Дорогу нескореним: шлях до першої перемоги
Після мінно-вибухової травми Назар Скиба втратив ногу. Ампутація змінила його тіло, але не забрала головного – волі рухатися вперед. Надихаючись історіями інших ветеранів, він знайшов можливості для себе в джиу-джитсу і вже на першому турнірі «Дорогу нескореним» довів: перемога починається не на татамі, а з рішення не здаватись. Frontliner розповідає історію 28-річного ветерана Назара Скиби: від поранення до першого турніру з джиу-джитсу.
Історія Назара виходить за межі звичної розповіді про відновлення. Ще під час служби він уважно стежив за ветеранами з ампутаціями, які займались спортом, і розглядав для себе цю можливість як одну з відповідей на невідоме майбутнє. Після поранення внутрішня готовність стала опорою для його повернення до активного життя.
Перед боєм
Він виходить на бій повільно, але впевнено. Зал гуде, тренери перегукуються, поруч розминаються інші ветерани. Долаючи відстань від роздягальні до октагону, він відчуває знайомий спортивний мандраж, той самий стан перед стартом, коли хочеться швидше вийти і просто зробити свою справу, не розплескуючи енергію на зайві думки.
Турнір проходив на початку грудня в Миколаєві, рідному місті Назара, тому він постійно відчував підтримку зала та чув голос тренера, який був поруч увесь час. Але щойно почався поєдинок, усе це зникло.
-
Назар Скиба та Олексій Бобчинець у октагоні, Миколаїв, Україна, 7 грудня 2025 року. Тетяна Крекер / Frontliner
-
Тренер Костянтин Брежнєв, Миколаїв, Україна, 7 грудня 2025 року. Тетяна Крекер / Frontliner
Він згадує, що під час боротьби переставав бачити простір навколо: «коли боровся, то нічого не бачив, наче всі дві-три хвилини боротьби були в темряві». Хвилювання майже не було, натомість внутрішній спокій і чітке розуміння того, що потрібно робити. Перед боєм у голові трималася думка про перемогу і продумана заздалегідь стратегія, до якої Назар постійно повертався.
До війни
До великої війни життя Назара складалося з речей, що здавалися стабільними і звичними. Він працював електромеханіком, грав у регбі в миколаївському клубі «Вітовка», багато подорожував країною і ходив у гори. Спорт був для нього не лише тренуванням чи фізичним навантаженням, а й середовищем, у якому формувалися дружба і відчуття спільності. У команді було багато близьких людей, і саме це ставало додатковою мотивацією ходити на тренування, їздити на змагання і просто бути частиною цього кола.
Після поранення життя не зупиняється,
Історії, які стали орієнтиром
З початком повномасштабної війни в країні дедалі частіше почали з’являтися люди з ампутаціями, і багато з них відкрито розповідали про своє життя, демонструючи, що поранення не означає кінець життя.
«Багато хлопців, які отримали ампутації кінцівок, почали вести свої блоги в Instagram, показуючи, що після поранення життя не зупиняється. Я завжди захоплювався такими хлопцями. Одним із перших, кого я побачив, був «Добряк», Роман Колесник. Він займається боксом, ходить у гори, навіть робить сальто на протезі. Це дивовижно», – розповідає Назар Скиба.
Це викликало повагу і щирий подив, адже раніше Назар ніколи не бачив нічого подібного. Тоді він не думав, що колись це стане частиною його власного життя. Але саме ці приклади створили внутрішній орієнтир і закарбувалися як можливість, що життя після втрати кінцівки може продовжуватися – на випадок, коли опора в буквальному сенсі зникне.
Поранення і евакуація
Назар Скиба долучився до ЗСУ в квітні 2022 року до 21 батальйону спеціального призначення в складі Президентської бригади і служив до 28 грудня 2023-го, моменту, коли отримав поранення на Сіверському напрямку.
Евакуація до стабілізаційного пункту тривала 28 годин,
«Була позиція, яка була засипана протипіхотними мінами. Вона знаходилася на висоті, тому стратегічно її обов’язково потрібно було тримати. Кожного разу, коли група заходила туди, нажаль, хтось натрапляв на ці міни. Так сталося, що я теж наступив на одну з них. Коли почали мене евакуювати до місця, звідки нас могла забрати техніка, ми потрапили під масований ворожий обстріл. На жаль, там поранення отримала майже вся група, один побратим загинув. Ми чекали інших хлопців, які змогли б нас забрати. Уся евакуація до стабілізаційного пункту тривала 28 годин», – згадує Назар.
Після ампутації
Перші думки після звістки про ампутацію стосувалися не власного болю, а того, як правильно сказати про це мамі. Паралельно виникало інше, дуже просте і водночас болюче запитання про те, як зможе тепер ходити в гори.
