Ті, хто вивозять. Як працює евакуаційна місія «Схід SOS» на Донеччині

Війна вдаряє з особливою силою по найменш захищених, обстріли і прильоти ніби здирають простирадло невидимості з тих, кого в повсякденному житті більшість не помічає. Людина на візку, або ж прикута до ліжка, не може спуститися в укриття, і тим паче самостійно виїхати. На допомогу приходять поліцейські загони, волонтери-іноземці а також недержавні організації.

Евакуаційний бус із Краматорська рушає до прифронтової Дружківки. Удари по місту почастішали, заїхати туди непросто через комендантську годину, що триває з 15:00 до 11:00. Ті, хто вивозять, добре розуміють тих, кого вивозять: працівники фонду самі з окупованих територій. Владислав Арсеній – з Донецька, а Едуард Скорик – із Бахмута. 

На сидіннях мікроавтобусу – хутро. Рятувальники ніколи не відмовляють людям із тваринами. Якось вивозили маму з донькою, і сімох котів. А нещодавно вивозили родину з трьома собаками і п’ятьма котами. Втім, із тваринами люди можуть виїхати лише за домовленістю. На державне розселення з улюбленцями не беруть.

Найбільш поширеним аргументом залишатися під обстрілами є відсутність коштів на оренду життя і друзів-родичів, які готові прийняти. Рятувальники підтверджують: єдиної державної програми з розселення справді не існує, проте для тих, кому нема куди їхати, завжди є варіанти. Місцеві адміністрації пропонують у якості житла гуртожитки або переобладнані школи. Звісно, не готель люкс, але краще за смерть від КАБу.

«Це різні міста, вони міняються. Підготувала якась громада місце, і туди звозять. Потім воно заповнилося, і вони говорять: «Поки стоп». І тоді шукають інші громади», – розповідає Владислав.

Просто з пункту А в пункт Б відвести людину – це замало,

Є транзитні шелтери, де люди живуть в очікуванні державного розселення. Тих, хто не може себе обслуговувати самостійно, приймають приватні шелтери або ж будинки для літніх. Є й програми за кордоном. Ті, хто можуть себе обслуговувати, мають можливість отримати прихисток у Норвегії, а люди, які потребують медичного догляду, можуть виїхати до Німеччини.

Окремі тонкощі пов’язані з транспортуванням людей. Рятувальники тримають темп, при цьому майстерно оминаючи ями на бездоріжжях. Едуард розповідає – в лежачої людини судини мозку значно слабші, і це важливо враховувати: 

«Якщо головою ліворуч лежить, не можна різко повертати вправо, потік крові доходить до мозку, і може трапитися інсульт. Якщо головою вперед, не можна різко гальмувати, це елементарна фізика. Просто з пункту А в пункт Б відвести людину – це замало», – пояснює водій.

У попиті – піца, дрони і віра 

Залежно від динаміки війни, у евакуаційних місій є спокійні часи, а бувають авральні. За словами Владислава, зараз середня стадія: «Із останнього – це був виїзд із Добропілля, загострення. Добропілля виїхало дуже швидко. А зараз починає їхати Дружківка», – говорить рятувальник.

За його словами, зараз вивозять по 10-15 людей на день.

Мікроавтобус заїжджає у місто. Рятувальники показують «свіжі» прильоти і говорять, що часто заявки надходять саме з районів, де поряд були вибухи. Деякі руїни димлять.

Едуард показує на одну з них:

«От в цей ДК прилетіло при мені. Люди попадали, загиблі були. Під’їжджає трамвай – люди в трамвай сіли, поїхали…» – описує він будні міста.

Владислав обдзвонює абонентів:

Ало, «Схід SOS», евакуація. Ви готові?
Через п’ять хвилин ми у вас.

Оголошення на вході в під’їзд дивують контрастом: «Хочу піцу!» і «Куплю дрони в будь-якому стані». У під’їзді – вибите вікно, затягнуте плівкою, біля вікна – кілька релігійних брошур. Піца, дрони і віра – от основний попит і пропозиція у цих краях.

Валентина і Олександр Питькіни сідають у бус. Спершу їх везтимуть до тимчасового прихистку у Лозовій, а звідти вони вирушать до знайомих на Полтавщину.

