Дім із ящиків від набоїв. Як фермер із Харківщини відновлює дім і господарство після окупації

Вулиці села нагадують картину з гри «Сталкер». Ось вервечка руїн, біля яких досі проростають тюльпани, висаджені чиїмись дбайливими руками за кращих часів. Ось обезголовлений пам’ятник невідомому солдату – на своєму шляху російські війська знищують все, навіть власні святині. Поміж цих апокаліптичних картин поодинокі доглянуті подвір’я із молодими побіленими фруктовими деревами виглядають як непорозуміння. Тут живуть ті, хто наважився повернутися і відродити своє життя з руїн.

Родину Князєвих знайти нескладно – на них вкаже будь-який перехожий. «А отам живуть ті, що побудували дім з ящиків» – так говорять про них односельці. Біля невеликого двоповерхового будинку працюють робітники – тривають зварювальні роботи. На ціпку двоє собак – гавкають радісно, а не погрозливо. Над входом сонячна батарея – до того моменту, поки в селі не відновили електроенергію, мешканці будинку живилися від неї. Біля будинку – згорілі автівки і купа горілого залізяччя. А також нова сільськогосподарська техніка.

Господарів наразі троє – батьки Наталія та Анатолій, і їхній син Ігор, автор проєкту цього незвичного будівництва. Гараж, що поки слугує майстернею, виводить на кухню. На плиті парує каструля з чимось запашним. Холодильник «трьохсотий» – прострелений, тож на кухні виконує функцію шафи. Господиня частує чаєм та показує відео з процесу будівництва. Хвалиться, що вже зійшла розсада з помідорами й огірками, а на городі посходили цибуля і часник.

«Крафтове» розмінування

Раз на тиждень до села привозять «гуманітарку» з основних продуктів, та пані Наталя, коли має настрій, пече хліб сама. Телефонний зв’язок тут «ловить» погано і лише на другому поверсі, тому при необхідності поговорити, мешканці та гості піднімаються нагору. Є й інтернет.

Опалюється будинок булерьяном. Тепле повітря піднімається по спеціальних трубах на другий поверх, та прогріває приміщення й там. Господарі кажуть – перезимували благополучно, якщо як слід натопити, буде спекотно. На другому поверсі – ще одна маленька кухня, санвузол та кілька спальних кімнат.

Пані Наталя признається – вечорами боїться вмикати світло, бо єдину на цій ділянці хатку стає здалеку видно. Над хатою постійно літають «Шахеди», а куля у вікні підтверджує, що «прилітає» іноді й від своїх – неподалік полігон, де відточують навички українські військові, тож коли починаються чергові тренування, господарі йдуть з городу в приміщення, побоюючись «шалених куль».

Ігор, батько трьох дітей, живе то в Ізюмі, де облаштувався, поки триває будівництво, то тут, у Довгенькому. Наразі він вдома. Чоловік трохи соромиться камери, мовляв, неголений і «не при параді», та зрештою погоджується усе показати і дати зазнімкувати. Він розпочав будівництво навесні 2023-го, і восени в будинку уже можна було жити. Про повний комфорт не йшлося, однак базові зручності як то гарячий душ уже були. Ігор власноруч бурив свердловини, аби налагодити водопостачання.

Єдина допомога, на яку Ігор просить від держави – це розмінування. Наразі він цього так і не дочекався, тож самостійно, на свій страх і ризик розмінував ділянки землі під поле, город та загонку для овець. Він показує іржаві корпуси від протитанкових мін – рештки того, що дістав тут із землі.

Цей город, я його розмінував, задискував два раза.

Неподалік білі автобуси міжнародної організації, що займається розміновуванням. Ігор називає їхню діяльність «піонертабором» і нарікає – на початку літа буде вже рік, як вони тут:

«Рік от вони їздять, от бачили, скільки там машин? Вони їздять щодня. Вони не розмінують навіть гектара. Оце бачите? Колишки. Цей город, я його розмінував, задискував два раза. Вони там повзають рачки, вибирають осколки, монетки. Це маячня. Тобто їх 20 осіб, їздять чотири машини, залучають наших людей. Звісно, вони будуть ходить на роботу! Бабки платять, бронь є. Я не бачу результату», – обурюється фермер.

