Ужгород. Війна за 1000 кілометрів від фронту

Місто, де життя ніколи не спішить і де будь-які справи вирішуються за кавою. Місто легких прогулянок набережною і щирих «привіт» через кожні двісті метрів. Місто історії і нових дивних архітектурних рішень. Місто, де немає комендантської години. Місто, з якого пішки можна дійти до кордону з Євросоюзом. 

Ужгород, який так часто упаковували у провінційність, став центром, куди зараз хоче дуже багато людей. Впливові й не впливові, багаті й дуже багаті, бідні й дуже бідні, – усі, хто прагне відчути спокій під час війни. Для столичних селебрітіз купити квартиру в Ужгороді – завдання зі списку бажань. Сюди перевозять бізнеси, тут хочуть купити ділянку, побудувати будинок, відкрити магазин, салон краси чи й навіть похоронне бюро.

Тягар провини тилового міста

Бути тилом під час страшної війни – непроста задача. Якби міста могли говорити, точно дорікнули б Ужгороду тим, що «до тебе ж не прилітає». Медійний простір так впевнено створив картинку «безпечного Закарпаття», що більшість українців уже й не згадають, що сюди теж долітають російські ракети. Більше жартуватимуть про багатих переселенців, незграбних ухилянтів на кордоні чи місцеві посиденьки до пізнього вечора у кафе. Хоча це є і у Львові, і у Дніпрі, чи й навіть у Харкові. Але тил за 1000 кілометрів від фронту таки мусить відповісти за те, що тут зранку теж п’ють каву.

Ужгород несе тягар провини тилового міста з терпінням і розумінням. А ще – зі сміливістю заявити, що жахи війни – це не тільки про вибухи, розбиті будинки, знищені життя. Тут війна виглядає зовсім-зовсім інакше. Але казати що її нема – дорівнює не знати інші обличчя війни, крім жахів бойових дій. Або намагатися відгородити себе від війни – чи то від байдужості, чи то як в дитинстві – придумати, що страху нема.

Війна – в очах тих, хто покидає дім

Коли 24 лютого українські міста прокидались від російських обстрілів, Ужгород вибухав емоціями: у місто, з якого до кордону з Євросоюзом можна дійти пішки, з’їжджалися люди з різних куточків України, зібравши життя у дві клітчасті сумки і несучи жах війни в очах і серцях.

Того ранку Ужгород застиг. Повітря пахло невідомістю. Містяни замість вітання обмінювалися поглядами зі сльозами. Хтось нервово пив каву, хтось з криками говорив з рідними по телефону і знімав готівку, хтось приймав рішення виїжджати за кордон, хтось ставав у довжелезну чергу до військкомату. До вечора Ужгород і його вокзал стали центром усього: і зустрічей, і розставань, і надій, і страшного розчарування, і жаху, і доброти. Концентрація емоцій, концентрація розпачу, концентрація життя. Чи того, що у всіх нас залишилося після.

Кожен поїзд наближав до міста війну. Ужгородці вперше побачили її у очах тих, кому довелося покинути дім. У ті дні всі з мого оточення допомагали: серед ночі поселяли незнайомців-біженців у себе вдома, довозили до кордону, готували тонни гарячих борщів і бограчів, звідкись знаходили ковдри-куртки-шапки, приносили домашні бутерброди з маслом і ковбасою до кілометрових черг до Словаччини, на ходу облаштовували вільні приміщення під прихистки, ловили загублених домашніх тварин по місту, водили за руку тих, хто розгубився… А я просто розливала чай на вокзалі з дівчатами із Червоного Хреста. Тоді мені це здавалося важливішим, ніж брати камеру в руки.

Війна стирає і майбутнє, і минуле

Ужгород став містом, яке зібрало в собі протилежності.  За сусідніми столиками у кафе сидять люди, які живуть в обіймах із DeepState, і люди, які безмежно «втомилися від війни». Ті, чиї думки на фронті – з рідними, друзями коханими, близькими. І ті, хто просто «хоче жити своє найкраще життя». Поряд по стареньких затишних ужгородських вуличках  ходять ті, хто віддає останнє на ЗСУ, і ті, хто лиш про «хай воюють сини депутатів». На одній площі у центрі міста перетнуться ті, хто готовий вкласти мільйони у незаконну забудову і ті, хто відчайдушно захищає стару архітектуру і парки від знищення. В одній їдальні у черзі стоятимуть ті, хто переживає страшне горе від втрати, і ті, кому «все не так однозначно». Хтось щовихідних виходить на акції на підтримку полонених і у супермаркеті збирає кошти на дрони, а хтось заробляє на закупівлях і нечесних тендерах. Хтось ввечері йде у зал чи постійно курить кальянчик у ресторані на набережній, а хтось –  йде до своїх найближчих друзів. Але не у кафе, а на Пагорб слави – запалити свічку.

