Пурхай, як метелик, навіть із протезом: ветерани на рингу долають межі
На боксерському турнірі «За межею» в поєдинку зійшлися ветерани, які пережили травматичні ампутації. Видовищні бої показали: воля дозволяє долати межі можливого. Frontliner побачив ці поєдинки наживо і розповідає, як це було та що мотивує бійців.
Поки у спортивному манежі Івано-франківського коледжу фізичного виховання збираються глядачі, уся драматургія розгортається за лаштунками. Учасники турніру готуються до поєдинку. Розтягуються, зосереджено накручують боксерські бинти на руки. Дехто відпрацьовує удари в парах, хтось – тренується наодинці. Тренер енергійно розтирає ногу бійця долонями, розігріваючи його м’язи. Повторює такі дії на протезі. Це викликає в бійця щирий сміх.
Половина учасників турніру – ветерани, які пережили ампутацію нижньої кінцівки. 28-річний боєць Геннадій Бойко приїхав з Київщини, щоб довести: тримати удар можна і без руки. У минулому він мав успіхи в кікбоксингу. Після втрати правої кисті не міг уявити життя без спорту. Сьогодні – його боксерській дебют на очах у кількасот глядачів в манежі і тисяч за екраном.
Геннадій сидить на лавці, дивиться в одну точку. Міркує, як нав’язати опонентові свій бій. Планування переривається, коли підходить тренер. Він вирізняється серед інших наставників – молодих, гучних, схожих на вікінгів. Чоловік ідеально виголений, вбраний непримітно, в усе чорне. Скромний тренер з Київщини Віталій Потебенько привів Геннадія та багатьох інших хлопців до чемпіонства з кікбоксингу. Серед спортсменів були і ті, хто мав інвалідність. Віталій не шукає для них особливого підходу – вважає, що вони бʼються на рівні з усіма.
Тренер плескає учня по плечу та мовчки йде до зали. Незабаром розпочнеться бій.
Як турнір допомагає родинам і бійцям
У спортивному манежі гуртується строката аудиторія. Навколо рингу сідають військові в одностроях. Міцні чоловіки, одягнені з голочки, – якщо вірити стереотипам про бійців Сил спеціальних операцій, то це – вони. У залі також чимало родин з маленькими дітьми. Є й з десяток підлітків, які з діловими виразами обличчя тиснуть руки воякам. Увесь турнір з рингу звучить рефрен: тут зібралися ті, кому не байдужа війна.
Такі події повертають родини до життя.
На турнірі «За межею» зібралися, щоб вшанувати памʼять полеглих воїнів ССО. Перед поєдинками у ринг виходять жінки, які втратили синів – Павла «Вікінга» Панфілова та Романа «Мазепу» Корнуту. Ці воїни прийняли останній бій на Донеччині. У хвилюючу мить жінок підтримує організатор турніру, 24-річний ветеран Станіслав «Рефа» Зорій.
«Станіслав втілює у життя мрію кожної мами, яка втратила сина», – говорить Вікторія Панфілова, мати «Вікінга».
Станіслав Зорій готував цей масштабний турнір кілька місяців. Це лише початок, каже хлопець. Він має амбітну мету відкрити в Івано-Франківську центр адаптивного боксу, де ветерани зможуть тренуватися серед своїх і долати бар’єри після поранення. Так само, як колись долав їх він сам.
До повномасштабної війни Станіслав жив спортом. Кікбоксинг був його стихією – він двічі здобув звання чемпіону світу серед юніорів. Відклав тренування, щоб піти на війну в складі Територіальної оборони, а згодом – ССО. Під Бахмутом дістав важких поранень. Пропустив «удар» долі, каже Станіслав. У двадцять один втратив ногу, іншу паралізувало нижче коліна.
Після поранення він провів місяці у лікарнях. Щойно зміг сісти на колісне крісло – почав тренуватися. Думка про повернення на ринг витягувала з негативу. Станіслав пройшов тридцять операцій та протезування. Коли він вперше вийшов на поєдинок, відчув, що впевнено відповів долі.
Поєдинки титанів
Яскраві прожектори освітлюють ринг. Усі погляди – туди, де ось-ось розпочнеться поєдинок. Ведучий оголошує: «Він пройшов бої у складі 93-ї бригади на Ізюмському напрямку, в Соледарі та Бахмуті. Зустрічайте – Геннадій Бойко!»
