Журналістика – справа, яка завжди з тобою
Якщо журналістика – справжнє покликання, то це стане зрозумілим майже одразу. Це буде відчуватися як кохання. Ніби все на своїх місцях, хоч і не без викликів, емоційних гойдалок та сліз. Про те, як пошуки покликання привели до дорослішання та воєнного репортажу, розповідає репортерка Frontliner Діана Делюрман.
Я журналістка, бо не можу бути кимось ще. І я не можу бути кимось ще, бо я – журналістка. Адже журналістиці не пасують прості тлумачення – «робота» чи «професія». Це радше спосіб жити. Звучить пафосно. Як щось на зразок токсичної продуктивності та «успішного успіху». Але це так є.
Коли я засинаю, в голові прокручуються історії, які я вже висвітлювала. Вигулюю собаку, і в пам’яті виринають образи місць, що я бачила. Випиваю з друзями в пабі – чую відголоски реплік своїх героїв. Від цієї роботи не можна просто переключитися або втекти у відпустку. Якщо перефразувати Гемінґвея, то журналістика – це справа, яка завжди з тобою.
Інколи я шкодую, що не вирішила стати журналісткою раніше. Як і зустріти кохання свого життя, знайти покликання – досить не просто. І дуже страшно витратити найкращі літа на те, що не є насправді твоїм.
Тож іноді прокручуюю вигаданий сценарій, в якому нібито зустрічаю свого гуру. Мені роки чотири, я граюся в пісочниці. До мене підходить людина в трекінговому одязі із двома фотоапаратами напереваги. Хапає за плечі, трусить і запевняє:
Ти не зрозумієш про що я, але запам’ятай!
Ти хочеш бути журналісткою. Почни читати книжки
про це і цікавитися, коли подорослішаєш.
Це суттєво би скоротило мій шлях до свого покликання. Але іронія долі у тому, що я не знала про існування такої професії. Хоча я обожнювала писати і вигадувати історії, мала вже кілька оповідань. Чомусь в підліткові роки більш реалістичною мені здавалася акторська кар’єра.
Ця ідея з’явилася ще в початковій школі і не залишила мене аж до самого одинадцятого класу. Мені пощастило з мамою, бо вона підтримувала мої потуги і оплачувала заняття. Але готуючись до вступу в університет імені Карпенка-Карого на початку випускного класу, я чомусь зненацька зрозуміла, що це все – помилка. І що я більше цього не хочу.
Для мене це справді був переломний момент. Я завжди знала, чого хочу. В мене був чіткий план на наступні кілька років. А тепер я не знаю, що робити далі. Для мене це було неприпустимо.
Я почала перебирати варіанти. Кожна нова ідея викликала все більше страху в очах мами.
– Слєдак, – казала я.
– Ні, ти не розумієш, це зовсім не така професія, як ти її уявляєш, – відмовляла вона.
– Психіатр?
– Ще гірше!
Невдовзі мама підійшла до мене і сказала: «А може, йди в журналістику? Ти – творча, прагнеш справедливості, це тобі підходить».
Тоді ідея вкрай не сподобалася мені. Після Євромайдану в моєї мами з’явилася звичка весь час дивитися новини по телевізору, поки робить хатні справи або відпочиває. Мене це дуже дратувало. Політика здавалася такою нудною, а ось біографії Ван Гога і Густава Клімта – те, що треба.
Зрештою я обрала історію мистецтв. Я й подумати не могла, що цей вибір змінить моє життя. Щоправда, віддалить від мистецтва.
На історичному факультеті я почала змінюватися. Зізнаюся, що до двадцяти років я була малороскою. Мріяла поїхати до Європи і забути Україну. Але поступово докупи склалися вивчення історії, осмислення новин і розумних статей якісних медіа – і я все зрозуміла. Я шукала, як залишити якийсь вагомий слід в світі, змінити його на краще, проте можливість в мене була просто перед носом. Це – робити Україну такою країною, яку я мріяла знайти деінде.
Ця думка змусила мене відмовитись від історії мистецтв. Я розуміла, що можу зробити внесок в історичну науку, українську академію, проте мій юнацький максималізм вимагав швидких результатів. До того ж, мені не давали спокою висловлювання проросійських агентів, які ширили дезінформацію про українську мову, ринок землі, вакцинацію, церкву, США, ЄС, НАТО, ЛГБТ, тощо. Об’єктами для маніпуляцій ставали будь-які нагальні проблеми, суспільні тренди або навіть давно забуті речі. І, на жаль, риторика проросійських сил резонувала частині суспільства.
І сталося диво: я зрозуміла, що можу робити тут і зараз. Працювати в журналістиці та поширювати правду. Тоді я нарешті побачила, що на Донбасі відбувається війна. Мені було соромно, що я не розуміла цього раніше. Аби закрити цю прогалину, я почала із фанатизмом споживати весь контент про війну – фільми, музику, подкасти, і, зрештою, документальні стрічки. Згодом, я виплекала в собі емпатію до інших націй, які проходили війну. Я почала читати про досвіди війни у Боснії і Герцеговині, Грузії, Сирії.
Невдовзі я вступила на військову кафедру, щоб бути готовою для повномасштабного вторгнення Росії. Але також й заради того, щоб якісно та професійно писати про війну.
Влітку 2021 року я проходила програму для молодих журналістів від фундації «Суспільність» і потрапила на стажування в київське бюро Радіо Свобода. Я обрала працювати із керівницею «Донбас. Реалії» Тетяною Якубович. І поки я писала свої перші справжні статті, до мене в редакції підійшов високий чоловік. У нього були блакитні очі, одна зіниця – ширша за іншу. Сережка у вусі. Виглядав круто! Він сказав:
«Привіт, я – Андрій. Я заснував своє медіа Donbas Frontliner, підписуйся».
Може, це й був той гуру з моєї уяви? За три роки ми зустрілися знов, бо я почала працювати в його медіа. Яке, на жаль, втратило слово «Donbas» в назві, адже війна поширилася на всю Україну. І Андрій вже працював не з кількома колегами, а з великою командою репортерів, редакторів і бек-офісом.
Так я потрапила у воєнний репортаж. Сферу, якій притаманна концепція lifelong learning. Без безперервного навчання бути воєнкором неможливо. Сама війна змушує нас навчатися, адже умови роботи постійно змінюються. Тепер ми відточуємо навички робити репортажі під дронами в «кілзоні». Розвиваємо не лише емоційну витривалість, але й фізичну. Адже інколи війну не побачити, якщо не дійти до неї пішки.
Цю історію можна скоротити майже до лаконізму в дусі Ернеста Гемінґвея: «А казала ж мама».
