Фронтовий щоденник Андрія і Альбіни. День 6

День 6

Ми з Андрієм записуємо опитування на вулицях Краматорська щодо їхніх думок про «мирні» перемовини США й Росії, які висловлюють пропозицію передати окуповані території під контроль ворога. Як тільки ми приїхали в центр міста прийшло сповіщення з місцевих каналів: «КАБ курсом на Краматорськ», – і загули сирени.

Говоримо в одному з дворів, де поруч розташована розбита російською ракетою піцерія, з 24- річним Артемом, батьком двох дітей (хлопчик Саша 2,5 років та дівчинка Маша 5 років). Чоловік має онкологічне захворювання, але коли стан здоровʼя дозволяє, працює на СТО.

– Карта України, яка є з 1991 року, такою і має залишатися. Я взагалі не зрозумів, як вони Крим забрали, прийшли повісили свій прапор і все, – каже Артем і всі піднімають голови догори через звук КАБа, який летить над містом. Ми покликали всіх пʼятьох дітей, які гралися в дворі, і побігли під двері підʼїзду. КАБ влучив в іншій частині міста. Діти почали обійматися і згодом побігли гратися далі. Всі, окрім 2-річного сина Артема, він притиснувся до стіни.

– Бахкає, – каже дитина і стоїть ще кілька хвилин, поки тато не вмовляє його йти до інших діток і обіцяє покликати, якщо щось знову летітиме. Хлопчик невпевнено перебігає дорогу, обертається і знову каже:
– Бахкає…

– Дочка в мене, коли меншою була, також дуже боялась, постійно закривала вуха руками, коли чула якийсь шум, – каже Артем.

Ми дочекалися відбою повітряної тривоги і поїхали збиратись на зйомку, яка ввечері має бути на стабпункті прикордонників.
Приїхали і чекаємо на поранених. До стабпункту привезли двох легкопоранених. Ми чекали їх надворі під зоряним небом.

– Андрій, дивись, вчора над нами в посадці була Велика ведмедиця, і зараз вона теж над нами.
– Ми досі в посадці, це все ілюзія, – сміється Андрій.

День 5

– Добрий ранок, – каже сонний голос за нашими з Андрієм спинами у бліндажі . Це прокинувся військовослужбовець 72 бригади «Чорні запорожці», з якими ми сьогодні працюємо на напрямку, де росіяни намагаються прорватись у Дніпропетровську область.

– Добрий ранок! Як вас звати? – питає Андрій.

– Рома.

– А ми тут просто забігли від дрона сховатися, – вирішую продовжити розмову.

– Це нормально, – каже нам Рома, – це наші будні. Ми теж бігаємо кожен раз від дрона, жити ж хочеться.

Весь сьогоднішній день на позиції 2-ї артилерійської батареї ми бігали ще не раз, і не два, і не десять. 10 разів лише прилітали КАБи за кілька кілометрів, а артилерія ворога не втихала ще здосвіта.
Більшість людей, які не бували на фронті, напевно, сприйняли б наш сьогоднішній будній день тут, як окопну романтику. Ми їли пасочку з гарячим чаєм, кожен обирав собі чай з красивої кольорової коробки, грілись під східним сонцем в посадці з молодими ледве позеленілими деревами, посміхались одне одному на фото, спали на одному великому ліжку в бліндажі під обстрілами.

Роман говорить: «От люди кажуть, що у нас, військовослужбовців, тут на позиціях нічого немає, що ми виживаємо. А ми не виживаємо, ми живемо», – і закінчивши думку продовжує пригощати всіх паскою, яку передали його рідні з Київщини.

Нам пощастило попрацювати з гарматою американського зразка на цій позиції, знявши запуск 8 американських снарядів і зафіксувавши роботу цієї дійсно вмотивованої й дружньої батареї з 5 людей. Нам пощастило, окрім стовпів диму після влучань авіабомб, побачити веселку серед весняного цвіту посадки. І ми дуже надіємось, що нам пощастить виїхати звідси по ночі і застати наш автомобіль цілим там, де ми його залишили вночі, дорогою до позиції, коли пересіли в машину військовослужбовців.

