Як кулеметник з ампутацією став моделлю Ukrainian Fashion week

Дмитро заходить у студію – вітається, знімає куртку, стає у кадр і чекає на вказівки фотографки. Зодягнений у все чорне, і це створює майже графічний контраст з білою кімнатою. З-під штанини правої ноги помітний протез – він не обмежує рухів, і це помітно одразу: пози він займає впевнено, без напруги. Це не перше знімання на рахунку хлопця, адже він вже понад два роки займається моделінгом.

У розмові Дмитро – стриманий. Та коли заходить мова про несправедливість, в голосі з’являється ярість, обурення й нерозуміння. Йому 22 роки. Він – ветеран українсько-російської війни.

24 лютого 2022 року, він прийшов у військкомат. Йому відмовили – «всього ж 18». Але він не зупинився – за два дні долучився до ТРО на рідній Чернігівщині. Бокс із дитинства і захоплення зброєю перетворилися на воєнний досвід: оборона Чернігівщини, кордон з Білоруссю, Донеччина, Луганщина. Горлівка – місце, де його служба обірвалася. Ворожий дрон, поранення, турнікет на десять годин. Ампутація у Краматорську. Потім – протезування в США.

І паралельно – інше поранення: бюрократія. Частина подала Дмитра у список СЗЧ, що скасувало всі належні виплати. Суд триває вже другий рік. Він чекає повернення грошей і компенсації.

Зараз Дмитру 22. Він – на пенсії.

Frontliner: – Зараз ви взагалі не пов’язані з військовою діяльністю? Чим займаєтесь тепер?

Дмитро Терещенко: – У мене пенсія. Щаслива пенсія. В основному зараз працюю в комерційних зніманнях, займаюся спортом для себе – для менталочки й фізичного стану.

 

– Як ви прийшли до моделінгу?

– Все почалося в США, коли я був на протезуванні.
Було знімання для фонду. Фотограф сказала:

Ти в кадрі дуже сильний.
Продовжуй.

Я почув. І вибрав рух у цьому напрямку. Повернувся в Україну, зібрав портфоліо, почав надсилати його в агентства.Спочатку спорт забирав весь час. Тренування, збори, перельоти. А вже з 2024 року я активно знімаюсь, з’явилися покази, фешн-віки ( тижні моди, коли дизайнери презентують нові колекції – ред.).

– Багато пропозицій отримуєте?

– Я б не сказав, що багато. Я сам шукаю якісь можливості. Але вже після того, як дійшов до фешн-віків, мене почали сприймати вже не тільки як ветерана, а як модель фешн-віку, модель року.

Тоді фонд Revived Soldiers Ukraine, який займався моїм протезуванням в Америці, створив колаборацію з дизайнером Андреасом Москіним у вересні 2024 року. Вони створили першу колекцію адаптивного одягу і запросили мене. Ось так все й почалося.

 

– Що відчували, коли вперше ступили на подіум?

– Релакс, просто релакс. Я відчував захоплення, я розумів, що це моє, це те, куди я хочу рухатися. Я розумів. Позиціонувати себе як бренд, як топ-модель.

Це ще одна сходинка до моєї мети. Я хотів би показувати
не тільки одяг, а й себе, перш за все.

– Для вас наразі важливіше просувати себе в моделінгу як особистість чи стати репрезентацією, що людина з ампутацією теж може бути моделлю?

– Хороше запитання. Я думаю, що перш за все це мої особисті амбіції як моделі. Якщо брати до уваги протез, саму інвалідність, то це великий крок до інтеграції в суспільство. У нас в Україні цього дуже сильно не вистачає.
А також, щоб показати, що відбувається в Україні, хто ми такі, через що ми проходимо.

 

– Є якісь правила, як ви маєте ходити по подіуму?

– Для когось є, для мене – немає. Які можуть бути правила для людини без ноги? Ми і так ледь ходимо.

– З вашого досвіду, зараз реально в Україні працювати моделлю, мати стабільно замовлення та отримувати хорошу оплату?

– Зараз – ні. Війна. У людей мало грошей, і всі ми розуміємо, що купівельна спроможність з часом втрачається. А ці замовлення повинен хтось спонсорувати. Люди з можливостями, з фінансами, не звертають уваги саме на цю нішу.

 

– Проте водночас під час війни відбувся свого роду бум популярності українських брендів. Вони влаштовують грандіозні промоційні кампанії, але ми не бачимо там людей з ампутацією. Чому так відбувається, як думаєте?

