«Я більше нічого не вмію»: шлях з Бахмута до журналістики
Робота в медіа – це коли ти більше нічого не хочеш і не вмієш робити так само пристрасно. Це шлях через сумніви, професійне вигорання та постійне перенавчання. Про те, як дитячі мрії про медіа трансформувалися у роботу життя, розповідає репорт Frontliner Артем Деркачов.
«Хто хоче записатися на гурток журналістики?» – пролунало запитання від працівників центру дітей та юнацтва, які прийшли до нашого класу під час уроку з математики. Серед усіх однокласників руку підняв лише я. На той момент мені було тринадцять. Саме в цьому віці я вперше по-справжньому почав замислюватися над тим, ким хочу стати в майбутньому. Щоправда, до того мої плани були зовсім іншими. Коли мене питали, ким хочу бути, я впевнено відповідав – банкіром. Тоді, мені здавалося, що робота в банку це автоматичний доступ до грошей. Але мрія швидко розбилася об реальність. Виявилося, що б опанувати таку професію, як мінімум потрібно добре знати математику, а я її не розумів, і чесно кажучи, не любив. Та й робота в банку не гарантує фінансової незалежності на все життя. Так, мій дитячий план провалився, навіть не розпочавшись.
Перший матеріал
Тому, поява працівників центру дітей та юнацтва на нашому уроці здалася мені не випадковістю, а знаком. А рішення відгукнутися на пропозицію, стало моїм першим кроком у професію. Гуртком журналістики керувала Еріка Герасименко, паралельно з цим вона працювала в місцевій газеті «События», що на той момент видавалася російською мовою. Саме під менторством Еріки, я взявся за свою першу наукову роботу – досліджував технології розробки першої шпальти газет. Результат перевершив очікування: перше місце на другому етапі Всеукраїнського конкурсу-захисту Малої академії наук. Ця новина миттєво розлетілася школою. І це швидко відкрило мені двері у світ шкільного самоврядування. Відтак, через деякий час я одним із перших отримав від завуча пропозицію долучитися до програми «Схід і Захід разом». За умовами я мав поїхати до міста Золочів на Львівщині, і жити в іншій родині, щоби перейняти нові для себе традиції. Та найважливішим стало інше: ця поїздка, була для мене можливістю написати перший повноцінний матеріал для газети «События». Тож, як тільки я повернувся, розпочав роботу над першим у своєму житті матеріалом.
За тиждень у тираж вийшла стаття з моїм іменем. Моєму щастю не було меж, адже я чудово розумів, як багато людей у місті читають цю газету. Але, найприємніший сюрприз був попереду. Моя публікація привернула увагу директорки місцевого телебачення Тетяни Шаманської. Вона запропонувала мені спробувати себе в якості телекореспондента. Так у 15 років я повноцінно приступив до роботи на місцевому телебаченні ТРК «Бахмут».
Перші труднощі
В офісі телеканалу на мене чекало знайомство з людиною, яка дала мені знання, що я використовую й досі. Це був оператор Дмитро Охмат. Попри різницю у віці, ми швидко знайшли спільну мову. Дмитро вчив мене всього: працювати з камерою, монтувати, триматися в кадрі. А тому невдовзі я вже самостійно знімав сюжети про життя міста за що отримував свої перші гроші – 500 гривень за сюжет, що для підлітка було досить непогано.
Матеріали створені мною на телеканалі нерідко відправляли на журналістські конкурси. І один із них навіть отримав перше місце на всеукраїнському конкурсі, що проводився в Університеті Грінченка. Ця перемога була не просто грамотою – вона давала право на вступ до університету без складання творчого конкурсу. Так я вперше потрапив до столиці. Найбільшим шоком для мене тоді стали, звичайні пасажирські літаки над головою. Адже на той момент у рідному Бахмуті повітряний простір був давно закритий, а навколо стояли блокпости й військова техніка.
Але напередодні вступу до університету, система зіграла зі мною злий жарт: правила змінилися, творчий конкурс в університеті скасували, і мій бонус просто перестав існувати. Це стало першою серйозною перешкодою на моєму шляху. Натомість, творчий конкурс залишився в Університеті культури, куди я теж подав документи. Але й там на мене чекали проблеми. Викладачі, дізнавшись, що я з Донеччини, почали активно розпитувати про війну та життя в прифронтовому місті. Проблема полягала в тому, що їхня «офіційна» інформація кардинально різнилася з тією реальністю, яку я бачив на власні очі. Наприклад, коли вони мене запитали про окупацію, я заперечив і сказав, що такого не було. Моя правда їм не сподобалась, мене відверто «завалили», і я був змушений вступати на контрактну форму навчання.
