«Наша сила – у мобільності й незалежності» – Яна Зінкевич про те як змінилася робота «Госпітальєрів»

Frontliner: – Пані Яно, у квітні з’явилася новина, що вашу базу знищили під час російської атаки. Чи вдалося її відновити?

Яна Зінкевич: – 25 квітня 2025 року відбувся обстріл міста Павлоград, і по нас прилетіло. Саме ми були ціллю двох «Шахедів». На жаль, це мало статися рано чи пізно, тому що ми були там із 2015 року, постійно проживали, і весь Павлоград знав, що ми там. Дуже часто там зупинялися військові – ми нікому не відмовляли. Тобто це був такий логістичний центр. Останні пів року до обстрілу ми діяли набагато обережніше, усвідомлюючи ризики. Тому щоразу, коли починалася тривога, ми залишали приміщення і перебували за територією бази.
Важливо, що під час обстрілу не постраждала жодна людина. Також вдалося врятувати наших тварин. На першому поверсі були маленькі кошенята, яких мали стерилізувати. Але треба розуміти, що згоріло повністю все. Понад добу через високу температуру пожежні навіть не могли зайти всередину. Згоріло все разом із майном. Велику кількість речей ми завчасно перевезли на інші локації. Але згоріло 4 тисячі турнікетів – і це, на щастя, лише частина з того, що в нас було. Не кажучи вже про інші втрати: каремати, спальники, бронежилети, плити та багато іншого.

– У батальйона багато таких баз?

– Загалом у нас зараз дві основні бази. Одна була в Павлограді, інша – в Київській області. Локацію я називати не буду. Наразі функціонує лише київська база.
Оскільки ми відкрили збір на нову базу в східному регіоні, нам уже вдалося зібрати 17,9 млн грн. Найближчим часом ми плануємо купувати нову базу, вартість якої становить 24,5 млн грн. Це дуже велика територія – 4,6 га землі та близько 6 тисяч квадратних метрів приміщень.

– «Госпітальєри» працюють вже понад десять років, розкажіть на скільки змінилася ваша робота з початку повномасштабного вторгнення і на сьогодні?

– Чим далі триває війна, тим більш ризикованою стає наша робота. Якщо говорити про 2022 рік, це була переважно артилерійська війна, старе озброєння. Зараз же новітнє озброєння робить ситуацію набагато небезпечнішою – це і FPV-дрони, і різні «крила» тощо. Такі загрози змушують нас витрачати великі ресурси на РЕБи, детектори дронів, сіткомети, захисні сітки, помпи та інше обладнання. Це все необхідно для безпеки наших екіпажів і ефективності евакуації.

– Ви досі працюєте на першій лінії фронту?

– Так, у нас є і кейсеваки, і медеваки, і стабілізаційні пункти, і перевезення між стабілізаційними пунктами та госпіталями. Тобто ми працюємо на всіх ланках евакуації. Але вже немає такої «чистої» роботи лише на автоматичному транспорті, як було раніше. Іноді евакуація на передовій відбувається пішки, на різних квадроциклах або на НРК. Ми працюємо по всіх напрямках фронту. Зокрема, коли був Курський напрямок, ми там теж діяли, здебільшого у взаємодії з ГУР і ССО.

– Хто входить до складу екіпажу?

– Залежно від етапу евакуації, до підрозділу та кожного екіпажу входять медик, парамедик, водій і людина, відповідальна за безпеку. Це може бути не просто озброєна особа, а той, хто контролює РЕБ, детектори дронів і загалом координує оперативні дії у випадку наближення ворожого коптера.

– Чому «Госпітальєри» досі не стали частиною ЗСУ? Чи були такі плани? 

– Зараз таких планів немає. Звісно, ми отримували дуже багато пропозицій, але треба розуміти, що саме будучи добровольцем, ми маємо максимальну незалежність, ми маємо можливість діяти оперативно і швидко саме тоді, коли це потрібно. Якщо ситуація на якійсь ділянці фронту погіршується, ми не вимушені бути точно в цій локації. Ми можемо трошки переміститися, почати працювати з тим підрозділом або з іншим. 