Вже після 23-ї години ми виїхали під зорями і освітлювальними мінами росіян. Автомобіль цілий.

День 4

Попри війну на Донбас прийшла весна. Там, де немає вцілілих будинків, розквітли тюльпани. Там, де ворог розстріляв церкви, цвітуть плодові дерева. Там, де простягнуті лінії оборони, пробилась молода трава.

«Війна весною красивіша», – жартує Андрій і вибігає посеред поля з машини, щоб сфотографувати дим від прильотів за Святогірськом. Звісно, війна не красива. Швидше красиві люди, яких можна зустріти туті. Але ані у тривогах, ані у вибухах, ані у розкиданих куполах розбитої церкви краси немає. Не має її навіть в горизонтах Донеччини, де вже видно пошарпані боями посадки зайняті росіянами.

Поки Андрій фотографував, мені зателефонував пресофіцер однієї з бригад на Покровському напрямку: «Ви на завтра готові?» – «Готові». Подивимось тепер, яка війна в артилеристів за 10 кілометрів від ворога. Виїжджати нам о 2 ночі.

День 3

Трохи більше року я ношу з собою на сумці патч «Тиловиків «Азова», який мені подарували за допомогу у зборі «Хамві». Його одразу при знайомстві помітив військовослужбовець з пресслужби «Азова», який сьогодні зранку супроводжує нас до медиків евакуаційного екіпажу. Зазвичай, лише спільнота азовців знає, що означає цей зелений патч, бо його колір символізує вручення патчу людині конкретно учасником спільноти «Тиловиків», придбати такий не можна. «Азовці» таке поважають і це допомагає почати з ними більш довірливе спілкування.

До середини дня, під безкінечні звуки вибухів, ми вели цікаву розмову з медиками про другу ланку евакуації, порівнювали особливості еваків на Торецькому напрямку, де працювали раніше, і тепер на Покровському. Стало важче. Одна з найскладніших евакуацій тривала тиждень. Вдалося врятувати 12 поранених, але була втрачена техніка. З цієї причини взяти нас із собою вони не можуть, бо кожен виїзд важкий і це завеликий ризик.

Попрацювати з «Азовом» на Покровському напрямку мені порадив друг «Чуга», який теж азовець, але зараз воює на Торецькому напрямку. Ми не бачились з ним 4 роки ще зі студентських часів. Обставини склались так, що він мав кілька днів відпочинку в Краматорську і після інтервʼю з евакуаційним екіпажем ми встигли запросити «Чугу» на каву. В нього залишалось 6 годин до повернення на фронт.

Я вже розказувала зранку Андрієві історію про те, що це той самий друг, який вижив після прильоту КАБа по позиції і навіть не отримав поранення. Але тепер він має можливість почути цю історію детальніше від самого азовця:

«Минулого року ми воювали в Тернах. Там була така ситуація, що я думав про те, що можу не вийти звідти, а якщо вийду, обовʼязково одружусь. Одного дня сиділи ми на позиції і прилетів КАБ. Двоє хлопців загинули і один отримав важкі поранення. А я лежав, подумав одразу про те, що мені перебило хребет, і що я більше не побачу дівчину, яка мені подобається. Але лежу і відчуваю як почала терпнути одна рука, думаю, ну одна рука є – це вже добре. Потім почали терпнути по черзі інші кінцівки. Потім побратими відкопали мене з-під завалів бетону, і я просто встав і пішов. Я був неушкоджений, тільки шуміло у вухах. За три дні запропонував зустрічатись дівчині, а за три місяці одружився з нею. І зараз вважаю своїм найбільшим досягненням на війні, що зміг одружитися. А якщо діти ще будуть, то взагалі буде прекрасно», – розповідає за кавою «Чуга» і після нашої зустрічі повертається на позиції під Торецьк.