9 місяців жив у погребі

Ігор розповідає: якась робота над облаштуванням будинку робиться щодня, однак, зараз більше зусиль доводиться спрямовувати на господарство, аби заробити коштів. Він показує поле, де вже зійшла озима пшениця, город і теплиці. За кількома натягнутими дротами електропастуха пасуться вівці. Господар переступає загорожу і йде вглиб, аби привести тварин. Ті йдуть неохоче. Однак коли до загонки заходить батько Анатолій і починає кликати їх, вівці біжать із радісним «Мееееее!». Серед них малюки, що непевно стоять на ногах. Вони тицяються носами в долоні улюбленого господаря. Вівці і собаки – це підопічні батька.

Пшениця, насіння, комбайн, трактори – все погоріло, повністю.

Попереднє стадо, 80 голів, загинуло. Анатолій не виїжджав із села, допоки за нього точилися бої, а тварини були ще живі. І тільки коли їх не стало, виїхав разом із українськими військовими. Одразу ж по тому «прилетіло» в його дім.

Анатолій розповідає, що до повномасштабного вторгнення в селі жило 760 осіб, зараз від сили два десятки. Сам він, повернувшись, 9 місяців прожив у погребі. Він показує на руїну – на її місці колись стояла його хата. Наталія додає, що село знало кращі часи:

«Асфальт всюди був. Вода централізована, газ, інтернет, лікарня, аптека, дві школи, садок, магазини три. Клуб капітально відремонтували. Дві фірми фермерські. Все розбито. Пшениця, насіння, комбайн, трактори – все погоріло, повністю. Вони як приїхали сюди з батьком, пшениця тут у складі, він лишав завжди на весну, щоб продати, воно ще горіло. І в Ігоря ж хата, вона вище, теж згоріла вся», – згадує жінка.

Наталія признається, що страшно займатися подальшими облаштуваннями дому і господарства, адже незрозуміло, що буде далі, і чи не повернуться активні бойові дії в село.

«Жити по накатаному легко, але не цікаво»

За словами Ігоря, доводиться переглядати технології і підходи до ведення бізнесу, адже так, як все функціонувало раніше, вже не буде. Він ділиться планами на розвиток будинку і бізнесу:

«Тут я взагалі збирався робити собі кабінет. І зроблю, трохи пізніше, батя сюди перейде. Ще зроблю балкон, і вхід ще зроблю звідти. Сильно багато роботи. І погано, що людей, звісно, немає. Без людей буде важко. Потрібна робота, потрібні перспективи, розумієте? Скільки сюди вернется? Я багато людей не візьму. Я ще хочу гриби вирощувати, печериці. Хочу в цьому році запустить. Але, знову таки, це божевільне вкладення коштів. Мені просто подобається щось робити, експериментувати, нове щось придумувати, по-новому вирощувати. А можна жити по накатаному – проблем, грубо кажучи, не буде. Але ж це не цікаво!» – говорить Ігор.

Довгеньке – одне із сіл на стику Харківської і Донецької області, знищених ворогом повністю. Подібна доля спіткала Долину, Богородичне, Краснопілля, Мазанівку, Кам’янку. Нині саме люди, що наважуються повернутися, диктують долю цих населених пунктів. Не в змозі не помічати їхньої присутності, там відновлюють електрику, привозять гуманітарну допомогу та які не які місії з розмінування. Сміливці, що, усвідомлюючи ризики втратити все знову, обкопують тюльпани, білять дерева та відновлюють зруйноване, тримаються за свою землю і тим самим тримають її.

Авторка: Олена Максименко

Читати також: Переїзд страшніший за КАБ-и – чому жителі прифронтової громади залишаються під обстрілами?