– У порівнянні з медиками ЗСУ, чим «Госпітальєри» кращі, які є недоліки, що варто вдосконалити в медичних службах ЗСУ?

– По-перше, «Госпітальєри» мають одне з найкращих забезпечень, яке тільки можливо. Ми забезпечуємо наших бійців всім необхідним – від елементарного, такого як спідня білизна, до берців, навушників, карематів, спальників, бронежилетів і касок. Загалом усе для проживання, догляду за собою та обслуговування транспорту – усе видається на наших складах. Для нас дуже важливо, щоб кожному видавали саме те, що потрібно.
Якщо порівнювати з армійським забезпеченням, то різниця величезна. Те, що видавалось у 2014 році, наприклад форма «дубок», сьогодні вже базовий стандарт – зимова та літня форма, бронежилет, каска. І на щастя, засоби досить якісні, не обов’язково нічого докупляти. Завдяки непоганій заробітній платі кожен військовий може собі придбати необхідне.
Але над підрозділами все одно тяжіють загальні витрати – не все може забезпечити держава або волонтери, багато на що доводиться скидатися. Що стосується ставлення до наших добровольців, то вони завжди впевнені, що отримають усе необхідне для побуту. Тому іноді виникає певна заздрість інших підрозділів – ми просто забезпечуємо усе максимально можливе.

– Чим «Госпітальєри» зараз є для армії? Чи потрібні ви досі?

– Я вважаю, що ми потрібні, але, звісно, наша доцільність зараз значно менша порівняно з періодом АТО або ООС. Насамперед «Госпітальєри» зараз – це підтримка тих підрозділів, які нас потребують.
Звісно, ми вже не працюємо настільки широко, як за періоду АТО-ООС, але й сьогодні закриваємо значну ділянку фронту. І поки в нас є сили, ресурси та можливості, ми будемо працювати до останнього. А коли пощастить і настане перемога, тоді наші ресурси та люди зможуть долучитися до відбудови країни — реабілітаційних та навчальних програм і інших важливих напрямів.

– Скільки зараз людей працює у батальйоні?

– Сьогодні в середньому близько 500-600 людей одночасно. Це ті, хто активно залучений до роботи, але кожен у різні періоди. Хтось на початку місяця, хтось наприкінці, хтось у наступному місяці. Якщо брати річну статистику, зазвичай близько 500-700 активних учасників.

– Чи багато бажаючих доєднатися?

– У 2022 році у нас був лист очікування з кількома сотнями людей, які хотіли долучитися. З часом їхня кількість зменшилась, бо багато хто вступає до війська. Проте до нас усе ще приходять ті, хто не підпадає під мобілізацію – наприклад, 60+ або до 25 років. Частина не може служити з медичних причин, а деякі свідомо обирають нас як перший досвід. Вони проходять ротації з нами, готуючись до подальшої служби чи мобілізації. Медиків у нас близько 25%. Решта здебільшого не мають медичної освіти, але це не завжди обов’язково. Найбільше зараз ми потребуємо водіїв, і саме з цим є труднощі, адже значна частина водіїв уже мобілізована, зокрема й наші.

– Яким чином відбувається відбір? Що потрібно, щоб долучитися до вас?

– Загалом, щоб потрапити до нашого підрозділу, потрібно пройти 7-14-денні курси. Частина з них – для медиків, частина – для водіїв, парамедиків та людей, які відповідають за безпеку. Після успішного складання екзамену та проходження симуляції людина отримує право долучитися до батальйону. Спочатку вона записується на стажування, а вже після нього ухвалюється рішення про повноцінне членство.

– А коли людина вступає до підрозділу, на яких умовах вона співпрацює з вами?

– Всі члени батальйону – добровольці. Це неоплачувана робота, яка виконується добровільно, як в межах України, так і за потреби на іноземних територіях. У нас різний функціонал: хтось залучений на базі, хтось як бойовий медик або парамедик на передовій. Кожен сам визначає свій профіль та етап участі в роботі підрозділу.

– Чи є якісь виплати, наприклад, якщо людина отримала поранення?

