Фотощоденник Олеся Навроцького – повернення контролю над власним тілом після поранення
Я провів лиш на стаціонарному лікуванні 8 місяців, переніс 8 операцій. Це не просто статистика, а ціла відстань між тим, ким я був, і тим, ким я став. За цей час я змінив кілька лікарень у різних містах. Нові стіни, нові коридори, нові лікарняні ліжка. В кожному місці – інші люди, інші голоси, але однаковий запах антисептика і стислий, трохи напружений ритм життя між процедурами.
Десь через пару тижнів після першої операції я попросив друзів принести мені фотоапарат. Він довго стояв на шухлядці, поки я не відчув, що можу знову взяти його до рук. Моєю зоною зйомки став лікарняний коридор у 20 метрів – це була максимальна відстань, яку я міг подолати на милицях. Знімати було важко. Спочатку не фізично, а емоційно. Начебто камера була мостом назад у звичний світ, але я ще не був готовий перетнути його. Потім, коли я все ж почав знімати, відстань між мною і реальністю поступово скорочувалася.
В якийсь момент я зрозумів, що це історія не про поранення, а про шлях до відновлення та надії, про боротьбу з болем і повернення контролю над власним тілом. Вона несе в собі роздуми про крихкість людського тіла та водночас про його неймовірну здатність до адаптації.
Однієї ночі я прокинувся від звуку, який спершу видався частиною сну. Щось низько й потужно гуло просто над лікарнею. Я лежав у палаті під дією знеболювальних, спробував підняти голову, але тіло не слухалось. «Шахед», – пробігло думкою, і разом із цим прийшло розуміння, що я безпорадний. Не можу встати, не можу бігти, не можу навіть швидко повернутися на бік. Просто лежати і чекати. Потім тиша, лише віддалені голоси в коридорі. І ця тиша – гостріша за вибух.
Моя галерея образів населена людьми різних доль – поранені військові та мирні мешканці. Я не перетворюю їх на об’єкти співчуття, а надаю гідність їхньому досвіду через візуальну оповідь, де травма трансформується у сильний наратив подолання.
Мої сусіди по палаті – люди з різними травмами. У когось обгоріло пів тіла, хтось втратив кінцівки, інші страждають від нестерпного болю через пошкоджені п’яти. З часом мені стало важко запам’ятовувати всі імена, бо вони постійно змінювались, але історії кожного я слухав із цікавістю та співпереживанням.
Процес реабілітації схожий на підготовку спортсмена до змагань, але з однією суттєвою відмінністю: якщо спортсмен приходить на тренування за власним бажанням, то пацієнт починає з точки, коли навіть підняти кінцівку – вже досягнення. Відновлення після травми – це марафон, де кожен крок дається зусиллями, а результат вимірюється не метрами, а градусами згину коліна, першими кроками без тростини.
Через 21 місяць після останньої операції я документую свій прогрес – менше 50 градусів згину коліна, перші кроки без опори. Темп відновлення індивідуальний, як і мова візуального вираження цього досвіду.
Фізична реабілітація – довгий шлях. Він вимагає терпіння, наполегливості та часу. Але винагородою стає можливість жити більш повноцінним і вільним життям. Це може здаватися чимось незначним для здорової людини, але коли ти втрачаєш можливість ходити, навіть найменший прогрес сприймається як перемога.
Нещодавно знову згадував лікарню, хоча здається, що все це залишилося десь далеко позаду. Я згадую, як лежав у палатах різних міст: Київ, Львів, Ірпінь, Пуща-Водиця. Кожна лікарня мала ті ж холодні простирадла, те ж відчуття очікування – чи стане краще, чи буде ще одна операція.
І навіть після всього цього – я знімаю. Знімаю сусідів по палаті, їхні шрами, їхні втомлені очі. Знімаю тишу коридорів, де кроки лунають особливо гучно вночі. Знімаю власні руки, що тримають милиці, і власні ноги, що вперто вчаться знову ходити. Це не просто фотографії – це спосіб не втратити себе серед цього всього, спосіб нагадати собі, що я живий.
Автор: Олесь Навроцький
