«Хто буде за квітами доглядати?» – любов, страх і віра проти евакуації
Дві війни в одному місті пережила 73-річна Лідія Бурлацька. 2014 року вона не покинула Слов'янськ під час окупації, а зараз відмовляється евакуюватися, хоча лінія фронту наближається і проходить лише за 25 кілометрів від її дому. За три роки повномасштабної війни пенсіонерка втратила зятя, навчилася засинати під звуки обстрілів і перестала дивитися новини – «бо боляче». Понад 50 років життя у Слов’янську переконали її: немає сенсу тікати від того, що будувалось усе життя. Репортерка Frontliner поговорила з жінкою, яка живе там, де війна стала частиною буденності, але люди все одно продовжують сподіватися.
Frontliner: Чим ви займались до повномасштабного вторгнення?
Лідія Бурлацька: Я працювала на меблевій фабриці, була водієм погрузки. Важка робота для жінки, але я звикла. Руки міцні були, не боялася ніякої техніки. Далі – пенсія. Думала, що нарешті відпочину, але ні. Сусідка захворіла, літня зовсім, нікому подбати. От я до неї щодня ходила поговорити, борщ зварити, ліки принести. Люди потребують уваги, особливо в старості. З внуками багато часу проводила. Вони в мене розумні дуже, допитливі. А ще кросворди обожнюю – це моя слабкість. Вечорами сиджу, думаю над словами, мозок тренується. І курорт наш був справжньою гордістю. Озера солоні, цілющі. Санаторії такі, що люди з усієї України приїздили лікуватися. Такий спокій був.
– Як виглядає ваш звичний день?
– Прокидаюсь рано – п’ята або шоста ранку. Все життя звикла рано вставати, ще з молодості. Але тепер буває по-різному, якщо вночі були обстріли, то встаю ще раніше. Не можу спати, коли гуркіт. Серце калатає. Першим ділом – чай. Без нього ніяк. І обов’язково подивлюся у вікно, що там, як там. Потім снідаю, не поспішаючи. Люблю тишу вранці. Йду до клумби – це мій ритуал. Квіти мої красуні, доглядаю їх як дітей. Сусіди кажуть, що в мене найкраща клумба в районі. Далі – ринок. Якщо тролейбус ходить, звісно. Через обстріли часто маршрути скасовують. На ринку буває когось знайомого зустріну, поговоримо про життя, про дітей. Вдома готую їсти. Останнім часом важко стало – ноги болять, довго стояти не можу. Але готую сама, покупне не люблю. Після обіду – обов’язковий відпочинок.
Буває, їжджу на курорт, де сестри мої працювали. Там красиво. Але більшість району зруйнована тепер.
– А що вас тримає тут? Чому не поїхали зі Слов’янська?
– Це мій дім. Розумієте, не просто будинок – дім. Тут кожен куточок пам’ятає мою молодість, як діти робили перші кроки, як онуки бігали по двору. Я не можу покинути те, що будувалось все життя. Як це покинути? Діти кажуть: «Мамо, давай до нас, небезпечно тут». А я їм кажу – куди мені в 73? Починати все спочатку? Ні, краще тут, дома. Вже раз пережила окупацію у 2014-му. Страшно було, але пережила. От тоді теж думала, може, поїхати? Але не змогла. А тепер вже точно нікуди. Я вірю в наших хлопців і дівчат. Вони нас захистять. А якщо всі повтікаємо, хто тут залишиться? Знаєте, це не тільки страх поїхати. Це любов до цього міста. Вона сильніша за страх.
– Що за час повномасштабного вторгнення було найтяжчим?
– Коли на початку повномасштабного вторгнення загинув чоловік моєї дочки. Не міг він сидіти вдома, коли все почалося. Пішов захищати Україну. А через декілька місяців прийшла звістка. Це була важка втрата для нашої родини. Він наш Герой, дуже боляче, – голос Лідії стає тихішим, у ньому чутно смуток.
– Чи дивитесь новини?
– Ні. Переважно серіали. Вони хоч трохи відволікають. Бо новини дивитися боляче.
– Що ви думаєте про майбутнє? Для себе, для міста, для України?
– Я не хочу бачити свого майбутнього десь за кордоном. Воно тут. В Україні. В Слов’янську. Тут моя родина, мої діти, внуки, правнуки.
– Що дає сили триматись?
– Не знаю. Може, це просто звичка. Всі життя тут живу, не вмію по-іншому. А може, це діти мої, онуки. Вони дзвонять щодня, переживають. Кажу їм – не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ще квіти мої. Хто за ними доглядатиме, якщо я поїду?, – каже Лідія Бурлацька.
Слов’янськ продовжує жити. Попри близькість фронту, попри втрати і біль. Деякі люди, як Лідія Бурлацька залишаються. Їх тихий героїзм у буденних справах – поливанні квітів, годуванні тварин, дзвінках дітям – це те, що тримає життя навіть там, де воно здається неможливим.
Авторка: Анна Бурлацька
Читайте також — Дерева життя, народжені з уламків: мисткиня створює мозаїки зі скла, вибитого російськими ракетами
