Залишили протези на трибуні – ветерани виходять на льодову арену
На льодовій арені холодно і гучно. Шайби вдаряються до бортиків трибуни, тренер голосно викрикує настанови, а хлопці швидко мчать по льоду і з гуркотом штовхають один одного. Майже все як у звичайному хокеї. Але на ковзанах тут лише тренер Сергій Швець. За тренуванням спостерігають репортерки Frontliner.
Це мала би бути історія про те, як ветерани з ампутаціями кілька разів на тиждень тренуються, аби взяти участь у чемпіонаті світу з парахокею. Та якби вони подали заявку – змагалися б у групі з росіянами, яких на чемпіонат допустив паралімпійський комітет. Тому команда ветеранів «Незламні» цього року на чемпіонат не поїде. Попри це следж-хокей став для них більшим, ніж гра і допомагає після реабілітації.
Перед тренуванням кожен сам сідає в следж
Тренування з хокею на следжі розпочинається о 20:30. «Добрий ранок усім!» – бадьоро каже ветеран Олександр з позивним «Котик», який прийшов одним з перших. Перед тим, як виїхати на лід, кожен знімає свої протези та пересідає на следж – спеціальні сани, які складаються з рами, леза та сидіння (ковша).
Усі следжі до бортиків виносить тренер Сергій Швець, а хлопці уже самостійно пересідають на них та пристібаються ремінцями. Крім саней, учасники тренування мають по дві ключки. Одну використовують для гри шайбою, а інша допомагає пересуватися та відштовхуватися на льоду.
Іноді для комфортного руху потрібно щось підкоригувати під себе. Сьогодні це робить ветеран Віктор Дейнека. Чоловік є професійним військовим, воював з 2014 року та отримав важке поранення у перший рік повномасштабної війни. Зараз підкручує гайки на следжі, щоб підняти ківш вище. Це має збільшити маневреність під часу руху.
Головне не випасти, а решта,
бажання і натхнення,
«Головне не випасти, а решта, як у будь-якій іншій справі – якщо є бажання і натхнення, то можна зробити все. Лише треба налаштувати следж під своє поранення. Бо вони у нас всі «беушні», та й ми теж «беушні», – розповідає посміхаючись Віктор Дейнека.
Хлопці голосно сміються з цього жарту, бо тільки вони розуміють цей гумор.
Показують приклад, що все можливо
Віктор Дейнека почав займатися следж-хокеєм з кінця 2024 року. Раніше нічого не знав про цей спорт і коли запросили спробувати, то навіть не уявляв, що вийде та ще й сподобається. Раніше Віктор важив 120 кілограм, а тепер схуд до 96-ти. Каже, що завдяки регулярним тренуванням на следжі почувається бадьоріше і має сили гуляти містом на протезах без милиць.
Віктор вже їздив до Фінляндії, Чехії, брав участь в іграх у Вінниці та Києві. Ці поїздки допомагають відчути нові емоції і не нудьгувати вдома. Віктор впевнений, він та колеги з команди показують іншим ветеранам приклад, що все можливо і хоча б варто спробувати.
«Та на нас ніхто не рівняється, Віть. Не накручуй себе, тоді буде трохи легше жити», – саркастично каже військовий Олександр з позивним Котик, який займається следж-хокеєм з літа 2025 року.
А от Віктор Драчук після поранення у 2023 році, ампутації ніг та протезування пробував для себе різні види спорту. Стріляв з лука, займався водним туризмом, опанував скелелазіння, а рік тому познайомився зі следж-хокеєм. І з того часу двічі на тиждень регулярно виходить на лід.
«Тренування підтримує мій тонус м’язів, тому завжди залишаюся у формі. Тренер у нас безпощадний, але це і допомагає», – каже Віктор Драчук.
«Безпощадний» тренер, який не жаліє
О, двоногий,
будеш нашим гінцем!
– Знайомтеся, хлопці, це ваш тренер Сергій Сергійович.
– Ой, вибачте.
Саме так почалося знайомство Сергія Швеця з ветеранами в автобусі, який віз на тренувальний кемп до Словаччини у листопаді 2024 року.
До того Сергій займався хокеєм майже 20 років. Ще дитиною його на перші тренування привів батько. Тому змалку не було часу на «погані» компанії чи якісь гулянки. Був тільки хокей і хлопці з команди «Галицькі леви», які стали його другою сім’єю.
Згодом хокей став способом життя, але травма змусила завершити спортивну кар’єру. А понад чотири роки тому керівництво хокейного клубу «Галицькі леви» запропонувало Сергію тренувати дітей. Коли ж у 2024-му почали розвивати парахокей – запропонували стати тренером для ветеранів.
Хоча Сергій ніколи не мріяв бути тренером, зараз ковзає в центрі льодової арени та дає вказівки хлопцям, яких тепер вважає своєю сім’єю.
Тренер пригадує, що дуже хвилювався, коли почав працювати з хлопцями. Раніше не мав досвіду спілкування з ветеранами, тим паче після поранень. Запитував у керівництва, як знайти з ними спільну мову, щоб не сказати щось не так. Але з досвідом зрозумів, що спілкування з боку тренерів, реабілітологів та психологів відрізняється.