Війна стала і відчуттям відсутності перспективи. Коли не бачиш, яким може виглядати майбутнє, але стаєш свідком, як стирається і минуле – колишні дружні стосунки розбиваються об війну і поняття «вибір», цінні спогади, отруєні отим самим вибором – хто і як себе повів після 24 лютого 2022-го, впевненість у хороших змінах – вдома, в рідному краї, в країні, навіть старий вигляд міста, який потрохи знищується назавжди. І причина – теж війна. Але не лише росіяни, а й ми самі, які дозволяємо це з нами робити.

Все більше, все частіше, виникають питання до існування справедливості. І щоразу вони звучать ще гучніше. Бо як так може бути, що волонтери збирають кошти на машини для ЗСУ, а хтось із впливових людей – як місцевих, так приїжджих – будує нову віллу біля лісу чи купує люксове авто для дорогої тещі? Хтось віддає свою квартиру для переселенців безкоштовно, а хтось поїхав із Закарпаття у Австрію, Швейцарію, Німеччину як біженець, аби вдома здавати власне житло за неймовірні суми. Хтось після роботи збирається у волонтерському офісі ліпити вареники для поранених у госпіталь, а хтось піде на віп-дискотеку в один з нових готелів, куди простий смертний ногою не ступить. Хтось захищатиме гори від забудови, а хтось звільнятиме чесного поліцейського і пакуватиме його у бусик, бо «неугодний». Хтось шукатиме житло для стареньких переселенців у місті й прилеглих селах, коли за час повномасштабного вторгнення в Ужгороді не було побудовано жодного прихистку чи інтернату для самотніх, хворих і маломобільних людей, які рятуються від війни. Зате ростуть десятки багатоповерхівок, квартиру в яких не може собі дозволити абсолютна більшість ужгородців.

Життя під «Мелодію» Скорика 

Кажуть, тут не чути війни. А я чую війну в Ужгороді щодня. Просто під вікнами офісу. Майже кожен мій день, переповнений новинами, текстами, дедлайнами, дзвінками, зустрічами розривається «Мелодією» Мирослава Скорика і отим «мамко ж моя, не лай мені». Ужгород ховає своїх людей. Вбитих на війні. Вбитих війною. Вбитих байдужістю і безвідповідальністю.

Як можуть поряд існувати ці два світи? Як реальність може вмістити у собі стільки болю? Як життя може продовжуватись, коли хтось щодня його втрачає?

Місто наповнене чеканням і горем. Майже у кожній родині є хтось, на кого чекають з фронту. Або хтось зниклий безвісти. Чекання під час війни по-справжньому може зрозуміти тільки той, хто так само чекає чи чекав. Втрату під час війни сповна може зрозуміти тільки той, хто втратив. І найболючіше у цьому – зустрічати очі мам і тат, які втратили синів на війні. І братів-сестер, чиї рідні теж залишились у серцях, на фотографіях і в могилах.

Троє маленьких дітей йдуть за труною. Троє маленьких хлопчиків. Рядочком, за ручки з мамою і бабусею. Траурна хода наближається до Пагорба слави, на все місто звучить «…напиши на пустому конверті те, що так у житті не сказав». Колега, яка фотографує похорон, здається, просто без обличчя. Дівчина  навпроти стає на коліна. Літня жінка заморожує погляд на процесії і рукою малює хрест у повітрі. Охоронець художнього музею, старший кремезний дядько дістає з кишені білу хустину і витирає сльози. З вікна бачу медиків, які їдуть у швидкій. Жінка сперлася на лікоть, завмерло дивиться у пустоту. Троє маленьких хлопчиків йдуть своїми маленькими кроками за труною тата. В’ячеслав Бек. 35 років. Ветеран АТО. Троє дітей 4, 6 і 8 років. Інсулінозалежний цукровий діабет. ВЛК визнала його здоровим. Він помер за кілька днів після цього у навчальному центрі.

Процесія пройде. Для когось сьогодні все закінчилось.  А місто далі буде гудіти своєю буденністю. Старанно вдаючи, ніби дійсно живе.

 

Авторка: Анна Семенюк

Читайте також — Харків – місто на сході, місто на межі