Чорнобиль на паузі: 40 років без рішень і нові загрози
Вона однією з перших після катастрофи повернулася додому та розпочала боротьбу за повернення життя. Після аварії на ЧАЕС Галина Волошина десятиліттями намагається довести: Чорнобиль – це не «зона», а її дім. Свою історію про життя в ізоляції та місто, яке так і не відродилося, жінка розповіла репортерам Frontliner.
Галина Волошина – самопоселенка Чорнобильської зони відчуження. Після аварії на четвертому енергоблоці 26 квітня 1986 року її родина однією з перших повернулася додому. Сьогодні в Чорнобильській зоні таких, як вона самопоселенців, залишилося приблизно 25. Вони живуть у майже повній ізоляції та попри це намагаються вести звичний спосіб життя: тримають худобу, садять городи. А тому мешканці зони не погоджуються з визначенням їх як «самопоселенців», зазначаючи, що не перебувають на чужій території, а повернулися до своїх домівок.
Ми корінне населення.
Всі ми мріяли колись повернутися до рідного міста.
«Самопоселенці це ті, хто живе в хатах людей, яких вже немає, а ми корінне населення. Всі ми мріяли колись повернутися до рідного міста, чекали й вірили, але як бачите з моменту аварії ніхто схоже й не збирався нічого робити», – розповідає самопоселенка Чорнобильської зони відчуження Галина Волошина.
На момент аварії на ЧАЕС сини Галини ще навчалися: старший був студентом технікуму в іншому місті, а молодший ходив до школи в Чорнобилі. Після катастрофи молодшому сину довелося закінчувати школу недалеко від зони. Згодом, після здобуття освіти та служби в армії обоє повернулися до Чорнобиля, де нині й працюють.
В магазинах, багато що відсутнє.
Гриби збираємо, рибу ловимо, розводимо курей.
У перші роки після аварії в зоні не було нічого: ані магазинів, ані стабільного постачання продуктів. Найнеобхідніше доводилося привозити з-за меж зони або діставати через знайомих. Із часом, працівникам дозволили користуватися автомобілями, і це частково спростило побут, але повноцінної інфраструктури так і не з’явилося.
«Для того щоби купити все необхідне й зараз доводиться виїжджати за межі Чорнобиля. Бо в магазинах, по-перше, багато що відсутнє, а, по-друге, космічні ціни. Гриби збираємо, рибу ловимо, розводимо курей, простими словами голодними ніколи не були», – каже Галина.
Жінка додає, що за всі роки життя в зоні відчуження так і не повірила в небезпеку радіації – принаймні такою, якою її описують. Вона переконана: загроза або перебільшена, або нерівномірна, адже за десятиліття життя тут не бачила тих наслідків, про які говорять.
Ще у 1993 році Галина разом з іншими жителями, створила організацію «Відродження Чорнобиля». Мета якої була не тільки дати можливість повернутися всім охочим додому, а поступово відновити повноцінне життя міста з базовою інфраструктурою, роботою та можливістю розвитку. Однією з ключових ідей було включення Чорнобиля до складу Іванківської громади. Що, на переконання Галини, дало б місту адміністративну основу для розвитку: доступ до фінансування, управління на місцевому рівні та можливість вирішувати побутові питання не ізольовано, а в межах громади.
«Чорнобиль закрили, обгородили колючим дротом і почали лякати увесь світ небезпекою радіації. Замість того, щоби намагатися її позбутися, що робили фахівці увесь цей час? Чому за 40 років ніхто палець об палець не вдарив? А якщо ніхто не хотів нічого робити, чому влада не дає можливість робити це нам, людям які провели тут майже все життя? Нас майже не залишилося.»
А тому якщо раніше влада й адміністрація зони нас не чули,
то схоже вже не почують ніколи,
Після початку повномасштабної війни й через ризик повторного наступу російських військ із території Білорусі Чорнобильська зона фактично знову набула стратегічного значення. Територія, що десятиліттями залишалася напівпорожньою та ізольованою, тепер усе більше нагадує військовий об’єкт із постійною присутністю сил безпеки та контролем ключових напрямків.
Саме в цьому Галина й бачить свою останню надію. Вона переконана: якщо після завершення війни військові продовжать тут нести службу, то Чорнобиль не залишиться знову забутим і покинутим. Навпаки, його можуть розбудувати як військове містечко.
Водночас, через цю підвищену активність, зокрема під час спорудження оборонних та інженерних укріплень, відбувається постійне переміщення радіоактивних частинок. Втім, за словами фахівців, рівень радіації залишається під контролем і не виходить за межі зони відчуження.
