«Я вдома»: як в Україні зустрічають звільнених з полону

Про звільнення військовополонених відомо заздалегідь, але ніколи не знати, коли автобус прибуде до України. І чи станеться це взагалі. Попри невідомість, щоразу до кордону з Росією їдуть родини полонених, сподіваючись побачити своїх. Від ранку рідні з фотографіями в руках чатують на подвір’ї місцевої лікарні – саме туди приїде автобус зі звільненими. 

Поруч з лікарнею збираються й десятки журналістів. Їх пропускають на подвірʼя медзакладу попереду всіх. Для тих, хто висвітлює звільнення з полону вперше, проводять короткий інструктаж. Представники Координаційного Штабу попереджають: можна чекати до самої ночі. Обіцяють, що від прибуття автобусу журналісти матимуть півтори години для роботи. 

Знімальні групи починають працювати поруч з пʼятиповерховою будівлею, яку від інших корпусів відділяють мобільні огорожі. За ними  чекають рідні. Вони – спокійні і зосереджені, але щойно до огорожі підходять журналісти, хутко наближаються та піднімають фотографії. Родини хочуть, щоб про їхніх полонених чули. Заради цього долають сотні кілометрів.  

Оксана Хвілецька приїхала з Хмельницької області. Вона тут вперше. Не може пояснити, чому вирішила приїхати – просто відчула сильне бажання. Жінка тримає у руках фотографію молодого хлопця – свого сина Валентина. Вже чотири роки про нього жодної звістки. Та зі слів інших звільнених з полону мати знає, що син живий і перебуває у Володимирській колонії в Росії.

«Я сподіваюсь на хороші новини. Мене так сьогодні тягнули сюди», – каже мати зниклого безвісти солдата.

Біля лікарні тихо, хоч і велилюдно. Звідкись чути плач. Біля корпусу за огорожею стоять три жінки, одна гірко плаче. Лише з посмішок її подруг стає зрозуміло: новини позитивні. Щойно жінці зателефонували зі Служби безпеки України. Повідомили, що після сорока місяців полону її чоловік, морпіх і оборонець Маріуполя, повертається. 

Ірина Абрамова приїхала з Миколаєва. Була за робочими справами в Києві і щойно дізналась про потенційне звільнення полонених. 

За пʼять хвилин після СБУ жінці дзвонять знову. Це вже її коханий. Розмова коротка, вона каже: 

– Я в Чернігові, чекаю вас, – потім Ірина телефонує синові, щоб поділитись звісткою.
– На роботі, ма, – відповідає той. 

– Тата звільнили!, – каже Ірина.

Коротка пауза:

– Мого тата звільнили, – розгублено, але радісно повідомляє колегам на роботі син захисника, після чого зі слухавки лунають вітання та ощасливлені крики.

Невдовзі інші жінки починають отримувати дзвінки та сповіщення. Одна з них обіймає девʼятирічного сина, обидвоє плачуть.

Чоловік Анни – тридцятирічний морпіх Максим – потрапив у полон в Маріуполі. Його маленький син Кирило каже, що першим ділом буде обійматись з батьком.

«І нікуди його не відпущу», – попереджає хлопчик.

«Хлопці, ви вдома»

На території працюють поліція, Координаційний штаб, Управління військово-цивільного співробітництва. Зазвичай також Патронатна служба, але сьогодні її представників немає. Зустріти побратимів прийшли інші військові. Вони обговорюють між собою, що звільнили когось з їхнього підрозділу. 

Люди чекають кілька годин, хоча й від хвилювання час минає непомітно.

«Вже скоро мають бути», – перемовляються між собою жінки, чиї плечі вкриті прапорами Морської піхоти.

Сьогодні до України приїхали двоє братів-морпіхів після сорока восьми місяців полону. Їхні дружини Анастасія і Віолетта отримали сповіщення в Дії: «Захисники звільнені». Вони кажуть, що відчувають шалене щастя, але й сум за тих, хто досі в полоні. Поруч стоять їхні подруги, які сьогодні позитивної звістки не отримали. Вони усі обіймаються. 

– Я почну плакати лише тоді, коли побачу чоловіка, – каже Анастасія.

– Вона дуже сильна, – вважає Віолетта.

З-за рогу визирає невеликий автобус та повертає до лікарні. Люди здіймають галас. Ця радість викликає широкі усмішки в пасажирів автобуса. Вони махають руками з вікон.

Автобус зупиняється. З усіх сторін його обступають кілька сотень людей з прапорами та фотографіями. Починають скандувати: «Дя-ку-ємо!» Поруч з дверима стоїть військовий, якого звільнили з полону в червні 2025 року. Він впізнає знайомі обличчя та усміхається, обіймає побратимів. Один з військових кричить з усіх сил: «Я вдома!». Натовп схвально голосно підтверджує: «Хлопці, ви вдома!». 

Рідні мають лічені хвилини, щоб обійнятися та сказати: «Я люблю тебе». Далі звільнені заходять до лікарні. Попереду – місяці лікування та реабілітація, а вже потім остаточне воззʼєднання з близькими.

Після недовгих обіймів та поцілунків з рідними, звільненні українці заходять в лікарню. Там зустрічають представники Національного інформаційного бюро з питань військовополонених – видають рюкзаки з одягом та усім необхідним на перший час. А найголовніше – телефон, у якому вже є контакти рідних. Пізніше за звільненими з полону приїдуть представники частин та повезуть до лікарень. 

Понад пʼять років в полоні

Цього разу до України повернулись ті, кого росіяни затримали ще до повномасштабної війни. Серед цивільних заручників – Богдан Ковальчук, у якого росіяни відібрали девʼять років вільного життя. Коли Богданові було сімнадцять, його схопили на тимчасово окупованих територіях Донеччини, звинуватили у диверсійній діяльності та засудили до десяти років увʼязнення. 

 

Також звільнили трьох жінок, яких незаконно затримали на Донеччині та Луганщині. Серед них – вчителька початкової школи. Вона перебувала в полоні шість років.

Цей день приніс багато радості усім, хто прийшов зустріти звільнених з полону. Але відчувався і сум за тих, хто ще досі не вдома.

Рідні, які сьогодні не почули радісної звістки, продовжують стояти під лікарнею. В одному з вікон передостаннього поверху показався хлопець з поголеною головою. Він також звільнений з полону. Родини почали вигукувати прізвища: чи чув такі в колонії? Він намагається розчуте кожне, і на жаль, нікому не може відповісти ствердно.

 

Фото: Максим Кішка
Текст: Діана Делюрман

Читайте також — «Били кулаками і палками»: звільнений з полону азовець розповів про тортури