– Так, у нас є внутрішнє страхування. Якщо людина, на жаль, загинула, родина отримує один мільйон гривень допомоги. У разі отримання інвалідності сума залежить від групи – 100, 300 або 500 тисяч гривень. Якщо це легкі травми або контузії – виплати можуть становити 25, 50, 75 або 100 тисяч.
Страхування поширюється не лише на бойові поранення, а й на травми, отримані під час виконання завдань, наприклад, ДТП, пошкодження техніки чи інші надзвичайні ситуації. Ми не розділяємо бойові та небойові травми – люди отримують допомогу відповідно до шкоди.
Крім грошових виплат, ми організовуємо лікування у приватній клініці «Добробут» стаціонарно і амбулаторно. Також співпрацюємо з реабілітаційним центром «Модричі» та госпіталем «Клевань», де після важких поранень та травм люди проходять реабілітацію від двох тижнів до декількох місяців.

– Чому до вас досі доєднуються люди, зважаючи на те, що вони можуть стати бойовими медиками в ЗСУ, отримувати зарплату та виплати?

– Тут, мабуть, є декілька категорій. Перша – це люди, які готуються до вступу в Збройні сили або інші підрозділи Сил оборони. Вони шукають можливість отримати практичний досвід у підрозділі протягом відносно нетривалого часу, наприклад, до трьох місяців.
Друга категорія – це люди, які мають бронювання в цивільному житті, але їм цього недостатньо. Вони не готові бути лише економічними спонсорами Збройних сил і хочуть особисто долучатися, працювати безпосередньо на фронті. Саме тому вони приєднуються до нашого підрозділу або до інших і беруть участь у бойовій роботі.

– З якою мотивацією люди доєднуються до «Госпітальєрів» сьогодні? Чи змінилася вона з часів АТО?

– Загалом мотивація зазвичай одна і досить подібна у всіх. Вона відповідає нашому лозунгу й кредо – «заради кожного життя». Ми надаємо допомогу як військовим, так і цивільним, а також тваринам. Ми вважаємо, що в будь-якій війні має залишатися гуманність – вона має стосуватися всіх людей і всіх тварин, які постраждали, і всім має бути надана необхідна допомога.

– Ви зазначали, що до вас долучається не такий великий відсоток медиків як раніше, відповідно до законодавства, люди без медичної освіти не могли, наприклад, робити ін’єкції. Чи змінилося це зараз?

– Змін немає. Усе, що стосується інфузійної терапії, терапії кров’ю та медикаментозного лікування, ми намагаємося, щоб ці маніпуляції виконували саме медики. Але якщо говорити про первинний етап евакуації, наприклад, кейсеваки, то там не так часто присутні медики, адже це не дуже раціональне використання ресурсу.
Для того щоб підготувати одного медика, потрібно шість років навчання, кілька років інтернатури, а потім ще стажування. Це дуже тривалий і складний етап підготовки порівняно з тим, коли можна підготувати парамедика за два тижні або місяць. Саме тому кейс-еваки – це зазвичай прерогатива водіїв і парамедиків.

– Ви не отримуєте нічого від держави. Яким чином ви фінансуєтеся?

– Усе, що ми маємо, усе фінансування відбувається виключно завдяки пожертвам небайдужих. Це стосується як українців, так і іноземців, зокрема нашої діаспори. Наприклад, минулого року середній чек однієї людини, яка передавала нам допомогу, становив тисячу гривень. Зараз, у середньому, це 50-100 гривень. Але саме завдяки таким невеликим внескам і накопичуються досить відчутні суми. Поки що ми, звісно, важко, зі скрипом, але справляємося з тими витратами, які маємо. Трохи легше тоді, коли у нас немає втрат.

Також варто розуміти, що у нас понад 80 працівників, які забезпечують роботу батальйону. Це велика кількість людей, і для того, щоб оплачувати їхню роботу, ми постійно маємо мати кошти на операційні витрати. Окрім цього, у нас є програма внутрішньої зимової підтримки. Це не якісь кешбеки чи подібні речі, а реальна допомога родинам загиблих. Загалом таких родин у нас 115: 35 – у нашому батальйоні та 80 – загалом по УДА (Українська добровольча армія).