Олександр емоційно згадує один із недавніх обстрілів:

«Ми злякалися, коли сьогодні вночі «Шахеди» летіли! Пікірує на дім, думаєш, куди прилетить? Прилетіло в цих краях, десь сюди!» – розповідає чоловік.

«Краще виїхати, правда?» – перепитує жінка.  

Подружжя – пенсіонери, однак чоловік донедавна працював на заводі. Спеціальних перепусток працівникам не видавали, тож доводилось ходити на роботу манівцями, уникаючи правоохоронців.

Половину магазинів в місті позакривали, але попри постійну небезпеку, людей у Дружківці досі чимало, зокрема дітей. Олександр переконує, що це через упереджене ставлення до мешканців Донеччини:

«А тому що всі не можуть поїхати, реально! Платить за квартиру за що? З нас деруть шкуру. Якщо сказати, що з Донбасу, з вами говорити не будуть!» – запевняє пенсіонер.

За наступною адресою чекає лежачий чоловік та його дружина. Пара проігнорувала правило фонду «по три сумки на людину». Їхніх мішків і сумок набирається щонайменше 15 одиниць. Всі люди і речі фізично не помістяться. Родина відмовилась залишити частину речей і вирішила відкласти виїзд. Але з’ясувалося, що наступне в черзі на евакуацію подружжя речі відправило «Новою Поштою», взявши лише необхідний мінімум у дорогу. Тож оцінивши наявне місце в авто, рятувальники повернулися за попередньою парою. Чоловіка на ношах поклали у задній відсік, обклавши м’якими мішками. За словами жінки, він не ходить уже 15-ий рік. Частину речей їй довелося везти на руках. Ця пара їде до будинку для літніх, але спершу у тимчасовий прихисток.

Забравши переселенців із Дружківки, бус повертається в Краматорськ. Рятувальники розділяються. Едуард везе пасажирів до Павлограду і Лозової, у транзитні шелтери. А Владислав прямує у Новодонецьк, на стиковку з поліцією, яка передасть людей з більш гарячої точки.

Дороги Донеччини нагадують сюжет гри «Сталкер». Їх активно заплітають антидроновими сітками. На узбіччях – кістяки спалених авто, деякі з них димлять. На їхньому тлі – доглянуті хати й городи, зібраний врожай.

Довга дорога сприяє розмовам, тож Владислав розповідає – «Схід SOS» утворився в 2014 році для допомоги вимушеним переселенцям. «Кістяком» стали активісти луганського Майдану. Багато евакуацій відбуваються у співпраці з іншими гуманітарними місіями, поліцією, місцевими адміністраціями а також церквами, що допомагають із розселенням. Фонд відновлює зруйновані житла, надає гуманітарну допомогу тим, хто потребує, допомагає школам, документує злочини РФ, надає юридичну, соціальну, психологічну підтримку. Напрямок евакуації додався з початком повномасштабного вторгнення.

«Для деяких житло – це якір»

У містах, де немає зв’язку, як наприклад у Костянтинівці, заявки на евакуацію надходять від родичів. За спостереженнями Владислава, 20-25% таких людей, коли за ними приїжджають, відмовляються виїжджати:

«Таке з Бахмутом було. Там збиралися 100 людей вивозити, церква попросила допомогти. Наші прямо консиліум зібрали: як будемо вивозити? Транспорту не вистачає. Я кажу: «Почекайте! Це «чистий» список, котрий подали не самі люди, а за них!» – згадує рятувальник. Тоді із сотні виїхали 45 осіб.

Інший випадок – донька подала заявку на евакуацію літнього батька з Бахмута. Коли ж бус прибув, чоловік відмовився їхати. Рятувальники відмову записують на відео, як доказ своєї спроби виконати заявку. За два тижні щодо цього ж чоловіка знову надійшла заявка від доньки. Йому розбило хату, і він погодився виїхати. Владислав пояснює:

Для деяких житло – це їхній якір. І коли вони розуміють,
що його вже немає, тоді уже людина звільняється,

Тих, хто відмовляється виїжджати, рятувальними намагаються переконати. Адже вони добре знають сценарій, що, на жаль, повторюється. З часом ситуація погіршується, нерви перестають витримувати постійну загрозу, люди вже б і раді виїхати, але в місто уже практично неможливо заїхати.