Студентським життям мені так і не вдалося пожити повноцінно. Із початком пандемії COVID-19 у 2020 році я був змушений повернутися до Бахмута та продовжити навчання онлайн. Проте, вже на початку 2021 року я знову повернувся до Києва й потрапив на практику до телеканалу Live. Щодня я допомагав журналістам створювати матеріали, та сподівався на те, що по закінченню практики, зможу потрапити на стажування. І цей день таки настав, 23 лютого 2022 року редактор запропонував мені підготувати матеріал про стан укриттів у Києві напередодні можливої війни. Я мав вирушити на свою першу зйомку вранці 24 лютого, але цього не сталося. У цей день Росія розпочала повномасштабне вторгнення. І замість того, щоб знімати сюжет про укриття, я сам опинився в укритті.
Вимушені обставини
Згодом, через активні бойові дії поблизу Бахмута, мої батьки були змушені залишити все нажите та шукати нове місце для життя. У цих обставинах, мені довелося самостійно забезпечувати себе, тож я влаштувався на роботу до KFC. Із часом у мене навіть почали опускатися руки, що через глобальні події в країні та світі, я ніколи не зможу працювати там де мрію. Навіть колеги з часом почали називати мене «репортером», адже знали про мої наміри вирватися з кухні фастфуду та побудувати професійну кар’єру медійника. На щастя, вже за рік відбулися перші зміни. Мені зателефонував друг, із яким ми навчалися в університеті, і запропонував спробувати свої сили на телеканалі «Рада». Я пройшов співбесіду, створив свій перший матеріал і став частиною команди телеканалу. Пригадую слова свого першого шеф-редактора: «Ти наче молодий, а пишеш так, ніби для газети комсомольська правда». Тоді я вперше усвідомив, що написання, навіть маленького тексту для телевізійного сюжета, замало бути грамотним та вміти складати речення. Це ціла наука й певно, щоби навчитися писати просто й цікаво, а тим паче для всіх не вистачить і усього життя.
За час роботи на телеканалі я об’їздив майже всю Україну, працював із відомими людьми, знімав репортажі в зоні бойових дій із військовими. Це було саме те життя, про яке я колись мріяв, нові знайомства, неповторні історії.
Але з часом, те, що раніше давало драйв, почало виснажувати. Зйомки, дедлайни, постійна гонитва за новими темами – усе це стало рутиною. Наче досяг певної точки розвитку й залишився в ній. Зовні все виглядало як рух уперед, але всередині це було відчуття замкнутого кола, з якого я не розумів, як вийти.
Шлях до Frontliner
Та одного дня я познайомився з людиною, яка змінила мій погляд на професію. Це була дівчина, яка порадила спробувати знімати фото. А ще привернула увагу до медіа Frontliner. Матеріали журналістів, що я побачив на сайті справили на мене сильне враження, але й дали чітке усвідомлення: моїх знань і навичок поки що недостатньо, аби працювати на такому рівні. Так у мене в житті з’явилася нова мета – навчитися фотографувати. Працювати над текстами глибше, точніше, із новим підходом до роботи.
Згодом я все ж наважився написати в редакцію, сподіваючись потрапити в команду, але відповіді не отримав. Проте бажання стати частиною медіа, де я бачив справжні перспективи й розвиток, було сильнішим за ігнорування. Я вирішив діяти перевіреним способом, зробити те, що вмію найкраще. Не чекаючи на погодження теми, я просто зняв і змонтував відеосюжет. З того моменту минуло два роки. І сьогодні я пишу репортажі та аналітичні статті для Frontliner, який тепер не просто основне місце роботи. Це простір можливостей і люди, які не лише вчать професійній майстерності, а й дають поради, що формують мене як особистість.
Навіть не віриться, що з моменту створення мого першого матеріалу минуло вже понад 10 років. За цей час я неодноразово хотів усе покинути. Були моменти, коли нічого не виходило, коли я раз за разом наступав на ті самі граблі й мріяв почати життя з чистого аркуша. Але я й досі в професії, у якій не заробиш великих статків, тут немає тієї слави, про яку марив у дитинстві. Натомість є дещо цінніше: можливість відкривати світу правду, розповідати історії інших і постійно вчитися самому. Та й, чесно кажучи, я більше нічого й не вмію, окрім цієї роботи. І, здається, це саме те, де я маю бути.
***
Привіт! Це Артем, автор цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
Щодня ми працюємо в небезпечних для життя місцях — на фронті та біля нього — щоб розповідати про російсько-українську війну. Долучіться до спільноти Frontliner, щоб ми продовжували розповідати важливі історії про про військовий конфлікт та гібридну війну РФ проти України.
***
