З історичного факультету в історії людей – чому саме журналістика
Журналістика дозволяє бачити залаштунки різних професій та життя людей, з якими б, можливо, ніколи не зустрілися, якби не робота. Знайомить з тими, хто цікавий, та з кожною новою історією спонукає вивчати чийсь окремий світ. Як мрія юності переросла у професію розповідає журналістка Frontliner.
Часом я запитую себе, чи роблю саме те, що потрібно? А іноді мені не потрібні ніякі пояснення чи питання. Бо щиро радію, коли розповідаю про якусь чудову людину чи ініціативу. Коли можу відкрити когось важливого або щось важливе. Часом можу бути так захоплена своєю роботою, наче вона і є рятувальною соломинкою у цій жорстокій реальності. І наче саме журналістика колись мені допоможе змінити світ. Принаймні мій точно.
Перша стаття у старенькій папці з документами
Я родом із невеликого села на Франківщині. Більше ніде в світі я не почуваюся так добре, як вдома у селі. В школі у нас не було гуртка журналістики або чогось подібного. Але досі пам’ятаю, що часто на уроках літератури наша вчителька давала мені частину уроку для зіркового часу – я просто розповідала про твір, який прочитала за шкільною програмою, його сюжет і що мене у ньому вразило. Вже тоді мені дуже подобалося розповідати історії, писати шкільні твори та читати книжки.
Коли у 10-му класі захотіла спробувати себе у журналістиці – батьки підтримали. Мама поїхала зі мною в районну газету, де я запропонувала кілька ідей для статей. В редакції погодились, і так я отримала перший досвід. Пам’ятаю, що перша стаття була про те, як я сприймаю Революцію Гідності.
Зараз я не розумію, як мені у 15 років спала на думку ця ідея – писати про такі важливі події, учасницею яких я не була. Коли вчитель географії приніс цю газету в школу показати однокласникам, то мені було якось навіть соромно. Отака я була «журналістка», яка не хотіла, щоб хтось читав її публікації.
Зараз ці історії видаються мені такими дитячими, але ця газета понад десятирічної давності досі є десь вдома у папці з важливими документами.
Журналістика чи історія?
Після школи я вступила на історичний факультет Львівського національно університету імені Івана Франка. В старших класах мене захоплювала історія, а ще знайома татового друга, яка працювала в медіа, сказала, що журналістом може стати людина з будь-якою освітою. А от істориком з освітою журналіста я не стану.
Я таки спробувала написати творчий конкурс на факультеті журналістики, але все ж пішла на історичний. За своїми результатами ЗНО я проходила туди на бюджет і чомусь відчувала, що потрібно зробити саме так. Взагалі я й досі не розумію, як у випускному класі школи можна свідомо обрати для себе професію. Тоді це сприймалося як найбільш вирішальний вибір у житті.
Після першого курсу я обрала для себе кафедру археології. Ця професія виглядала дуже романтично – життя в наметах під час розкопок, захоплення кожним шматком глечика, який вдалося знайти. А ще жарти старшокурсників про те, що вночі у наше наметове містечко прийдуть ті, чиї кістки ми розкопали. Досить романтично, правда ж?
Історичний факультет дав мені дуже багато – найперше гарну освіту та хороших людей у житті. Було багато спілкування, конференцій, лекцій, знайомств та студентських підробітків. Думки про медіа також були, але я їх не втілювала в життя. Мене мучила відсутність журналістської освіти.
Навчання на магістратурі припало на пандемію ковіду. Я тоді поїхала додому в село і спробувала себе в усній історії. Їздила селами Франківщини та записувала спогади очевидців подій минулого століття. Мене тоді дивувало, як оці старенькі зберігають позитив і любов до життя після того, що вони пережили? Були жінки, які всю свою молодість провели на засланні або ті, хто пережив Другу світову. Чітко пам’ятаю, що фразу «все можна пережити, головне, щоб не було війни» я чула не від однієї людини.
З історичного факультету в історії та тексти
Душевні розмови з людьми, яких раніше не знала і відповідальність підібрати правильний підхід, щоб зберегти їхні свідчення тоді на мене сильно вплинули. Вивчати історії та окремі світи людей було цікаво, я відчувала від цього спілкування не втому, а якесь натхнення.
Тоді вирішила все ж спробувати себе у журналістиці і почала дописувати для молодіжного медіа. Теми були про те, що цікавить молодь, гонорари мізерні, але я мала достатньо часу, щоб самостійно вивчати журналістику – основи роботи з текстом, медіаграмотність, роботу з чутливими темами. Так я пройшла не один онлайн-курс і виробила собі звичку постійно шукати цікаві і корисні можливості, щоб чогось навчитися.У 2023 році стала учасницею програми для журналістів-початківців від Media Development Foundation. Це навчання відкрило для мене репортаж як жанр і дозволило більше повірити в себе.
