Право на правду: чому журналісти знімають наслідки російських обстрілів

Після чергового російського обстрілу українського міста до місця трагедії поспішають не лише рятувальники, а й журналісти. Вони фіксують зруйновані будинки, пожежі, розпач людей – усе, що складає правду про атаку. Однак іноді замість співпраці репортери стикаються з нерозумінням чи навіть ворожістю. Деякі правоохоронці або місцеві мешканці, шоковані побаченим, проганяють пресу: мовляв, як, “і так загинуло багато людей, а ви хочете зробити сюжет на їхній крові”. Подібні звинувачення – наслідок емоцій і браку інформації про роль медіа, зазначають експерти Інституту масової інформації. То чому ж насправді настільки важливо, щоб журналісти професійно документували наслідки російських ракетних та дронових атак?

Докази агресії: навіщо фіксувати руйнування?

Кожен зафіксований кадр із місця удару – це більше, ніж новина. Журналістська фіксація виконує одразу кілька ключових завдань:

• Створення доказової бази воєнних злочинів. Фото- і відеоматеріали з місця подій стають речовими доказами злочинів Росії проти мирного населення України. Вони ляжуть в основу розслідувань як в Україні, так і на міжнародному рівні – від кримінальних проваджень СБУ до матеріалів Міжнародного кримінального суду. Без цих доказів агресор легше уникне відповідальності.

• Боротьба з дезінформацією. Кремль систематично заперечує свою провину і перекручує факти. Пропагандисти РФ часто вигадують альтернативні версії подій або звинувачують Україну у провокаціях. Репортери на місці події можуть швидко спростувати фейки, показавши правду: що саме зруйновано, які жертви серед цивільних, якими були обставини атаки. Це позбавляє ворога монополії на інтерпретацію і не дає приховати злочини.

• Свідчення для судів та історії. Окрім новинного сюжету, якісний журналістський матеріал збирає набагато більше фактів, ніж може увійти до репортажу. Детальні світлини, відео, коментарі свідків – усе це архівується. Згодом такі архіви можуть бути використані юридично: наприклад, як свідчення у судових процесах. Найголовніше – щоб кожен злочин був названий і розслідуваний, а винні понесли покарання. Також ці матеріали залишаються в історичній пам’яті: майбутні покоління знатимуть правду про війну, якщо вона зафіксована професійними медіа, а не лише пропагандистами.

Фіксація наслідків атак – це фундамент правди у війні. Робота журналістів надзвичайно важлива, щоб світ не забував про війну і знав про злочини Росії, зауважує «Детектор медіа». Коли кореспонденти показують розбомблені школи, знищені лікарні чи понівечені домівки, вони доносять до міжнародної спільноти факт: агресор цілить по цивільних. Ці кадри шокують світ, викликають співчуття і підтримку України, тиснуть на іноземні уряди, щоб ті діяли. Без медіафіксації багато трагедій залишилися б просто цифрами у зведеннях. Натомість журналістське слово і об’єктив перетворюють статистику на людські історії, які неможливо ігнорувати. Це також важливо для внутрішньої стійкості суспільства – українці мають право знати правду про війну, якою болючою вона не була б. І коли люди бачать чесні репортажі з місця подій, довіра до своїх медіа зростає, а ворожі фейки втрачають силу.

Працюють для людей і держави, а не «для картинки»

Журналісти, які висвітлюють воєнні події, діють не спонтанно, а в межах визначених правил і повноважень. Після початку повномасштабного вторгнення держава запровадила систему акредитації воєнкорів при Міністерстві оборони. Це своєрідний «дозвіл на роботу» в умовах війни, який отримують лише перевірені медійники. Акредитовані журналісти проходять інструктаж щодо безпеки та інформаційних обмежень, вони знають, чого не можна показувати (наприклад, позицій ППО чи переміщення військ), аби не нашкодити обороні. Сама наявність акредитації означає, що журналіст діє офіційно, у координації з військовими структурами. Наприклад, перед зйомкою на місці удару журналісти часто отримують погодження від ДСНС чи місцевої влади щодо доступу.

Висвітлюючи наслідки атак, репортери керуються не жагою сенсацій, а почуттям обов’язку перед суспільством. Вони усвідомлюють, що інформація – теж зброя. Ризикуючи життям під обстрілами, медійники борються за право людей знати правду. Українські журналісти – не сторонні спостерігачі, а учасники інформаційної оборони, які працюють задля перемоги України. Їхні сюжети і репортажі – це внесок у спільну боротьбу, адже розвінчують брехню ворога та мобілізують підтримку. Саме тому суспільству і державі вигідно, щоб медіа вільно виконували свою роботу. Кожен компетентно підготовлений репортаж про злочини РФ – це удар по позиціях агресора на інформаційному полі.