Ми постійно спостерігаємо,
як плями радіації рухаються.
«Зона відчужженя для того й була створена, щоби сюди приїздило мінімум людей та мінімум техніки, але ж враховуючи військовий стан і досвід вторгнення з цього напрямку, авжеж тут буде багато військових і будівництво лінії оборони. І якраз, це все в сукупності теж впливає на підняття радіаційного фону. Ми постійно спостерігаємо, як плями радіації рухаються. Вони не великі, безпечні, проте й цього не має бути», – говорить директор екоцентру Сергій Кірєєв.
Катастрофа для майбутніх поколінь
14 лютого 2025 року російський дрон-камікадзе «Герань 2» влучив у конфайнмент – укриття над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС. Через удар герметичність конфайнменту порушилася, а в місці влучання спалахнула пожежа. Первинне займання вдалося швидко ліквідувати, але всередині водонепроникна мембрана арки почала тліти. Тож, на повну ліквідацію пожежі працівникам ДСНС довелося витратити майже три тижні. Наразі загрози світу, що радіація може знову вирватися, немає, але працівники зони відчуження попереджають: це лише питання часу й можлива катастрофа для майбутніх поколінь.
«Великий отвір, що з’явився через атаку росіян вже накрили захисним екраном, але 300 менших отворів, утворених пожежниками ДСНС під час гасіння, все ще потребують заповнення. Проблема в тому, що там вже почався процес іржавіння конструкції. Можливо, в найближчі кілька років світу нічого й не загрожує, а тому зараз це не є, скажімо, актуальною темою для інших країн.»
Але насправді, це виглядає так, наче проблема,
яку свідомо залишають для інших поколінь,
4 місце в світі по кількості ядерних відходів
Чекати, що радіація в зоні відчуження зникне в осяжному майбутньому, не варто. За словами фахівців, природне очищення території триватиме десятки тисяч років: якщо ізотопи цезію та стронцію розпадаються десятиліттями, то плутоній залишатиметься небезпечним тисячоліття. Через таку тривалу ізоляцію Чорнобиль дедалі більше закріплює за собою статус головного майданчика для поводження з ядерними матеріалами. Директор екоцентру Сергій Кірєєв наголошує: зона й надалі виконуватиме функцію безпечного розміщення відпрацьованого палива. Саме для цього тут у 2022 році в роботу запустили централізоване сховище відпрацьованого ядерного палива з трьох українських АЕС: Рівненської, Хмельницької та Южно-Української упродовж наступних 100 років.
Ми ядерна держава,
але не тому що маємо ядерну зброю.
«Ми ядерна держава, але не тому що маємо ядерну зброю, а тому що ми займаємо 4 місце в світі по кількості ядерних відходів. А тому в майбутньому відходи всіх діючих станцій атомної енергетики потрібно зберігати саме в Чорнобильській зоні. Зокрема, ми продовжуємо чекати на рішення щодо відпрацьованого ядерного палива, бо його можна використовувати для роботи нових станцій, для створення нових технологій», – розповідає чоловік
Через це, особливо в умовах воєнного стану, у зоні помітно посилили контроль. Перевіряють і людей, і техніку, особливо ту, що працює біля об’єктів зі зберігання ядерного палива. Це суттєво змінило й життя тих, хто цікавився зоною поза офіційною роботою: неформальні дослідники та сталкери, які раніше часто сюди приїжджали, тепер майже втратили таку можливість.
Проєкти відновлення і нові виклики вже воєнного часу, ключові питання зони відчуження й досі залишаються відкритими. Ремонт пошкодженого конфайнменту над четвертим енергоблоком та його подальша доля – і досі без остаточних рішень. Сховища продовжують наповнювати відпрацьованим ядерним паливом, проте довгострокова стратегія поводження з ним не визначена. А місто Чорнобиль та прилеглі села, де живуть люди, перетворилися на символ історії про який згадують переважно в річницю катастрофи – 26 квітня.
***
Привіт! Це Артем та Данило, автори цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
На жаль, про це місце більшість людей згадує переважно в роковини трагедії. Після початку війни доступ сюди став обмеженим, а туризм зник і став недоступний для тих, кого цікавила ця місцевість. Тож, цим матеріалом ми хотіли передати, якою зона є сьогодні, для тих, хто не може побачити це на власні очі, або бачив і тепер не може потрапити знову.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