За ці декілька років у журналістиці я як фрілансерка дописую для локальних та національних медіа. У фокусі роботи – історії людей. Це дозволяє мені щоразу наче вивчати якийсь новий світ. Кілька днів я занурена в тему генеалогії і пишу про історію дослідниці, яка самотужки дослідила 13 поколінь своїх предків. А вже наступного дня вивчаю інклюзію у Львові чи розповідаю історії військових, які створили бізнеси, аби підтримувати свої підрозділи.
Чи розповідаю про тренерку з адаптивної стрільби з лука, яка втратила батька під час війни, а тепер допомагає собі та ветеранам лікувати душевні рани спортом. Завжди сподіваюся, що хтось прочитає ці історії і візьме щось для себе приклад або хоча б натхнення.
Щоб глибше передавати теми війни
Восени 20250-го я їздила на фестиваль Donbass Media Forum, де Андрій Дубчак розповідав про роботу медіа Frontliner та команду, яка щодня ризикує, аби фіксувати російсько-українську війну. Взимку я побачила анкету про пошук репортерів і от з початку весни я приєдналася до Frontliner, бо хочу більше розповідати про важливі теми війни у глибоких історіях, які матимуть сенс.
Мій перший матеріал тут – про настоятеля Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові отця Тараса Михальчука, який щодня відспівує полеглих воїнів. Цей репортаж мав показати людину, яка регулярно пропускає через себе чуже і водночас спільне горе. Важливо було звернути увагу на деталі – як саме себе поводив священник, куди дивився, як тримав руки, які слова говорив.
Важко щось фіксувати саме під час такої події. І не лише задокументувати чин похорону як трагедію, але й висвітлити сторону того, хто щодня перебуває в епіцентрі цього горя. І дізнатися як це на нього впливає та що допомагає витримувати. У випадку отця Тараса – це віра, близькі люди чи 50-кілограмовий собака Лакі, яких переселився в дім священника з профронтових територій.
У березні я підготувала репортаж про хокеїстів з ампутаціями, які тричі на тиждень тренуються на льодовій арені. Вони залишили свої протези на трибуні та пересідали на спеціальні следжі. Тренер їздив на ковзанах і роздавав шайби та вказівки, а ми з фотографкою Анною Зубенко бігали за ними в черевиках по льоду, аби зафіксувати важливі деталі, діалоги чи жарти. Недаремно усе це писала у блокноті з написом «Досягай, хай там що». Це саме про них – сильних людей, які після поранень не дозволили відчаю підкорити їх, тому тепер самі підкорюють лід. Мене вражають такі люди.
Чи справді журналістика – це покликання?
Насправді я не знаю. Колись мені було легше. Я легко могла написати редакції, яка мені дуже подобається і не боятись потім ще й нагадувати про себе, якщо лист загубився. Легко знаходила цікаві історії та людей, бачила їх ледь не на кожному кроці. Зараз робота для мене більше про пошук нових сенсів і бажання вчитися писати глибокі історії.
Я часто можу довго просидіти над одним абзацом, щоб він виглядав саме так, як я хочу його бачити. І водночас мені досі страшно, що я докладу багато зусиль, а виглядатиме так, наче й не старалася.
Але я не буду чесною, якщо скажу, що все так, як я мріяла чи колись собі уявляла. Робота з людьми виснажує, а щоденні людські гризоти дуже легко врізаються у мої думки і після того, як вимкну диктофон чи повернуся із зустрічі.
Днями під час роботи над репортажем про військовий оркестр один військовослужбовець сказав, що не можна брати все близько до серця. Якщо щоразу осмислювати всі жахіття, які зараз відбуваються, то буде дуже важко. Поки я не маю «грубої шкіри» і тому часто опускаються руки.
Та моя робота дуже творча. Постійно потрібно шукати ідеї для текстів, думати як побудувати історію, старатися вивчати нові сфери. Мені подобається оце збирання пазлів – спостереження за кольорами, звуками, контрастами. Подобається звертати увагу на деталі, які можуть розказати щось значне для історії.
Журналістика дозволяє бути гостею чужого життя. Іноді в нього приймають з радістю, а іноді – тримають на порозі і звідти потрібно побачити те, що відбувається у цьому чужому домі і грамотно про це розповісти. Та за будь-яких обставин є люди, чиї цінності чи робота вражають. Мабуть, тому я в журналістиці, бо таких людей довкола дуже багато. І про них мають знати інші.
***
Привіт! Це Марія, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