– Тому що не кожен замовник хоче бачити в своїй кампанії людину з інвалідністю. Не кожна людина з інвалідністю може працювати на камеру професійно.

Якщо проаналізувати усі фешн-віки, дизайнер Андреас Москін першим вивів на подіум моделей із протезами. І лише потім інші дизайнери почали запрошувати до себе таких моделей.

Я не можу сказати, що на це є попит, бо це більше для картинки – щоб показати, що ми залучаємо ветеранів, підтримуємо їх.

Я давно працюю і маю багато комерційних проєктів, тож можу їх аналізувати. Коли пропонується якась робота, я оцінюю об’єм завдань, що від мене потрібно, що я можу дати і що вони можуть мені запропонувати. І коли пропонують мізерні суми та умови, і навіть не забезпечують таксі, розуміючи, що мені їхати з лівого на правий берег – це, м’яко кажучи, нелояльно.

 

– Ви намагались встановити контакт із іноземними агентствами?

– Намагався. Поки без відповіді. Але зараз я підтримую зв’язок із фотографом, який має вихід на журнал GQ. Я хочу в Лос-Анджелес. Ось туди мені потрібно.
Я хочу вийти на іноземні агентства. Перш за все, увійти в категорію inspiration, висвітлити те, що моделі з інклюзією можуть працювати на топовому рівні, з топовими брендами, і розповісти про це всьому світу.

– У вас були амбіції у моделінгу до повномасштабної війни?

– Абсолютно ні. Я був повністю в спорті, повністю зфокусований на боксі. Бокс – це було все моє життя. Це були плани на майбутнє.

До повномасштабного вторгнення
бачив себе як професійного боксера.

– Не шкодували після поранення, що пішли у військо? Адже все ваше життя було пов’язане з боксом.

– Не шкодував. Сплакнув трохи, звісно. Не без сентиментальності. Записав кружечок друзям. Подзвонив мамі. Все.
Я просто радів, що я вже не там, бо хочеться жити. Я не вірив, що виживу.
За відчуттями, ритм життя через це багато змінився. Я кожного дня чомусь новому навчаюся. Щось відчуваю по-іншому. Вищі сили мене ведуть. І все виходить. Для чогось мені було подароване життя. Це не просто так, я знаю.

Але абсолютно ні про що не шкодую.
Весь цей шлях, він для чогось потрібен.

– Чи хотілося й чи була можливість повернутися до спорту?

– Я після ампутації почав займатися плаванням. І зараз плаваю, але без виступів, бо немає вдячності за те, що ми робимо. Були змагання Air Force Trails.

У 2024 році я представляв збірну з України.
І так сталося, що я здобув сім золотих медалей.

Я тоді представляв Чернігівську область. І в цей же час Чернігівський департамент сім’ї, молоді та спорту публічно в медіа заявляла про те, що вона забезпечує ветеранів усім необхідним і компенсує їх нагороди на міжнародному рівні. А що по факту? По факту мені кажуть, що немає грошей, ми не можемо нічого зробити.

Тому якось не дуже хочеться витрачати сили та час, якщо можу займатися чимось іншим.

У мене були мрії про паралімпіаду 2028 року, але зараз вже немає такого. До цього треба йти професійно, повноцінно тренуватися, віддавати всього себе. Заради чого? Заради того, щоб тебе «бортанули» десь на шляху. На все це потрібні фінанси. А нічого не компенсується. Чому? Тому що гроші йдуть не туди, куди потрібно.

– Чим ще займаєтесь на пенсії окрім спорту та моделінгу?

– У медіасфері працюю. Будуємо з командою великий проєкт. Поки без анонсу, але скоро все буде, і це буде масштабно.

 

– Як ветеран з ампутацією, який був в США, можете описати ставлення суспільства до вас в Україні та Америці?

– В Америці це цінується. Для них ветеран – це ідеальність. Неважливо, в якого «калібра» ти людина. Ветеран – це, перш за все, повага, подяка. Завжди – лояльність, підтримка.

У нас це зараз більше про жалість. Багато людей живе в своєму світі. Це нормально – мати свої проблеми і переживати їх по-своєму, враховуючи, в який час ми живемо.

Але, наприклад, якщо ти бачиш людину на протезі або
з інвалідністю, не проявляй жалість. Прояви повагу.

