Війна, що не вмістилась в екран телефону: як зумерка стала репортеркою
Тривожні зумери готові ризикувати життям, щоб побачити реалії війни. Для частини молодого покоління це стає і шляхом у професію, зокрема в журналістику. Про те, як бажання зрозуміти війну привело від безпечної Полтави до репортажів з фронту, розповідає журналістка Frontliner Маргарита Фаль.
Зранку 24 лютого 2022 року я була вдома у батьків у Полтаві. Мене розбудив телефонний дзвінок мого товариша. Той кричав щось про війну і треба тікати. Поклавши слухавку, я вдягнулась і відправилась на вокзал. Вже скоро стояла на станції Полтава-Київська й дивилася, як люди вдирались переповнені вогони. Чоловіки з жовтими стрічками на одязі обіймали дружин із дітьми. Ніхто з них не міг перестати плакати. Вулиці були переповнені машинами із харківськими, донецькими та іншими номерами. Міський транспорт не працював через неготовність міста до великої кількості біженців. Фотографії вбитих і закатованих з’являлися в мережі щодня. Полтава перетворилась на величезний зал очікування, де єдиним вікном в світ був телефон. Що більше новин читала, то менше вірила, що це правда. Мозок відмовлявся приймати такий обсяг людського горя через текст . Життя ніби змінилось але ключове слово “ніби”. Я була в безпеці. Але ця безпека відчувалась фальшивою, майже соромною. Я прокидалася з відчуттям, що пропускаю щось критично важливе, що історія пишеться десь зовсім поруч, а я лише читаю її чернетки. Мені жахливо хотілось додому.
Беззвучний режим
Я повернулась до життя між Дніпром і Полтавою. Це не було стратегічним рішенням чи професійним викликом. В Дніпрі жили мої друзі та й я просто сильно люблю це місто. В Полтаві було тихіше, але тут я почувалася вдома. Ця любов виявилася сильнішою за інстинкт самозбереження. Близькість до окупованих територій, люди в формі зі зброєю, війна жила тут як фоновий шум ще з 2014 року. Дорожні вказівники на Донецьк, трапляючись мені на очі, стали занурювати у спогади про події 10-річної дівчинки: мамині сльози від новин з Майдану, туга в очах батька, розмови про захоплення Криму, Донецька, Луганська.
Попри тривожні дитячі спогади, небезпеки по-справжньому я не відчувала. Аж поки вибух не пролунав поруч із супермаркетом, де я в той момент купувала продукти. Через хвилину я вже була з пакетом продуктів на вулиці. Не було ніякого стовпу диму чи чогось подібного. Але дивний сморід обгорілих будматеріалів і гул автомобільних сигналізацій свідчили, що прилетіло поруч. Люди навкруги ненадовго заціпеніли, і раптом, ніби за командою, стали швидко розходитися. Цей приліт, його звук і запах не дали мені розуміння “як виглядає війна”. Але вперше змусили відчути, що вона існує не тільки в новинах. Я відчула: зрозуміти, що відбувається навколо життєво необхідно.
Нова точка на мапі
Наше покоління часто звинувачують у відсутності комунікабельності чи мотивації. Але важко формувати орієнтири, коли світ обмежений дюймами на моніторі, коли навіть студентство минає у Zoom-колах і піжамних штанах. І я все ж не впустити можливості вийти за ці межі.
Тоді я навчалася в Харківській академії культури і час від часу бувала там. Одного разу викладачі у спробах допомогти нам вийти у світ запросили місцевого журналіста. Я із ними розговорилася. Казала, що у творчості в Україні станом на зараз немає сенсу, не бачу там собі місця, війна є найголовнішим. А він посміхнувся і дав мені номери кількох медійників, які могли порадити, де можна спробувати себе як журналіста.
Як і більшість порядних зумерів, я тряслась від страху над тими номерами кілька днів, перед тим як зателефонувати. Після співбесіди, мене взяли на роботу в одне з харківських і, для якого я зробила свій перший фоторепортаж.
Траур з блискучою посмішкою
Наприкінці 2024-го, я вже жила у Харкові, їздила на прильоти, знімала опитування містян й візити іноземних делегацій. Пам’ятаю як вони ставали в “правильні” пози для фото на тлі зруйнованих будинків на Північній Салтівці. Вони намагались не “відсвічувати” вінірами при розмові на камеру. Їхні слова про глибоку стурбованість лунали у моїй голові. Але лише після нічної атаки дронів, сидячи серед уламків першої орендованої квартири, я усвідомлювала, наскільки глибока контекстуальна прірва може існувати між людьми з різних країн, між сусідніми областями, і навіть між мною теперішньою та у минулому.
Журналістика для мене – це спосіб скорочення дистанції між фактами і життям. Певна спроба контролю в світі який змінився надто швидко. Висвітлюючи події війни, я просто намагаюся впоратися з реальністю і бути корисною. Це мій спосіб зафіксувати спільний досвід для тих, хто вже бачив уламки власного житла, і для тих, хто ще дивиться на світ лише крізь екран.
***
Привіт! Це Маргарита, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця. Щодня ми працюємо в небезпечних для життя місцях — на фронті та біля нього — щоб розповідати про російсько-українську війну. Щоб зберегти життя моїх колег, Frontliner спільно з UA First Aid збирають кошти на 30 індивідуальних аптечок першої допомоги для нашої команди. Долучіться до спільноти Frontliner, щоб ми продовжували розповідати важливі історії про про військовий конфлікт та гібридну війну РФ проти України.
***