Доріг уже немає зовсім, все перебито, 

«Поховала чоловіка і виїхала»

У Новодонецьку бус Владислава чекає на екіпаж «Білого янгола», поліцейського загону, який на броньованих авто заїжджає ближче до фронту. Відповідно до заявок, звідти мали би вивезти до 10 людей. Вивозять сімох. 

Геннадій Юдін, майор поліції загону «Білий Янгол», уродженець Авдіївки, розповідає про сьогоднішню місію:

«Сьогодні була запланована евакуація з Покровського напрямку з селища Гришина. Люди вже чекали тиждень на евакуацію. Сім людей, все добре обійшлося, вони прийшли на одну адресу, чекали нас, і ми приїхали, бистро загрузили. Доріг уже немає зовсім, все перебито, по грунтовій дорозі заїжджали, виїжджали і забрали людей. Зараз в безпечному місці будуть, передаємо їх нашим партнерам зі «Схід SOS», і далі вони вже прямують хто на розселення, хто до родичів» – говорить Юдін.

Дуже побиті КАБами вулиці, будинки повністю до фундамента зруйновані,

За кілька днів до цього автівка «Білого Янгола» зазнала атаки FPV, повертаючись із Костянтинівки. Завдяки броньованій поверхні, люди всередині не постраждали, однак транспортний засіб наразі в ремонті. Гришине розташоване за 8 км від Покровська. Про ситуацію в районі поліцейський розповідає:

«За тиждень буквально змінилась ситуація, дуже побиті КАБами вулиці, будинки повністю до фундамента зруйновані. От жінка тиждень тому потрапила під авіабомбу, і в неї загинув чоловік. Вона поховала його, і виїхала з нами», – говорить Геннадій.

Пасажири переносять речі до мікроавтобуса «Схід SOS». Люди плачуть, сміються, обіймаються. Хтось курить, хтось фотографується з поліцейськими. В однієї жінки перев’язана рука. Усі ловлять зв’язок і звітують рідним, що виїхали. Зі слів людей, у селищі лишилося ще близько 200 жителів. Працівниця останнього магазину, який ще працював – тут, серед пасажирів.

У автобус «Схід SOS» усі ледь поміщаються. На ходу люди продовжують ловити зв’язок і дзвонити рідним. Одна з пасажирок болісно схлипує:

«Мої качечки… мій Малиш лишився…»

Галю, а нашої хати вже нема,

Поки тривала евакуація, їхній будинок знищив КАБ.

Переселенців доправляють до Олександрівки, сусіднього села, де базується гуманітарна місія «Проліска». Людей розсаджують на стільці, пригощають їжею і гарячим чаєм. Одній жінці міряють тиск. В іншої, імовірно, впав цукор – до неї поспішає медична працівниця. 

Поламані долі і кістки

Тим часом, Едуард розвозить переселенців із Дружківки у транзитні шелтери. Перша зупинка – тимчасовий прихисток у Лозовій. Це переобладнана школа, де в одній кімнаті може спати до шістьох людей. Висадка пасажирів відбувається швидко.

В одній із кімнат лежать двоє літніх чоловіків, обоє з села Різниківка, що під Сіверськом. 75-річний Микола Григорович має інвалідність, а також численні переломи. Він схлипує: «2010-й нам верніть! В 2014 мама вмерла, в 2014 війна почалася, і пішло-поїхало! Дому немає, квартири немає, гаража немає, машини немає, нема нічого! Лишилися ми – я і Сергій Іванович, з одного села. Це плачем друг перед другом. Дожилися… Вже неділю валяємося, я просився на пансіонат, тому шо в мене нога не гожа. Та й рука тоже поломана. Та й таз поломаний. Я переломаний весь. Он на ходунках біга» – жаліється чоловік.

Учора вночі прилетіло дві ракети і чотири авіабомби.
Квартира розбита. 

Виїжджав Микола Григорович разом із 39-річним сином. Однак його зупинили на блокпосту – чоловік перебував у розшуку через не оновлені дані. Хоча його батько запевняє, що як опікуна людини з інвалідністю сина не мають права мобілізовувати. Втім наразі не зрозуміло, чи син має такий статус офіційно. У чоловіка є й донька й онуки у Новомосковську, однак чоловік загубив її контакти, коли купив новий телефон. Працівниця фонду розпитує її дані, аби спробувати знайти її.

Звідси зазвичай відправляють до Кропивницького або ж до Одеси. На Миколу Григоровича, швидше за все, чекає другий варіант.