Під оплески Геннадій підіймається на поміст, що веде до рингу. Прямує впевнено, боксуючи однією рукою в бинті-рукавичці та культею. Двоє чоловіків розсувають канати. Геннадій переступає через них та йде у синій кут. Тренер одягає на культю боксерську рукавицю.
З протилежного боку виходить його суперник – 22-річний Владислав Климчук, боєць «Азову» з високою ампутацією ноги. Чоловіки мають різні травми, але обрані опонентами з огляду на ступінь поранення, вагову категорію та спортивний досвід. Геннадій і Владислав борються у напівважкій вазі. Учора противники вже мали традиційний «поєдинок поглядів».
Якщо стояти не впритул до рингу, можна й не помітити, що ці хлопці мають травми. Їхні рухи трохи скупіші – менше кроків, обертів. Але корпус працює чітко, ритмічно. Ухил, нирок, контратака. Гул залу зливається з глухими звуками ударів та ковзання боксерського взуття. Кожні кілька секунд ринг пружинить, але бійцям вдається встояти.
«Диши! Це було добре! Молодець, далі», – чути вигуки з червоної сторони рингу.
Тренер Геннадія з синьої сторони мовчки слідкує за боєм крізь канати. Перший раунд завершився. Бійці розсідаються по різних кутах. Тренери інтенсивно обдувають їх рушниками – струмені холоду відчутні за метр.
Бій триває три раунди по три хвилини. Кожен суддя передає рефері папірець з результатом. Рефері піднімає руки обох – нічия. Хлопці міцно обіймаються. У адаптивному спорті головне не перемога, а те, що бійці знову тут.
На трибунах Станіслав Зорій уважно стежить за кожним боєм. Йому ще належить вийти на завершальний поєдинок, але він повністю віддається турніру.
«Здорово, здорово! Так, добре!» – гучно викрикує він.
Станіслав Зорій проти командувача ССО
Протягом турніру на ринг виходять десять пар бійців з усієї України. Один поєдинок змінює інший – кожен із них більш видовищний, ніж попередній. Напруга в залі тримається до останнього удару гонга.
Першими виступають наймолодші – шістнадцятирічні хлопці з патріотичних організацій. Потім – жіночий бій, єдиний у турнірі: військова репортерка і наречена Станіслава, Поліна Леп, проти Вікторії Юрцуняк.
Далі – найочікуваніші поєдинки. Ветерани та чинні військові, які щойно прибули з фронту. Багато з них уже перемогли у найважчому бою – битві з самим собою. Вони пройшли гарячі точки, пережили поранення, і тепер знову стоять на рингу.
Чотири години боїв позаду. Настає фінал. Він енергійно піднімається на поміст, легко пружинить на біговому протезі. Лице закрите білою маскою з символом Руху опору ССО.
Його суперник – секретний гість. Ведучий оголошує ім’я: «Григорій Галаган, командувач Сил спеціальних операцій у 2020-2022 роках». Манеж вибухає радісним галасом. Звучить гонг.
Перші хвилини суперники демонструють рівну боротьбу. Жоден не здає ініціативу.
«Здорово! Здорово!» – чути з різних боків манежу.
Галаган викидає удар, Станіслав не встигає ухилитись. Падіння. Він перекочується назад, упирається кулаками в підлогу, підводиться. Усе відбувається миттєво, рефері не встигає зреагувати і допомогти. Станіслав широко всміхається та починає стрибати на місці, з азартом дивлячись на Галагана.
За роздільним рішенням суддів – нічия. Після бою суворість зникає з обличчя бійців, вони всміхаються та міцно обіймають одне одного.
Що б сказав Мухаммед Алі, якби побачив ці бої? Можливо, «Пурхай, як метелик, навіть із протезом»? Кажуть, що втрата – це лише початок. Багато з цих бійців здолали внутрішнього противника, пройшли пекло, що загартувало волю. Енергія переливається за вінця і мотивує бійців долати нові вершини.
Текст: Діана Делюрман
Фото: Анна Бурлацька
Читайте також — Мости розуміння: як цивільним почути ветеранів