Перші тижні Назар згадує як найважчий період у своєму житті. Постійний фізичний біль, висока температура і фантомні відчуття змінювалися нескінченним очікуванням знеболювального, щоб бодай ненадовго заснути. Навчання ходьбі на протезі давалося важко і болісно, адже свіжі шви постійно нагадували про себе, нога сильно пітніла, а сходи здавалися майже неприступними:
«Сходинки в перший місяць здаються справжнім Еверестом, – зауважує Назар і продовжує. – Перші дні ти забуваєш, що в тебе немає ноги і можеш встати з ліжка та впасти. Незвично було дивитись на себе в дзеркало. Помітив, що після ампутації ноги в мене стали сильніші руки. Фантомний біль залишився.»
Я досі відчуваю свою стопу, якої немає, залишилась
вібрація саме в тому місці, яким наступив на міну.
Після реабілітації додалася ще одна складність, коли довелося знову виходити в міський простір і відчувати на собі погляди перехожих.
«Ти бачиш, що всі на тебе дивляться, діти показують пальцем. Іноді хочеться провалитися під землю – не хочеться привертати до себе таку увагу. Процес проходження ВЛК та списання заганяє в депресію: паперова бюрократія, відчуття, що деяким лікарям і людям у чергах байдуже до твоєї травми», – розповідає Назар.
Не впасти у відчай допомогли люди, як знайомі, так і ті, з ким він раніше ніколи не перетинався. Підтримка родини і друзів була настільки великою, що інколи Назар навіть втомлювався від постійних відвідин і принесених гостинців.
Приклади інших хлопців з ампутаціями, яких бачив ще до поранення, стали важливою опорою в процесі відновлення.
Джиу-джитсу як новий досвід
Про пара-джиу-джитсу він дізнався ще раніше, спостерігаючи за тренуваннями хлопців у Києві, а коли з’явилася секція для ветеранів у Миколаєві, вирішив спробувати для себе. Перше тренування проходило у звичайній групі, що спершу викликало певний дискомфорт, але команда швидко підлаштувалася, а тренер постійно допомагав і шукав рішення разом з ним.
Тренер Костянтин Брежнєв, який має чорний пояс з бразильського джиу-джитсу, працює без готових методик, адже на сьогодні Назар єдиний у групі хлопець із ампутацією, тому багато технічних рішень знаходяться безпосередньо під час тренувань. Найскладнішою, за словами Назара, залишається робота з ногами, однак кожного разу, завдяки досвіду та увазі тренера, вдається знайти робочу альтернативу.
Джиу-джитсу поступово змінило його ставлення до власного тіла і можливостей. З’явилося відчуття легкості, гнучкості і розуміння того, що навіть без можливості бігати можна серйозно прокачувати витривалість. Це спорт, у якому він може боротися на рівних із суперниками без ампутацій.
Перша перемога
Турнір «Дорогу нескореним», присвячений полеглим воїнам, став для нього особливим, адже участь у ньому сприймав як велику честь.
Коли мені запропонували виступити, я з радістю погодився.
Оскільки я єдиний у Миколаєві, хто займається джиу-джитсу з ампутацією,
можливо, для когось я став мотивацією чи прикладом, щоб прийти
й спробувати себе в цьому спорті,
Під час поєдинку він намагався зберігати спокій і уважно слухати підказки тренера, а в якийсь момент відчув, що суперник почав втомлюватись, чим і скористався, виконавши задушливий прийом. Після перемоги не було гучної ейфорії, лише радість від усвідомлення того, що це перший успіх на змаганнях і що далі потрібно продовжувати працювати над собою.
Не дозволити страху вирішувати
Сьогодні спорт для Назара Скиби є не лише частиною реабілітації, а й способом психологічного розвантаження та вдосконалення власного тіла. Він планує продовжувати виступи, у вільний час ходить у гори на протезі і будує плани на майбутні подорожі.
Страх не зникає. Його просто треба взяти з собою і зробити перший крок,
Після поранення він гостро відчув цінність простих речей, таких як можливість самостійно встати з ліжка, вийти на вулицю або пройтися містом без болю. Поранення забрало частину тіла, але не забрало його як людину, і життя не зупинилося, а лише стало іншим. У цьому житті він усе ще може боротися, розвиватися, надихати інших і бути корисним.
«Не жалійте себе, спробуйте щось нове. Не чекайте моменту, коли зникне страх, він не зникає. Його просто треба взяти з собою і зробити перший крок. Почати спочатку страшно всім, але ампутація не ставить крапку на житті. Так, буде боляче. Буде незручно. Будуть падіння, погляди, сумніви й дні, коли захочеться здатися. Це нормально. Ненормально – дозволити страху вирішувати за вас, ким ви будете далі. І пам’ятайте: ви не зобов’язані доводити щось світу. Ви робите це для себе. А вже по дорозі можете стати мотивацією для інших, навіть не помітивши цього», – резюмує 28-річний ветеран Назар Скиба.
Авторка: Тетяна Крекер
Читайте також — «Нам не потрібні «Рекси» – чому молодь вступає до армії навіть без вигідних контрактів
