Втеча з окупації: українська молодь рятує свою ідентичність
Інна виїхала з Донецька щойно їй виповнилося 20 років. Дівчина росла в окупації, але попри роки життя в умовах російської пропаганди обрала бути українкою. Цей вибір змушував діяти, навіть, якщо його не підтримали найближчі – батьки. Історію про те, як дівчині вдалося зберегти себе і наважитися втекти з окупованої росіянами території розповідає Frontliner.
Інна (іʼмя змінено з міркувань безпеки – ред.) зібрала сумку. Там були лише найнеобхідніші речі, щоб не викликати підозр. Батькам сказала, що їде з подругою до російського Ростова-на-Дону, але насправді маршрут пролягав зовсім в інший бік: через Мінськ до Києва.
Інні скоро мало виповнитися 20 років. За російським законодавством на тимчасово окупованих територіях України, у цьому віці треба міняти паспорт. Але Інна не мала такого наміру. Без чіткого плану та без уявлення, що її чекає по той бік, вона вирушила в невідомість.
Дитинство забрала окупація
Інна в Донецьку народилася. Їй було вісім років, коли місто окупували російські війська.
Багато місцевих виїхали, дітей майже не залишилося. Українська мова практично зникла, з’явилися рублі, а Росія почала активну пропаганду, особливо серед молоді. Наступні кілька років Інна згадує як порожній і одноманітний період.
Це було дуже сумне життя, я навіть не можу згадати
якихось хороших подій за ті роки,
Єдиними винятками були короткі поїздки з батьками до не окупованого Маріуполя – там з’являлося відчуття нормального життя. У Донецьку ж воно звелося до буденних обмежень: воду давали раз на кілька днів, а колись жваве місто поступово втрачало свої барви.
Окупаційна пропаганда формувала уявлення, що українці – «бандерівці й вбивці». Інна в якийсь момент і сама почала приймати ці наративи:
«Я перейшла в четвертий клас і поступово звикала до того, що тут тепер «ДНР». Нам казали: ми захотіли відділитися від України і створити власну державу. Спершу мені було дивно, а потім я просто думала: «Ну добре», – згадує вона із сумом і певним соромом.
До школи приходили представники різних сепаратистських та прокремлівських формувань «Народная дружина» та «Молодая республіка». Вони називали себе волонтерами і агітували вступати до їхніх лав, розповідали, що вони допомагають місту і підтримують «нову республіку».
«Я тоді подумала: «Ой, як прикольно, я теж хочу». Але мама сказала: «Ти в Україну не зможеш поїхати». І я не вступила – і слава Богу», – каже дівчина.
Вибір всупереч оточенню
Важливий вплив на Інну мав старший брат. Саме розмови з ним поступово сформували її погляди. Після початку повномасштабної війни брат залишився єдиною людиною в родині, з ким вона могла відверто поговорити про те, що відбувається.
«Він говорив, що «ДНР» – це фігня, що нам краще тягнутися до України. Казав, що не хоче жити в окупації і влітку 2022 року планував поїхати навчатися в Маріуполь. Я знала, що ми на одній стороні», – розповідає Інна.
З часом ці розмови переросли у власну позицію – дівчина почала відкрито говорити в школі, що хоче після випуску виїхати з Донецька.
До повномасштабної війни багато хто думав про виїзд – у когось на підконтрольних територіях були родичі, хтось там навчався. Але у 2022 році згадувати про Україну стало ризиковано – ті, хто підтримували Росію, стали агресивніші.
Батьки наполягли, щоб Інна вступила до Донецького університету. Там під час навчання студентів залучали до російських проектів: конкурсів, диктантів, програм.
Нам пропонували поїхати в Росію на студентські програми.
Я відмовлялась і нікуди не їздила, але постійно змушували брати участь
у пропагандистьских заходах. Мені це було дуже неприємно,
У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, Інна остаточно зрозуміла, що більше не можна залишатися в окупації. До виїзду вона почала готуватися з того, на що могла вплинути – з мови. Дивилася український контент, шукала друзів поза окупацією та людей для практики мови.
«Я познайомилася з дівчинкою зі Львова. Вона запропонувала допомогу у практиктиці мови. Ми почали спілкуватися. Зараз моя мова значно краща, ніж у 2022 році», – каже Інна.
Вона хотіла показати свою приналежність до України, тож зробила гердан (традиційна українська бісерна прикраса). Носити його на вулиці було ризиковано, але Інна все одно наважувалася.