За словами Сергія, вони з хлопцями вже пройшли багато. Не раз доводилося самому сідати в следж, щоб хоч спробувати зрозуміти, як себе почувають учасники команди. Зрозумів, що следж-хокей – це набагато важче, ніж звичайний, хоча стратегія і тактика ті самі.
Ти себе непогано сьогодні чухаєш,
А коли бачить, що двоє учасників тренування зіштовхнулися, то кричить, щоб додавали силової боротьби і навалювалися один на одного всім тілом.
Боротьба у цьому спорті вирішує чимало. Тут нема жалю до себе. Його хлопці залишили на трибунах разом зі своїми протезами.
Сергій роздає хлопцям ролі нападників і захисників. Вже рік вони роблять ті самі вправи під звуки ударів шайб. Коли роблять все правильно, Сергій показує свій тренерський жест радості – б’є кілька разів ключкою об бортики трибуни.
Ой гарно, Кіт, ой гарно!
Шо, дядя Вітя, не очікував?
Та Сергій поряд з цими хлопцями не лише як тренер – він ще й вантажник, психолог, лікар та товариш поза тренуваннями. Один з учасників команди, Віктор Драчук, влітку організовує сплави річкою та скелелазіння для ветеранів. А взимку запрошував хлопців кататися на гірках. Так вони спільно знову адаптовуються до цивільного життя за межами льодової арени.
Следж-хокей як виклик та підтримка
Сергій розповідає, що багато хлопців сприймають следж-хокей як виклик. Хтось обрав його для продовження реабілітації. Парахокей допомагає в реабілітації, бо напружується спина, прес, біцепси і тріцепси. А ще є ті, хто хоче займатися спортом професійно і має потенціал стати частиною збірної з парахокею.
«Якщо таким хлопцям заважає робота, щоб займатися хокеєм, то вони кинуть роботу», – жартує Сергій.
За його словами, следж-хокей може опанувати кожен, якщо докласти зусиль. Він не знає ще жодної людини, яка б тренувалася регулярно, але не могла грати.
Зараз команда «Незламні» – це 20 ветеранів, які періодично відвідують тренування. Не всі можуть приїжджати регулярно через роботу, військово-лікарські комісії чи інші заняття для відновлення. Сьогодні на арені займаються 9 хлопців.
Серед них – Олександр Жавненко, який після реабілітації разом з дружиною відкрив танцювальну студію у Львові. Але обрав для себе хокей, бо йому подобається командний вид спорту. До того ж, з однодумцями-ветеранами, які пройшли схожий шлях служби та реабілітації.
«Сергій нам говорив, щоб ми жорсткіше грали і били один одного корпусами. Раніше було ніяково таке робити з побратимами в команді, а тепер ми зрозуміли, що це класно», – ділиться Олександр.
Завдяки парахокею Олександр змінив розмір одягу на більший, адже фізичні навантаження наростили м’язи. І тепер почувається краще, бо має місце, де може вивільнити негативну енергію. І вважає цих хлопців своєю сім’єю.
Їздять за кордон та містами України
Ще торік «Незламні» були єдиною командою зі следж-хокею в Україні. А тепер команди ветеранів вже сформовані у Києві, Вінниці, Одесі та Калуші. Ветерани не отримують коштів за ці товариські ігри чи змагання, роблять це на ентузіазмі, адже мають ціль. Перед початком кожної гри хлопці не лише слухають настанови від тренера, але й мають від нього «хвилинку підбадьорення».
Ветерани їздять на змагання та товариські ігри за кордон. У березні були в Чехії, перед тим – у Фінляндії, Словаччині. За кордоном найчастіше їхніми суперниками є цивільні з ампутаціями або спинно-мозковими травмами, рідше – також військові.
Сергій каже, що для парахокею потрібні наполегливість і витривалість. Та перевага роботи з військовими у тому, що вони звикли до наказів командування, тому легше сприймають вказівки тренера.
За словами Сергія, парахокей – це перспективна сфера. Це легше, ніж здається і може стати способом життя. Та потрібно спробувати не раз. Часто хлопці відмовляються після першого тренування, адже мають не той результат, на який очікували.
Після всіх вправ хлопці кажуть довгоочікуване «А може тепер в хокей?».
Сергій ділить їх на дві команди і слідкує за грою:
«Зараз сині атакують, сині! Виводьте з зони її».
Після тривалого двогодинного тренування і гри – три хвилини на заминку, коли всі хокеїсти їдуть довкола льодової арени, аби на ранок не було крепатури.
Під час цього тренування було різне. Смужка крові з пальця одного з учасників тренування размазалась на льоду. Здається, що навіть у вигляді хокейної ключки. Хлопці відхекуються після виснажливого тренування. Та головне – відчувають себе бадьорими і сильними.
***
Привіт! Це Марія та Анна, авторки цього матеріалу. Дякуємо, що дочитали його до кінця.
Це історія про ветеранів російсько-української війни, які пережили важкі поранення та втрату ніг, але не бажання жити яскраво. Тричі на тиждень вони тренуються на льодовій арені, готуються до товариських змагань та ігор, а головне – продовжують свою реабілітацію за допомогою следж-хокею. І показують приклад іншим ветеранам з ампутаціями, що все можливо, якщо докладати зусилля.
Долучіться до спільноти Frontliner, щоб ми продовжували розповідати важливі історії про про військовий конфлікт та гібридну війну РФ проти України.
***