Цим родинам ми надали різну допомогу: комусь генератори, комусь EcoFlow, комусь обігрівачі UFO, дрова або інші необхідні речі, які допоможуть пережити зиму з теплом і електрикою – не лише цю, а й наступні. На щастя, минулого року ми вже змогли забезпечити велику кількість родин цими засобами для життя.

– Чи є «Госпітальєри» ціллю для ворога?

– Тут не лише ми є ціллю для ворога, а загалом будь-які медики. Вони не дотримуються міжнародних норм і насамперед намагаються пошкодити або знищити саме медиків і командирів, адже це може дестабілізувати підрозділ і завдати найбільших моральних і фізичних втрат.
Тому варто розуміти, що коли наші хлопці та дівчата їдуть на виїзд, щоб надавати допомогу й здійснювати евакуацію, ніхто не може бути впевнений, що повернеться живим. Ніхто не знає, чим завершиться цей виїзд. Але, попри це, кожна людина свідомо бере на себе ці ризики.

– Наскільки велика ймовірність потрапляння в полон медиків «Госпітальєрів»?

– Насправді вона досить велика. Загалом за весь період у нас було 8 полонених, один із них досі перебуває в полоні. Ми сподіваємося, принаймні, що він саме в полоні. Також четверо наших людей зникли безвісти.

– Ви проводите навчання для військових, щоб вони могли самі надавати собі допомогу і своїм побратимам? З огляду на велику кількість дронів на лінії фронту, поки доїде кейсевак, зараз минає більше часу, ніж раніше?

– Звісно. Загалом за всі ці роки ми вже навчили понад 20 тисяч військових різних категорій. Це і етапи, коли бійці надають допомогу собі самі, і етапи, коли їм потрібно надавати допомогу побратимам, а також навчання для бойових медиків. Тобто програми адаптовані для різних категорій.

– Як би ви оцінили, які зараз у «Госпітальєрів» є найбільші виклики?

– Якщо говорити коротко, то, мабуть, найбільші виклики для «Госпітальєрів» такі ж, як і для всіх наших Збройних сил. Це інтенсивні наступи росіян, постійне осучаснення війни і, мабуть, те, що ми не завжди встигаємо наздоганяти Росію в межах нових ініціатив, нового озброєння тощо. Дуже складно реагувати оперативно. Навіть якщо ми проявляємо ініціативу і відкриваємо збори на нові, ефективні РЕБи, у будь-якому разі багато часу займає очікування своєї черги та сам процес збору коштів на ці потреби.

– Чи є у вас у планах займатися не лише евакуацією, а й реабілітацією та відновленням військових?

– Так, зараз ми плануємо починати розвивати проєкт із реабілітації. Я думаю, що це в межах двох років.
Уже визначаємося з тим, де саме будемо закуповувати приміщення для старту реабілітаційних послуг. Але для цього потрібні дуже великі капіталовкладення.
Я думаю, що почну цілеспрямований збір саме на цю потребу. Можливо, хтось захоче долучитися. А далі ми вже, виходячи з можливостей, будемо дивитися, наскільки великим буде цей центр і на чому саме він спеціалізуватиметься.
Попередні пріоритети вже визначені. Здебільшого це будуть люди з проблемами опорно-рухового апарату, з ушкодженнями хребта та з ушкодженнями головного мозку, тобто з найважчими травмами.

– Які ви бачите виклики в питанні реабілітації?

– Насправді викликів досить багато. Основна проблема полягає в тому, що загалом реабілітаційних центрів в Україні поки що недостатньо. Потреба дуже велика, і вже зараз ми починаємо скеровувати людей до університетів, на спеціальні курси тощо – тих, хто в подальшому міг би працювати у нас або в інших реабілітаційних центрах. Я розумію, що це тривале навчання, яке займає не один рік, і цих людей потрібно готувати. І, звісно, на це також необхідні ресурси.

– Пані Яно, особисто для вас які зараз є виклики?

– Мабуть, основний виклик – це взагалі вижити і зробити так, щоб вижила якомога більша кількість людей. Для мене лише такий.

 

Текст: Тетяна Забаштаньска
Фото: Михайло Палінчак, Андрій Дубчак, Данило Дубчак

Читайте також — «Ворог лізе всюди»: Україна втратила контроль над 4 тисячами кілометрів території протягом року