«Я українка і не боялася це показувати. Поки деякі носили одяг із російськими прапорами або «днрівськими», – наголошує дівчина.
Інна сподівалася, що хтось це побачить і впізнає – зрозуміє, що не всі в окупації підтримують росію.
Рішення, яке не підтримали
Дівчина вирішила виїхати ще до повноліття, але розуміла, що доведеться чекати. Тим часом вона домовлялася з київськими друзями про житло, планувала маршрут. Та одного разу розказала батькам про свій намір:
Вони не зраділи. Були довгі, неприємні розмови.
І мама забрала в мене український паспорт.
Я взагалі не розуміла, як мені тепер виїжджати,
Так Інна опинилася сам на сам зі своєю проблемою. Підтримки не було, батьки у своєму бажанні «захистити» дівчину, намагалися відмовити її від виїзду.
«Мені казали, що я не впораюся: що я ще дитина, що залишуся там одна, що зі мною може щось статися. Я хвилювалася і за себе, і за рідних, особливо за бабусю з дідусем», – каже дівчина.
Інна була виснажена, демотивована і на якийсь час відклала спроби виїзду. Останньою краплею стало окупаційне законодавство: у 20 років треба змінювати паспорт. Дівчина цього не хотіла.
Вона дізналася про проєкт Helping to Leave, якій безоплатно допомагає людям виїхати з тимчасово окупованих територій. Інна зв’язалася з операторкою й вперше відчула полегшення – їй сказали, що допоможуть вибратися з окупації. Виконуючи інструкції, Інна вже незабаром опинилася в Білорусі.
Без українського паспорта, який забрала мама, вона не могла в’їхати на територію України. В українському посольстві в Мінську Інна отримала «білий паспорт» – одноразовий документ, що видається для повернення громадян України додому у разі втрати або закінчення дії закордонного паспорта.
Після цього вона нарешті змогла в’їхати в Україну через єдиний діючий гуманітарний коридор для українців, які хочуть виїхати на вільну територію «Мокрани – Доманово».
Жити в окупації – означає не мати майбутнього.
«Тут вам точно сподобається»
Тепер Інна живе в Києві. Вона вже влаштувалася на роботу, паралельно оформлює документи, подає заявки на допомогу, звикає до нового ритму міста. Зараз її щоденність складається з практичних речей: стабілізувати життя, стати на ноги та навчитися тримати баланс між роботою та власними потребами.
У цих обставинах думки про навчання поки відходять на другий план – не через байдужість, а через брак часу й ресурсу. Щоб обрати свій шлях усвідомлено – для Інни важливо зрозуміти, ким вона хоче стати насправді.
Водночас Інна намагається не втратити те, що в неї вже є і що для неї важливо: зустрічі з друзями, прогулянки, події, нові враження.
«Це те, заради чого я виїжджала – щоб нарешті жити», – каже вона. Майже все життя Інні доводилося приховувати справжню себе та йти за інерцією нав’язаною окупаційною системою.
«Важливо зрозуміти: жити в окупації – означає не мати майбутнього. Так, зараз немає ідеального механізму виїзду і чіткої системи для тих, хто щойно виїхав. Але є люди, які готові допомогти. Якщо вам там важко, тут вам точно сподобається», – каже Інна, звертаючись до молоді, яка досі вагається чи виїжджати з ТОТ.
Кілька днів тому, вперше після виїзду з окупації, Інна поговорила телефоном із дідусем. У короткій розмові прозвучало запитання, яке стало для неї несподіваним.
«Він питає як справи? Я кажу, що все добре, роботу знайшла. А він відповідає: «Працювати ти і тут могла, а для душі щось знайшла?» І це було найважливіше. Дуже приємно, що він подумав саме про це і зрозумів мене», – розповідає Інна, дівчина якій вдалося виїхати з окупованого росіянами Донецька.
До 1,6 млн дітей залишаються на тимчасово окупованих територіях України і проводять там усе дитинство – у російській системі освіти. Але не всі з них приймають ці правила. Частина молоді намагається зберегти свою ідентичність та виїхати.
***
Привіт! Це Юлія, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
Дитинство в окупації — досвід, який людям на підконтрольних Україні територіях складно уявити.
Для мене важливо дати голос тим, кого майже не чують: молоді, яка досі живе на тимчасово окупованих територіях, але не хоче там залишатися.
З вашою підтримкою ми продовжуємо розповідати важливі історії. Долучайтеся до спільноти Frontliner, щоб допомогти нам документувати війну Росії проти України з передової та тилу.
***