Чоловік і далі тужить за втраченим:

«Жалко. Розбили село, Сіверськ розбили, Кіровку, Різниківку… Учора вночі прилетіло дві ракети і чотири авіабомби. Квартира розбита. Батьки вмерли, я переїхав жити у їхній дім. Дім розбили, он Сергій Іванович, я і Вовка були у спальні у мене. Як шарахнуло!.. Повен рот пиляки, усе на друзки! Усе!» – ділиться переселенець. 

Біля подібного шелтера у Павлограді натягнуті великі шатри, у яких обладнана їдальня. Одна з мешканок  – Надія Дацько 79-річна, говорить про перебування у прихистку з вдячністю: 

«Спасибі, нагодували, напоїли… Палочку, казали, дадуть… Дуже уважні люди, дуже приємні», – говорить жінка. 

Вона сама виїхала з Покровська до Сергіївки, і рік жила там. Звідти її вигнали, до того ж, в Сергіївці теж стало небезпечно. Тож переїхала сюди, і тепер чекає на державне розселення.

Потяг із війни

Рятувальники повертаються до Краматорська. Там на них чекає ще одна місія – посадка на потяг родини із маломобільною жінкою. Людмила Полтавець разом із чоловіком і матір’ю виїжджають у Київ, де їх зустрінуть діти. Людмила розповідає – діти орендували для них будинок у Борисполі. 

Мати не ходить уже 10 років. Її обережно переносять у бус, і він вирушає. На вокзалі темно і незвично порожньо. Усі, хто чекають на потяг, сидять по автівках на віддалі. Рятувальники пояснюють – по вокзалу прилітало не раз, тож люди намагаюся перебувати тут якомога менше. 

Людмила розповідає – у Крамоторську «весело» з 2014 року:

«Ми тут жили, і працювали, і на пенсії… все життя…» – ділиться жінка. 

Вона сподівається, що на Київщині їм буде добре. Принаймні, спокійніше, та й дітей будуть бачити частіше.

Поряд бус іншої гуманітарної місії. Там також маломобільний пасажир, що чекає на евакуацію. Потяг прибуває, вокзал оживає. Більшість пасажирів – у одностроях. Рятувальники разом заносять спершу чоловіка, а потім жінку. За кілька хвилин вокзал знову стає безлюдним.

Для того, щоб подібні місії були успішними, команда фонду регулярно проходить тренінги з такмеду та психологічні, а також навчання з протимінної та антидронової безпеки. Деякі навички ставали в нагоді: Едуарду під Часовим Яром доводилось надавати допомогу військовому, якого поранило пострілом з міномета, а також цивільній жінці, яку посікло уламками.

В людей є різні можливості дізнатися про можливість виїхати. Є «гаряча лінія» фонду, і частіше за все, її номери отримують «циганською поштою». Також ці номери дають у соціальних службах та лікарнях – після поранень бажання виїхати у людей зростає.

Рятувальники визнають – постійна робота з людським болем виснажує.

Я побачив, скільки у нас людей, замкнених у своїх «в’язницях»,
котрі не можуть пересуватися.

«Реально, я зрозумів, що у мене проблеми. Я побачив, скільки у нас людей, замкнених у своїх «в’язницях», котрі не можуть пересуватися. Соцслужба перегружена, соцпрацівник може двічі чи тричі на тиждень принести ліки і хліб. А так, щоб піти погуляти з людиною. Наприклад, «візочниця», їй 45, вона 3 роки з квартири не виїжджала, на візку тільки по квартирі, тому що п’ятиповерхівка, четвертий поверх, хто її вивезе? На балкон максимум. Ми не бачимо цих людей, а їх дохеріща просто!» – говорить Владислав.

Едуард знайшов свій спосіб розслаблятися після тяжких евакуацій: китайський чай у місцевій чайній. Він запевняє, що напій справляє майже такий самий ефект, як алкоголь.

«Я його випиваю відносно швидко, маленькими ковточками. І потім я думаю, піду викину стаканчик, і розумію, що нікуди я не піду. Це те, що треба після еваку, після емоційного дня. Звісно, ми навчені, в нас імунітет, але все одно бувають моменти, коли реально підгораєш», – говорить рятувальник.

 

Текст: Олена Максименко
Фото: Маргарита Фаль

Читайте також — Україна скорочується і старішає: чи буде 34 мільйона населення у 2030-му