть самостійно себе забезпечувати.
У середньому родини залишаються тут від кількох місяців до пів року, але все залежить від їхньої ситуації. Юлія з доньками поки не планує полишати шелтер – каже, що зараз найважливіше відновити психологічний стан.
Володимир, з дитинства хотів стати військовим, тому найближчим часом планує долучитися до служби в українському війську.
А Анатолій вирішив для себе, що після пережитого хоче допомагати іншим:
«Я не хочу сидіти без діла. Хочу возити допомогу, евакуйовувати людей. Плату за це брати не хочу. Моя мрія – просто допомагати людям».
***
Привіт! Це Руслана та Анна, авторки цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
Досвід людей, які живуть на тимчасово окупованих територіях, не можна ігнорувати. Важливо фіксувати воєнні злочини Росії й говорити про них відкрито. Такі історії показують, з чим стикаються люди в окупації – страхом за дітей, погрозами і постійним контролем. Для них спроба виїхати на підконтрольну Україні територію – це не просто рішення, а спосіб врятувати себе і своїх дітей.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