Закон на боці репортерів

В Україні діяльність журналістів захищена законом. Зокрема, стаття 25 Закону «Про інформацію» прямо гарантує представникам медіа право збирати дані в зоні стихійного лиха, катастроф, аварій, масових безладів, а також у районах бойових дій. Тобто, з точки зору закону, журналіст має право бути присутнім на місці ракетного удару чи іншого надзвичайного інциденту та фіксувати все, що там відбувається. Воєнна цензура не скасовує цього права, вона лише накладає розумні обмеження (як-от не показувати військові об’єкти або роботу ППО). Але якщо йдеться про обстріл цивільного об’єкта, закон не забороняє журналістам знімати наслідки. Навпаки, держава зацікавлена у фіксації воєнних злочинів, щоб мати докази агресії на судових процесах і в очах світу.

Більше того, більшість журналістів дотримуються визначених правил і етичних норм. Вони не публікують стратегічно чутливих деталей, поважають гідність постраждалих і трагічність моменту. Професійні медійники добре знають межу між інформуванням і потенційною шкодою. Як зауважують експерти ІМІ, існує суспільний інтерес у тому, щоб журналісти зафіксували місце злочину, але водночас вони зважають на стан людей, яких знімають. Іншими словами, репортери прагнуть показати правду, не завдаючи зайвого болю жертвам і не розкриваючи зайвого ворогу. Це баланс, якого українські журналісти сумлінно дотримуються.

Ціна перешкоджання: чому блокувати пресу неприпустимо

На жаль, трапляються випадки, коли на місці трагедії журналістам перекривають шлях. Подекуди це роблять надто ретельні поліцейські чи військові, які хибно трактують правила. Медіаексперти розцінюють такі заборони як неправомірні і шкідливі. Адже в результаті суспільство не отримує оперативної інформації з перших рук, натомість починає ширитися безліч чуток і домислів.

Перешкоджання роботі преси не лише позбавляє громадян права знати правду – воно ще й протиправне. Українське законодавство передбачає відповідальність за незаконне обмеження діяльності журналістів. По суті, будь-який силовик чи посадовець, який без вагомої підстави забороняє зйомку, ризикує сам порушити закон. Такі дії підпадають під статтю про перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, що може тягнути адміністративні або й кримінальні наслідки. Показово, що на тому ж місці обстрілу звичайним людям ніхто не заборонить дістати телефон і фотографувати руйнування, і такі знімки все одно потраплять, наприклад, у соцмережі. Тому заборона працювати саме професійним репортерам виглядає нелогічною і контрпродуктивною. Замість контрольованої подачі перевіреної інформації від медіа суспільство отримує хаотичний контент з Telegram-каналів.

Блокування журналістів грає на руку ворогу. По-перше, воно позбавляє Україну інформаційної переваги: якщо ми самі замовчуємо наслідки ударів, Кремль залюбки заповнить цю порожнечу своїми фальшивими версіями. По-друге, вимкнути камери – означає позбавити майбутні суди доказів. Кожна невідзнята вирва від ракети – це біла пляма в документації воєнних злочинів. Згодом може виявитися, що саме цього кадру бракує для обвинувального висновку трибуналу. По-третє, перешкоджання дискредитує Україну в очах міжнародної спільноти: цензура руйнувань виглядає як приховування правди, що не властиво відкритому демократичному суспільству. Тож ті, хто силою проганяють пресу «для порядку», насправді завдають іміджевого удару своїй же державі.

Камера проти агресора

Документування злочинів окупантів – це не просто фіксація факту, а частина опору агресору. Фотокамера журналіста інколи діє не менш потужно, ніж зброя на фронті. Світлини з Бучі, Ірпеня чи Маріуполя облетіли весь світ і змінили його ставлення до Росії – з партнерського на рішуче засудливе. Кожен репортаж про знищене росіянами українське місто б’є по репутації Кремля, підриває його пропагандистські міфи.

Професійна робота медіа вкрай важлива для документування воєнних злочинів Росії проти України, і вже зараз журналісти передають зібрані матеріали до правоохоронних органів та міжнародних організацій. Формується величезний масив доказів – від фото розбомблених будинків до свідчень вцілілих мешканців – який ляже в основу майбутнього трибуналу. Агресор обов’язково відповість за свої дії, і в цьому буде заслуга українських журналістів, які з ризиком для життя стали очима світу на цій війні.

Для українського суспільства робота воєнних кореспондентів теж неоціненна. Репортери фіксують біль і мужність нашого народу у найтяжчі моменти, щоб ніхто не зміг сказати: «Цього не було». Кожна історія про героїзм рятувальників, кожне інтерв’ю з постраждалою сім’єю – це частина колективної пам’яті і доказ незламності. Завдяки журналістам мільйони українців, які особисто не постраждали від обстрілів, розуміють масштаб біди і готові згуртуватися, допомагати, волонтерити. Інформація, зафіксована чесною пресою, зміцнює єдність і волю до спротиву.

Отже, не можна боротися наосліп. Як армії потрібні розвіддані про ворога, так суспільству потрібна достовірна картина того, що чинить ворог на українській землі. Саме журналісти цю картину й забезпечують, попри всі ризики. Їхні камери й диктофони – це інструменти справедливості та пам’яті. У війні, де Росія прагне зламати не лише оборону України, а й правду, робота репортерів – життєво необхідна. І замість перешкоджати їм, варто сказати: «Знімайте – Україна має знати та пам’ятати».

***
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте також — Між болем і мовчанням: як не зламати людину словом