А наша робота з «Азовом» у цьому відрядженні ще не закінчена, в планах відвідати стабпункт із пораненими і госпіталь, де чергують їхні медики.

День 2

«Освячуються українські журналісти, щоб вони доносили людям правду», – каже нам із Андрієм отець Марʼян десь о 9-й ранку на одному з пунктів управління прикордонників. Він у лавах Луганського прикордонного загону всього 2 місяці, але йому вже випала важлива місія освятити паски і ковбаски підрозділів у районі Дружківки, Костянтинівки, Лиману й Краматорська.

У кожному пункті ми намагались запитати військовослужбовців про «великоднє перемирʼя», а вони казали, що є наказ від командування цього не коментувати. Але дехто таки зізналися, що зранку 5 російських дронів вже прилетіло лише по одній з позицій. Це твердження підкріпили приходи десь далеко по місту. «Перемирʼя» знову лише маніпуляція ворога. Можливо, вони просто обрали стратегію на цей день не запускати КАБи, лише дрони.

Про те, що дрони почали долітати до Костянтинівки, нам розповіли прикордонники перед заїздом у місто. Андрій до цього востаннє там був влітку 2024 року, а я – влітку 2023-го. Наші спогади сходяться на тому, що в Костянтинівці було багато людей, весь тил після виїздів з фронту збирався там, а тепер по місту треба дуже швидко їздити, надовго ніде не зупинятись і бажано зайвий раз не випробовувати удачу. Та з нами все добре, святили паску там двічі. Пишу про це командиру однієї зі спецгруп, з яким там колись познайомилась, трохи залипаю сумним поглядом у вікно, але його перериває військова техніка і Андрій вже простягає мені камеру: «Сфоткай».

«Сфокайте мене», – фраза, яку чули майже на кожному пункті. Цього разу її каже енергійний солдат з позивним «Ангел» і встає по центру групи своїх побратимів, рівненько, ніби робитиме фото на паспорт. «На кого мені дивитись? І чи буде кагор», – цей жарт мав сьогодні статися. Ми бачили «Ангела» недовго, і взагалі не факт, що це його справжній позивний, але після розʼїздів Донеччиною, які тривали 9 годин, ми сидимо на кухні, відбираємо фото і згадуємо його.

– Прикольний хлопець цей «Ангел». Видно, що командир його береже, – каже Андрій.
– Мені здається між ними якийсь духовний звʼязок.
– Як між батьком і сином.
– І цей хлопець явно результативний.
– І в тому особливість його бурхливого характеру, – доповнювнюємо одне одного дивлячись на фото хлопця.
Андрій визирнув у вікно:
– Як думаєш КАБи почнуться в 00:00? «Перемирʼя» ж закінчиться…
– За 10 хвилин побачимо.

00:07 – за вікном почалась канонада далеких вибухів.

День 1

Завтра Великдень і ми з Андрієм зустрінемо його на Донеччині. Я везла цілу ніч у потязі з Хмельницького до Києва пасочку моєї мами, щоб посвятити її з військовослужбовцями. А тепер вона ще весь день їде в машині до Краматорська.

Як наслідок, глазур трохи посипалась. Засипаю ці пошкодження сріблястими кондитерськими драже вже в дорозі, десь за Полтавою. Андрій каже, що вони схожі на металеві кульки, якими начиняють скиди для дронів. Літеру «F» (Frontliner) вирізаю з диневого цуката.

Доробляючи паску, дізнаємось, що завтра освячуємо її з Луганським прикордонним загоном, вони дали дозвіл. Перед тим кілька днів обдзвонювали з десяток бригад, щоб посвятити з ними, але цьогоріч чомусь деякі або не мають капеланів, або уникають скупчення.

Записуємо прикордонникам відео: «Вкладаю в цю паску побажання на сильну енергію, щоб ніхто не зневірювався, хто її спробує».

Автори: Андрій Дубчак та Альбіна Карман

Читати також: Фронтовий щоденник Андрія і Віти