Перш за все, поцікався, чим можна допомогти. Придивись: можеш поступитися місцем у транспорті, допомогти, а не просто штовхатися.

Якщо тобі кажуть «ні», треба сприймати це як «ні». Не як злобну категоричну відмову, а просто «ні». Не більше.

Наприклад, буває, пропонують місце в транспорті. Я кажу «ні», бо мені просто незручно. Вони далі наполягають, що потрібно сісти. Навіщо ця фальшива доброта, якщо вона не приносить мені користі, а навпаки вводить нас обох у дискусію?

– Ви наразі живете у Києві, наскільки вам зручно пересуватися містом?

– Залежить від випадку та від місця. Взимку, наприклад, якщо дороги не очищені – а вони у нас не очищені – я майже не пересуваюся, лише з милицею. А так пандусів багато де немає. Потрібно завжди мати якусь надійну ручку.

– Проявляється у вас якось ПТСР після війни?

– Звісно, ПТСР – така штука, що вона є і буде. І потрібно говорити про те, що це важко. Це треба вміти контролювати. Потрібно вміти пізнавати себе. Час із собою дається для того, щоб ми могли пізнавати свій внутрішній світ: що подобається, що не подобається. Вміти фільтрувати навколишнє середовище в цілому. Розуміти, що може витягати тебе з такого стану, що допомагає, а що – руйнує.

 

– Ви спілкуєтесь зі своїми побратимами?

– Так, рідко. Але більшість просто вже на тому світі. Це, насправді, дуже важко.

Це найгірше — розуміти, що у 22 роки похорони
для тебе стали буденністю.

– А як ви ставитесь до історій про методи мобілізації ТЦК? Є заяви про побиття людей і навіть убивства?

– Це п**дець ситуація. Я думаю, Бог все бачить, і карма за усіма прийде. Є люди, котрі виконують свою роботу абсолютно коректно і правильно. Але ось ці випадки паскудять репутацію інших і війська в цілому.

 

– Яке ваше ставлення до іншої сторони питання — чоловіків, які відмовляються йти воювати, які кажуть, що вони не були народжені для війни, що кажуть «ми тут корисніші»?

– Чим вони корисніші? Тим, що вони кажуть, що вони корисніші. Я щось не бачу, що збори закриваються дуже швидко. Чи якось економіка дуже сильно зростає. Корисніше чим? Ходити по клубах? Я не розумію такого абсолютно.

 

– Якою ви бачите перемогу України?

Точно – це викорінення повністю цієї системи, яка є в Україні.

Політична, військова, економічна. Всі програми, які стосуються ветеранів тощо – їх треба міняти, коригувати, як мінімум.

Я думаю, тоді буде перемога. Зміна суспільства в цілому, ментально.
Тоді буде перемога.

Я живу сьогодні. В мене є про кого піклуватися. Я роблю свою справу.
Я продовжую працювати на перемогу вже на своєму фронті і в межах своїх можливостей. Але сказати, якою вона буде, я не можу. Ми всі думали про кордони 1991 року. Зараз ми думаємо, як тримати фронт, щоб він не дійшов до територій, які були на початку далекими від фронту. Поки ситуація стає гіршою і гіршою. Будемо бачити далі.

– У вас є якісь мрії на майбутнє?

– Мрії? Щоб мої близькі пишалися мною та просто були щасливі. І мали свободу. Може, для когось це буде здаватись звичайними словами, але для мене це настільки глобальні речі. І в них для мене відчувається дуже багато підтаємних відчуттів. Саме в слові «свобода».

 

– Які це для вас відчуття?

– Відчуття? Відчуття тиші, спокою, умиротвореності. Закоханості в навколишнє середовище, у людей, які тебе оточують. Вдячність за те, що воно сприймає мене таким, який я є. Вдячність за те, що воно чесне зі мною. Вдячність за те, що мені вдалося подолати труднощі в тій чи іншій ситуації. Ось це все і є для мене свобода.

 

– Чи є у вас щось, що ви хотіли би зробити після перемоги? Якийсь такий пунктик. 

– Ні, немає такого. Я точно буду поряд зі своїми полеглими побратимами і все. Будемо спілкуватися з ними. Сподіваюся – у фізичному стані, не там. Я приїду до них на могилки і буду сидіти там з ними. Курити.

 

Текст: Тетяна Забаштанська
Фото: Анна Зубенко

Читайте також — Пурхай, як метелик, навіть із протезом: ветерани на рингу долають межі